75 секунд до кохання

Розмір шрифту: - +

Глава 3

Його губи були теплими і такими солодкими як мої. Здавалось мої губи ще досі пам’ятають той самий поцілунок. Котрого я не чекала і навіть не хотіла.....але відповіла на нього. Відповіла на позов мого власного тіла. Піддалась емоціям, ендорфінам і просто спокійно віддалась на поцілунок. Здавалось, що два тижні після поцілунка, я ще досі мріяла і літала на небі. Я стала птицею котра неочікувано стала вільною. Ніби то з неї зняли всі кайдани і відкрили клітку в котрій вона жила скільки себе пам’ятає. І сумнівів не було ця маленька пташка змахнула крилами і полетіла подалі від усього. Але....Це був лише сон. Який їй приснився у чорній ночі. На ранок виявилось, що кайдани ще досі були на ній, і вона ще досі була в клітці. Так ця пташка це я. Дівчинка котра здається скоро зламається, зникне, але напевно ніхто не помітить.

В дзеркалі було майже не помітна людина. Ніби то тінь. Волосся яке колись сіяло зараз було просто темне, зелені очі були дзеркальні від сліз та втоми, тіло схудло сильно. Розміру так два. Але я вже давно не впізнавала себе. Це була друга людина. Яка втратила все, що було. Зробивши глибокий вдих, я поклала гребінець. Оділа старі кросівки, застебнула пошарпану куртку і вийшла з дому. Тиша в під’їзді як і в квартирі була звичною і за останній місяць стала такою рідною.

- О Лілі доброго ранку. - з посмішкою проговорила місіс Мартін коли зустріла мене на сходах.

- І вам доброго ранку місіс Мартін. Давай те я вам трохи допоможу. - проговорила я натягнувши посмішку на обличчя взяла в неї сумку з яблуками, та дала руку, щоб ця старенька спустилась живою.

- О дякую мила. Насправді з кожним днем все складніше спускатися, а піднятись то це зовсім жах, але треба віднести яблука діткам. - проговорила жінка і опершись на мою руку почала повільно спускатись. Місіс Мартін досить давно стала вдовою, дітей не має. І тому кожного ранку вона впевнено крокує до поряд стоячого дитячого будинку та дає свіжі яблука котрі купляє в супермаркеті. Хвилин через десять ми опинились на вулиці. Прохолодне повітря та сильній вітер зустрів нас. Вулиця була пустою, лише двірник котрий прибирав.

- Ти не могла б мені допомогти їх донести? Бо я на сьогодні взяла більше ніж завжди. - спитала пожила жінка, а я лише кивнула головою. Ми шли повільно, але в-перше за довгий час я нікуди не бігла, не запізнювалась. І в- перше за довгий час зустріла осінь такою як вона є. Прохолодною, з жовтим листям . Провівши свою сусідку до дитячого будинку я пішла в будівлю. На проти яка вже років десять була пустою. Зі своїми роками в ній перестали жити люди. І будівля стала забавою для підлітків. Забравшись на кришу я вдихнула ще прохолодніше повітря, і стала блищи до краю. Подивившись в низ зрозуміла. Що якщо зробити крок я стану вільно. Птицею. І все, що було все закінчиться.....назавжди. Можливо це помилка. Можливо я не повинна робити це. Але тоді я стану вільною. Борг, мама, сестра, труднощі в житті.....все це затягується в занадто довгий час. І я вже не вірю в те, що це колись закінчиться. Ні.....Давай те я буду відверта сама з собою це ніколи не закінчиться....Ніколи.

Все дуже просто. Треба зробити лише крок. Один крок. І політ почнеться...на словах....все дуже просто. Закривши очі я зробила глибокий вдих.

- Татку вибач мене. Я скоро буду поряд з тобою.....

Це останній крок.......



Незнайомка

Відредаговано: 31.08.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись