13 календарів

Розмір шрифту: - +

53

Олександра Андріївна сиділа за кермом свого авто і тихенько підмугикувала черговій інструментальній композиції на радіо Релакс. Її стиль їзди помітно відрізнявся від Романового чи Максового якоюсь легкістю та невимушеністю. Вона ніколи не поспішала, рухи жінки при виконанні маневрів чи зміні передач були плавні, ніби у танці, і її Мазді вдавалося випередити, обігнати, влізти в найменшу шпариночку, ніби машина була така ж гнучка, як її власниця.

Чоловіків зазвичай занадто переймала дорожня обстановка, а не те, як вони ведуть автомобіль. Вони сердилися, а іноді (якщо про Макса) ставали несамовитими, бо хтось їхав не так, як їм хочеться. Полковник такими речами нерви собі «не їла». А який сенс? Розуму нікому не вставиш. Треба працювати над швидкістю власної реакції й діяти без метушні. Тоді у всіх усе буде добре.

На відміну від більшості своїх жінок-одноліток, котрі вирішили навчитися водити авто після тридцяти-сорока, полковник Орленко сіла за кермо ще до двадцяти років, і, до речі, саме завдяки своєму чоловікові (наче він міг знати, яка доля чекає її, і що це вміння виручатиме в подальшому його сім’ю). Рідкісний випадок, як на ті часи, Олександра привертала увагу своєю їздою багатьох колег. Ну і жінок пенсійного віку, які любили потицяти на молоду і амбітну жінку, мовляв, «Ти подиви! Яка прудка! І вічно суне носа свого кругом! Їй та машина треба оце…».

Вік і досвід робить байдужим до таких речей. Звикаєш, що усім не вгодиш, починаєш жити, аби бути щасливим самому в першу чергу, а потім зненацька усвідомлюєш, що планети раптом повернулися іншим боком до Сонця, і всі тепер просто у захваті від усіх твоїх чеснот і досягнень. Але для тебе це вже не грає жодної ролі. У тому й кайф!

Полковник Орленко знала, що Юлі довелося цей підхід до справ перейняти ще змалку. Однак, коли ти ще неповнолітній, і все залежить від батьків (чи опікунів), школи, утримати внутрішню рівновагу важко. Жінка прекрасно усвідомлювала, чому Юля була ладна піти з життя. На неї звели наклеп. От називали її «посмітюхою» чи «полодрайкою», та навіть «байстручкою», проте дівчині було все рівно! Так, це правда, але Юля знала, що працює над собою. Ці її однокласники говорили всього-на-всього про соціальний статус. Вони ж не знали і не знають про її душу, на якій дівчина вправно культивує лише добро. Однак уже наклеп, звинувачення-сумнів у її чистоті… Це було з іншої категорії.

- Про що ти задумалася? - перервала умовну тишу в автомобілі своїм голосом Олександра Андріївна, дивлячись у дзеркало заднього вигляду на Юлю, що замріяно виглядала у вікно і майже не ворушилася.

- Про кінець цього етапу в моєму житті, - спустилася думками на землю Юля, - про те, що далі чекає.

- Все добре чекає тебе попереду, золотко, - запевнила Олександра, усміхнувшись.

- Я на те сподіваюся, - з’явилася легка усмішка на устах Юлі.

- Ти Роману вже казала про результати тестування?

- Та ні ще…

- От приїдемо – скажеш, - усміхнулася жінка, - нехай знає, хто у нас здає ЗНО на максимум, - Олександра підморгнула. Юля почервоніла.

- А Ви не казали Ромі, що ми їдемо?

- Ні, звичайно, - пирхнула полковник, ніби це зрозуміла і цілком звична річ, - а навіщо? Він все рівно ніде не збирався на вихідних, а тебе він буде радий бачити будь-коли.

Рум’янець на обличчі дівчини посилився.

- У Вас попереду довга дорога. Ви впевнена, що з Вами не треба поїхати?

- Юлічка, тут всього-на-всього сто шістдесят кілометрів. Це години на дві, ну плюс іще якісь зупиночки. Хіба ж це відстань?

- Ну, певно, ні, погодилася Юля.

 

Роман цього дня прокинувся на годину пізніше, ніж зазвичай, тому ще досі ходив по квартирі в піжамі (ну, це просто було щось на зразок шортів). Він пив каву, читав новини і саме збирався взяти до рук телефон і набрати матір, коли почув дзвінок у двері. Чоловік поглянув на годинник («Кого це принесло?»), встав із-за столу і пішов відчинити. Перед ним стояла Юля із рюкзачком на плечах і записником у руках (ну, як завжди).

- Привіт, можна? – Юля сором’язливо посміхнулася.

- Привіт, так… А ти чого без ключів?

- Хах, - усміхнулася дівчина, - А ти чому не питаєш, «Чого це ти взагалі тут?»

- Ну, я радий, що ти тут. Просто…

- Просто Олександра Андріївна поїхала на зустріч і сказала, що мене в тебе залишить, поки повернеться.

- Круто! А мені подзвонить?..

- Ну, вона сказала, що ти і так будеш радий мене бачити.

- Так, - усміхнувся Роман, - полковник Орленко точно ніколи не помиляється. Заходь швидше.

 

Олександра Андріївна виїхала на автодорогу М01 і рухалася в напрямку Ніжина. Там вона мала сьогодні зустрітися із друзями, з якими колись разом служила під Білорусією. Вікенд мав бути фантастичним, адже не бачилися вони вже років п’ятнадцять. Ну і як не скористатися нагодою?! Полковник Орленко додала звуку на приймачі й налаштувалася на хвилю отримання задоволення від поїздки.



А.Черніченко

Відредаговано: 02.09.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись