13 календарів

Розмір шрифту: - +

78

Юля відчула дивне полегшення, коли літак торкнувся рідної землі.

- Вітаю нас удома, - усміхнулася Олександра.

Дівчина тільки подарувала усмішку у відповідь, не в змозі нічого сказати, бо від захвату душило в горлі, і сльози набігали на очі.

Зустріч із Максом була зворушливою. Як тільки вони вийшли у вестибюль і водій їх помітив, ці троє збіглися до купи і почали обніматися від радості бачити когось рідного за цей місяць.

Макс забрав із аеропорту Юлю та Олександру й віз їх до Києва.

- Юля, - поглядав він у дзеркало назад, - ти так загоріла! Ти тепер схожа на героїню фільму «Блакитна лагуна».

- Дякую, Максиме, - зашарілася Юля, - тільки я його не дивилася.

- Я бачила, - усміхнулася Олександра, - певна схожість є, однак наша Юлічка набагато краща! – і жінка цмокнула дівчину у щоку.

- Бачу, відпочили Ви добре, - вів далі Макс, - тільки щось радість де на лицях?

- Та ми втомилися просто, - заспокоїла водія Юля. (Вона намагалася бути «тією, до якої звикли» вже зараз).

- Ясно. Ну, ми з Ромою речі всі перевезли до квартири. Так що, не переживайте. Все тут окей.

- Дякую вам, мої турботливі! – сказала Олександра Андріївна.

Юлі знову нестерпно хотілося спати, як і Олександрі Андріївні. Тож, дівчина зробила для себе висновок, що сон – це просто необхідна річ після подолання далекої дороги. Та ще й літаком! Це, як Юля пізніше дізналася, настільки великий стрес для організму, що людина просто знесилюється.

І Юля заснула на своєму ліжку. Яке ж воно було їй дороге після такої довгої розлуки! Вона впала в його «обійми» і не змогла більше поворухнутися, аж поки її не розбудила Олександра.

- Сонечко, - через дві з половиною години торкнулася рука жінки плеча дівчини.

- Угу, - не могла відкрити очей Юля.

- Зайчику мій, уже п’ята година. Нас Роман кличе на вечерю до себе. На шосту.

- Він же на роботі… - безсилим голосом відповіла дівчина.

- Він раніше звільниться сьогодні.

Юліна свідомість проясніла. Вона скочила на ліжку й ледве стримала себе, аби не заверещати від захвату. «Роман! Вечеря!.. Я помилялася. Але, як же приємно я помилялася!». Дівчина вдихнула-видихнула і тоді стримано сказала:

- То, ми їдемо?

- Так, - кивнула Олександра, в чиїх очах було написано про повне розуміння ситуації.

- Окей, я буду готова за десять хвилин.

- По руках! – і жінка вийшла із кімнати.

Дорогою до Романа Юля все визирала у вікно й уявляла, що буде далі? Яка зустріч чекає її? «Чи він за мною хоча б трішки скучив?». Серце калатало так несамовито, що Юля боялася, це буде чутно кожному.   

- А Роман уже вдома? – не втрималася Юля.

- Так, - відповіла Олександра, як раз випереджаючи авто.

- Дивно, - проказала дівчина, - Ми так пізно їдемо. Поки усе приготуємо, буде ніч…

- Думаю, він замовив щось. Якусь доставку, - припустила жінка.

- Можливо…

 

Як тільки Роман відчинив двері своєї квартири, Олександра та Юля обняли його з двох сторін. Чоловік також пригорнув їх. Юля не відчула нічого поганого. «Я помилялася. Просто у нього були справи». І дівчина почала веселим голосом і з енергійною жестикуляцією розповідати:

- Рома, ти що! Це взагалі щось неймовірне! Я така вдячна за цю подорож. У нас є багато чого тобі розповісти! Скільки вражень…

- Проходьте до столу! Думаю, тут це буде робити краще, аніж у коридорі.

Юля зазирнула за плече Романа. На порозі кухні стояла молода брюнетка із синіми очима, одягнена у легку трикотажну сукню. «Краще б я помилялася», - відчула дівчина різкий моментальний біль десь у грудях. Але це було лише миттєвістю, бо ж наступної секунди «Юля, до якої всі звикли» уже прямувала на кухню, аби привітатися до тієї загадкової особи, що сьогодні готувала їм вечерю.

 

А за Юліною спиною відбувся мовчазний діалог Романа та Олександри. Вони обмінювалися поглядами і вже знали, що хочуть сказати одне одному:

«Ух ти! Брюнетка!»

«Мамо, не треба…»

«Сподіваюся, не колишня модель і не власниця мережі салонів краси?»

«Мама…»

«Піду познайомлюсь. Цікаво, як звати цю? Знову якось не по-людськи?»

 

І всі усміхнені й радісні пішли до столу, де Роман представив свою гостю:

- Мамо, Юля, це – Ірина.

 - Я – полковник Орленко. Можна просто, Олександра Андріївна, - із цими словами військова потисла тендітну руку молодої жінки.

- Дуже приємно, я Юля, - протягнула дівчина руку, - А Ваше ім’я з грецької означає «мир».

- Яка ерудована дитина! – ледь не плеснула в долоні жінка.

- Вона не дитина, Ірино. Вона вже доросла і відповідальна дівчина. І студентка КНУ, - зауважила полковник Орленко.

- Мені дуже приємно з усіма вами сьогодні познайомитися! – відказала Ірина.

- А мені як приємо! – лукаво посміхнулася Олександра.



А.Черніченко

Відредаговано: 02.09.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись