Айрін. Іскра

Розмір шрифту: - +

Розділ 1.2

От була б мати жива, ніхто б не наважився на мою честь зазіхати. А тепер...

У носі защипало й на очі навернулися сльози.

Ні, Ріш. Виберешся, тоді будеш і мати оплакувати, і себе жаліти. А поки не можна. Інакше... Не хотілося навіть думати про те, що буде, якщо «інакше».

А означає, полежала - і вистачить.

Сонце стрімко йшло за обрій, і в кімнаті згущалися сутінки. Свічок мені, звичайно ж, ніхто не виділить - нема чого. Не така вже й важлива птаха, щоб мене ще й свічками балувати. Хоч би погодувати до заходу сонця не забули. А то ж доберуться до Хумаровой медовухи й про мене ніхто й не згадає. До ранку, а може й до полудня. І як тоді про втечу думати, якщо булькоче голодний шлунок? Правильно - ніяк. Хоча безсумнівний плюс теж є - якщо про мене забудуть, то й часу на роздуми в мене буде більше.

Демонів хвіст!

Добре, Рішка, киснути зараз не час. Вставай і думай, як ти будеш уникати великої честі гріти ложе його світлості. Від перспективи звело шлунок, і я не встала - підскочила на ліжку.

Бідненько. Як, зрештою, і на будь-якому постоялому дворі. Раніше мені доводилося з матір'ю їздити до столиці - продати зілля, закупити дещо, чого в нашій глухомані вдень із вогнем не знайдеш. І точно вам кажу, всі постоялі двори - як близнюки-брати. Хіба що кімнати різні бувають. Але щось підказує, що нині в цьому закладі кращі кімнати займає Шеррінг. А у світлі таких здогадів мої апартаменти майже королівські - точно вам кажу. Ліжко - є, стіл і таз із глечиком для вмивання - є, навіть є стілець. Ну шафи немає. Один триногий вішак й усе. Але є не сильно дотріпана життям постіль. А це ого-го яка розкіш.

Я важко зітхнула й плюхнулася на єдиний стілець. Стілець затріщав під моєю малою вагою, але розсипатися передумав.

І то слава Світлу та Тьмі.

Так. Через двері мені не піти. Через вікно? Я кинула тужливий погляд у віконний проріз. Який у нас все-таки гарний захід сонця. Шкода, вікно теж не вихід. Другий поверх, а я не маг повітря, щоб злетіти вниз без наслідків – точно зламаюся. І вся моя втеча накриється мідним тазом.

Все-таки без допомоги мені зовсім ніяк не втекти.

Такі висновки зіпсували й без того не самий гарний настрій. Ще й торбинку мою привласнили. А там, між іншим, все найнеобхідніше було.

Плювати! Живою однаково не дамся.

- Рішка! - від несподіванки я підстрибнула, і стілець не тільки забурчав,  але ще й захитався.



Олена Гуйда

Відредаговано: 01.11.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись