101 кінська сила

3

В процедурі повернення важливу роль грає оточення, і в першу чергу близькі. Можна бути сто разів патріотом і двісті разів «суворим мужчиною», але зазирнувши вглиб спитай себе: навіщо все це було, що ти там забув і яких цілей домагався? І в тій безодні що живе в тобі, все одно так чи інакше відповідь буде приблизно однакова: захист.

Дядю Міша як підмінили. Коли він в черговий раз сів в машину, я його не впізнав. Я думав, що цей гаврік виграв мільйон, чи знайшов якийсь скарб. Впевнений в собі мужчина, аж світився, наче та лампочка. Де був той переляканий і злий вовк, що без упину крутив на пальці золоту каблучку, схожу на гайку?

На чолі була посмішка, здавалось це зовсім інша людина. Ми їхали довго, продираючись заторами великого міста, він розповідав за сім’ю за трьох доньок, за їх шкільні успіхи і за тещу, що сумує за телеканалом «росія 24». «Нєт, она нє вата, просто прівичка» - з усміхненим обличям, Міша коментував цю дивну ностальгію.

Я дивувався цим метаморфозам, а Міша розповідав, якось весело і дивно за свій будинок в Авдіївці, і за те яке Київ – велике й красиве місто. Він змінився й ожив, а секрет був простий. Він просто отримав роботу і знов, банально і просто, відчув землю під ногами.

Місто, блимає стоп сигналами багатокілометрових тягнучок. Сто одна кінська сила повільно суне вперед. Двигун сьорбає бензин, часто дихаючи кожним циліндром. Суміш палива й повітря, стиснута десятикратно, вибухає в замкнутому просторі камери згоряння, запалена «пострілом» свічки запалювання. Поршень йде донизу, обертаючи колінчастий вал, чотири циліндри, два вибухи на один оберт, навіть на холостому ходу: 800 обертів на хвилину. Всередині майже війна, і холодний метал назовні.

Ти ж пішов не за медалями, чи шаною, ти ж нормальний чувак, самодостатній і адекватний. Там, не тхне грошами і визнанням, ти то знав і ти пішов щоб захистити родину. Зробити так, щоб той бардак і бруд, в якому ти варився останній рік-півтора ніколи, чуєш ніколи не оселився тут, у тебе вдома. За дружину, дітей і маму, за тих що є, були, чи неодмінно будуть. Батьківщина і родина то різні речі, але якщо просто - то з масиву родин складається Батьківщина, так чи інакше.

І зараз, коли ти повернувся, коли на зміну погоди в тебе нестерпно болить шия, коли ти наново вчишся жити в цьому світі, що прогресував і рухався вперед. Коли ти розумієш, що друзі які були у тебе «до» це чужі тобі люди, а нові товариші, що з’явилися «під час» - насправді не такі і близькі – важливо знати, що все це не задарма. І важливо мати тих «безпечних людей», які приймуть тебе в будь-якому стані.

А стани змінюють один одного, наче дерева за вікном, коли їдеш тим самим Інтерсіті. Ти посміхаєшся, а за мить, ненавидиш весь світ, через дві хвилини готовий перевернути гори, а ще за годину думаєш про самогубство. Ти серйозно розмірковуєш над тим, що краще петля чи таблетки, але відклавши вирішення цього питання на завтра, з приходом нового дня ти розумієш що маєш ще досить багато зобов’язань перед цим світом, і мандрівка на той – відкладається.

Ти маєш за когось піклуватися і за щось відповідати. То такий сенс життя, нехай може і придуманий, нехай тимчасовий, але справжній. Кругова порука, ти мені - я тобі. Головне лише домовитись одразу, «підписати пакт» підвищеної толерантності і довіри, поваги до власного простору і страху. Страхів насправді виникає чимало.

Там все було просто: бий, або біжи, виконуй наказ, стріляй коли буде треба. Ворог попереду, свої також не подарунки, але то свої, як мінімум. А тут… Хто є друг, хто є ворог визначити складно. Гроші, бізнесові інтереси, питання репутації і мотивації, питання хто більше герой і «як воно було насправді», питання «навіщо ти туди пішов» і «коли це все скінчиться» виїдають мозок. Ну й насправді, я що генерал, щоб знати коли воно все скінчиться?

Люди вимагають швидких рішень і простих відповідей, але так не буває. От не буває і все тут. Просто сказати: «йди працювати», а ви посидіть рік чи більше в стані коли гроші тобі платять за то що ти просто є і живий! Спочатку з цивільного життя, де ти працював з ранку до ночі ти потрапляєш в середовище де нормальним є працювати десь 4 години на добу, а іноді і менше. Звісно що ти все швидко побудуєш і все поробиш, але ти не можеш піти додому після виконання роботи. То який сенс квапитися?

І це як наркотик, спочатку класно і весело, а потім ти вже не можеш інакше. Просто впасти донизу, дуже просто звикнути жити в землі і не планувати на післязавтра. Просто довірити захист тіла – спинному мозку, зворотня ж еволюція болюча. Ти маєш тримати за зубами язика і кулаки в кишенях, ти маєш думати головою - день у день вирішуючи однакові питання. Ти маєш наново вчитися жити за придуманими правилами, де папірець з потрібною печаткою іноді важить більше, ніж металеві двері кімнати, за якими той папірець дають.

І ти починаєш дорослішати наново…