101 кінська сила

4

А потім настає осінь, вона ховає сонце за хмарами, поливаючи місто дощами. Дощ це красиво і навіть романтично, коли ти сидиш в теплій кімнаті і дивишся на краплі крізь вікно. В такі моменти на згадку приходить багнюка, що липне кілограмами на ноги і там вглибині душі, ти радієш що то скінчилось для тебе. Радієш і співчуваєш всім тим, хто от прямо зараз десь там. Поки підіймаючи фонтани брудної води, ти в теплі і під музику мандруєш містом, ті люди - на варті, вдивляються в горизонт, і тримають на своїх плечах твоє мирне небо. І чомусь тобі стає соромно, за те що ти тут, а вони там…

 Шини чемно трамбують осінню мряку в побитий асфальт. Чотири циліндри тихо співають нескінченну, придушену Євро-4 до сто одної кінської сили, але динамічну пісню. Світлофори вітаються, кліпаючи жовтими очима, від межі ближнього світла фар і до схованого в кам'яних джунглях міста обрію. Ніч.

Магнітола співає "wish you were here", і слова згасаючи, вилітають назовні, разом з димом сигарет і теплом, крізь щілину приспущеного вікна. Синій дим пропадає за кормою, пісня тихне, але це тепло робить місто, що ніколи не спить таким рідним і своїм.

Місто дивиться на тебе очима поліцейських і повій, що як бур'ян поросли біля каменюки, яку десь далеко на сході звуть дивним словом "поребрик". Останні перехожі, іноді шатаючись і підтримуючи один одного, пірнають у темні двори, де швидкоплинність часу міняє дитячі майданчики на стихійні парковки.

Шашка на даху як маяк. Людина під ліхтарем здіймає руку. Дивно - в епоху uber звичайний грач на тротуарі як той реліктовий мамонт. Мо смартфон у людини розрядився? Чи гроші скінчились, чи може з інтернетом біда? В цивілізованому місті наколядувати шаровий WiFi не так вже і складно. Хоча, яка, власне різниця?

Обережно, щоб не обляпати брудом «клієнта» зупиняєш машину, намагаєшся вгадати, що це за мужик і куди він викинув повістку. Злий розум малює контраст: неоновий дим нічних клубів і пороховий сморід опорника, де ти стирчав багато місяців. Що це? Заздрість, зневага, образа на те що в цей мокрий вечір ти незважаючи ні на що, все одно повезеш його в теплу квартиру, бо така твоя робота і ти сам її обрав?

- Троєщина, Фестивальний???

- 100

- Поїхали...

Діалог стандартний, на диво без торгів, хоча ціна адекватна, можливо людина просто уморилася і хоче додому, чи просто гуляв містом і нагулявся.

Років 30 - 35, пристойно вдягнений, тверезий, що дивно в цей час насправді. Питає чи можна курити, це мабуть неправильно, але пасажир що палить мені «рідніший». Голос нейтральний, просто голос без знаку "+" чи "-", просто нуль, але питання звучить ввічливо і дружнє.

- куріть, нема питань, попільничка на шахті між сидіннями...

Є люди говіркі, бувають навіть занадто. Теми різні, політика, жінки, робота. Така собі «таксотерапія», ефект попутника в поїзді, коли ти розповідаєш йому те, що давно таїв в собі. Точно знаючи, що вранці поїзд дістанеться пункту призначення і ви ніколи більше не побачитесь...

Цей мовчить. Смартфон працює, гроші не скінчились, з кам'яним обличчам він мандрує інтернетом, підсвітка телефона дістає із темряви кам'яне обличчя, чисто виголене, на шиї дорога краватка...

Хто ти, незнайомець? Банківський службовець, чи ресторатор? Чи знаєш ти, як воно полишити все і потім починати спочатку? Чи знаєш ти як гуде земля, як світиться небо, як соромно приходити на кладовище потім, як соромно бути живим? Чи знаєш?

Ніч співає вітром, що заблукав десь в просторі між радіатором і заднім склом, дим витікає назовні, повільно падаючи на теплу дорогу. Магнітола співає музику ночі, мелодійний український рок, музика зі змістовим навантаженням на текст. Ліхтарі бігають по капоту відображаючись в дзеркалах, дивовижним намистом тікають назад в темряву.

Є така пісня "brothers in arms" від Dire straits – про трагедію і безглуздість війни. Так війна, це погано, але чи мали ми вибір? В нічному ефірі грає її кавер, переклад довільний і якби не наші реалії, її б можна було б асоціювати з Афганістаном, чи Чечнею. «Эти горы до неба»… але у нас є свої гори, за які лилася кров, кілька років тому слово «терикон» здавалось таким дивним і далеким…

Пасажир просить зробити гучніше і вперше на його лиці в темряві салона видно емоцію: він плаче, тихо, одним правим оком – ліве вставне, воно блищить і безглуздо дивиться прямо… Не знаю, як але спиною відчуваю, що йому – теж соромно бути живим в цьому світі.

Ніч сховала мільйон машин у дворах, підземних парковках, розкидала їх по узбіччям провулків. Блимаючи блакитними діодами, авто що сплять, набирають сили, чекають нового дня. Дорогі Мерседеси і бюджетні Ланоси відпочивають, щоб завтра наново виїхати на вулиці, кружляти хитро закрученними розв’язками та естакадами, стояти в заторах, стикатися в курйозних ДТП, змагатися у світлофорних перегонах.

Свобода. Від бамперу до обрію, від бордюра до відбійника. Дорога пуста, всі три ряди мої, точніш наші, той чувак позаду він свій, даром що дорога краватка і крутий костюм, без слів і паролів, особлива енергетика єднає тих, кому соромно ходити на кладовище, тих хто лишив позаду старе життя і обрав свободу. Як яхта під вітрилами, розслаблено, майже не чутно по пустим вулицям пливе чорна машина. Сто одна кінська сила впевнено суне вперед. Мокрий вітер, наче морський бріз, заповнює салон крізь відкриті вікна, ліва рука виставлена вперед і хапає повітря долонею.