Академія Наййа (дилогія) Чернетка!

Розмір шрифту: - +

Академія Наййа. Кривавий камінь Книга ІІ. Глава 1 - 5

Анотація до книги "Академія Наййа. Кривавий камінь. "

 Навчання в Академії Наййа закінчилось. Наступив кінець всьому, що ми знали. Демони вирвались на поверхню землі. Знищують людей. Наййа. Й шукають кривавий камінь - артефакт, що може перекроїти реальність. Наййа залишилось занадто мало, але можливо ще не все втрачено?

Жанр: фентезі, любовний роман, постапокаліпсис

Передмова

Де вмирає надія, там виникає порожнеча.

Леонардо да Вінчі

 

Буває так, що ти не знаєш з чого почати. Іноді здається, що все твоє життя перетворилось на тінь. Розруха панує всюди... Зруйновано все. Зламані життя, долі, люди.... Зламані плани на майбутнє... Та й саме майбутнє під прицілом. Що якщо Дармар доведе все до кінця? Що, якщо ми не зможемо його зупинити? Так багато питань, сумнівів, але надія ще жива в наших серцях.

В академії залишилось сімдесят студентів. Решта або мертві, або їх забрали демони... На жаль це теж означає їх смерть. Декану я розповіла все, що мені відомо, в тому числі про захист. Думала він зненавидить, думала вижене, та він цього не зробив. Лише похитав головою, обійняв й сказав, що наййа потрібно триматись разом і тоді ми все подолаємо, тому що один раз вже перемогли. Його б самовпевненість нам, студентам, і можливо ми б звернули гори...., але реальність жорстока.

Про моїх батьків взагалі нічого не відомо. Після того, як підземні тварюки виповзли на поверхню життя зупинилось: телебачення, інтернет, ЗМІ, електрика, водопостачання, нічого не працює. Коротко кажучи наступив такий собі апокаліпсис у всій красі.

Одного разу ми з Тімом навіть виїхали за межі академії перевірити як там у місті,. Побачене нас вразило. Мене напевно більше за нього: колись живе, що дихає мільйонами голосів місто тепер перетворилось на картинку одного з кінофільмів. Деякі будинки зруйновані, порожні вулиці, кинуті авто, розкидані речі, напевно при втечі, і тиша... Настільки нестерпна, що стає боляче у грудях.

Повернувшись до академії, набравши трохи продуктів з супермаркетів, ми занесли їжу на кухню й довго лежали у мене в кімнаті розглядаючи тіні, які відкидало бра.

Декан із викладачами, Еміном, Лестором та Ісою знову поставили захист навкруг академії, але він, як і решта знав: це не надовго. Зовсім скоро моя демонічна суть знову дасть тріщину в стіні й демони матимуть змогу потрапити в середину, але це було кращої альтернативою, аніж взагалі нічого не робити. Загальний настрій кожного із чистокровного чи то напівкровного студента був нижче нуля. Ми всі були пригнічені знанням та розумінням того що сталось, поки в стінах академії не з'явився батько Тіма, один зі старійшин із завданням для кожного з наййа, апелювавши тим, що ми воїни в серці та душі, просто ще не навчені цьому мистецтву. Відтоді в стінах замку знову забурлило життя, знову з'явилась надія, яку ми мріяли не втратити....

Глава 1

Страх і надія можуть переконати людину в чому завгодно.

(с)Вовенарг, Люк де Клапье

 

Ернест Дейнолд, батько Тіма, зібрав усіх студентів, що залишились живі, в актовому залі. Переглядаючись один на одного, знаючи, хто він такий, ми уважно розсілись по місцях, не поділяючись на напівкровних та чистокровних. Більше в цьому не було потреби. Тепер ми рівні. Щось змінилось в підсвідомості. Певно нас об'єднала спільна біда, втрата, біль.

- Шановні студенти. Ви знаєте, що за цих декілька місяців наше життя змінилось повністю. Стіна між світами зруйнована, демони розгулюють на поверхні землі, люди – ті хто вижив – переховуються, а половина наййа знищені. Нас залишилось занадто мало… Воїни, підготовлені та навчені для ведення бою...їх більша частина також втрачена. А ті, хто жив разом із людьми не зміг вижити, не зміг дати відсіч. Та я тут не для того, щоб розповідати вам те, що ви й самі знаєте. Наскільки вам відомо, я один зі старійшин. Я знаю і пам’ятаю, що таке війна… Можу сказати одне – зараз ще гірше ніж було тоді. Але це не привід втрачати надію. Думаю тих наййа, що є, нехай ви ще студенти, може вистачити для бою, для того щоб прогнати демонів туди звідки вони прийшли, у підземний світ. Решта старійшин, як і я, таємно роз’їхались по інших академіях, щоб запропонувати учням теж саме, що запропоную вам я: надію. Ми все ще можемо захистити наш дім. Скажіть хто з вас знає, хто такі старійшини?

Поки Ернест Дейнолд веде свою промову Тім стискає мою руку, дивлячись прямо на сцену. Він ніколи не розповідав про свого батька, а я й не запитувала. Та зараз, не можу зрозуміти, які стосунки у цих двох. Ні, ненависті не видно, але здається, що і близькими їх не назвеш.

- Старійшини головні між наййа. – Марк, третьокурсник, якого я зустріла ще восени біля склепу, встає з місця. – Все, що нам відомо, це те, що ви тут з часів війни.

- Так, молодець наййа. – Каже Ернест. – Ми одні із перших, хто з'явився на землі. Слухайте уважно, і запам’ятовуйте, хто ви є насправді, чиїми нащадками приходитесь. Всі ви знаєте, що ми не янголи. У нас немає крил, немає німба. Але це не означає, що ми не божественні створіння. Колись, коли всесвіт зробив свій перший подих, в момент, як з'явились перші люди, творець усього, що навколо – створив нас – наййа. Він наділив нас елементами. Кожного. Подарував силу, вдихнув життя. Ми були створені для захисту планети, для захисту людей. В нашій сутності не нашкодити нікому з них. Там, на задвірках підсвідомості я ще пам’ятаю як у якомусь неймовірному місці де немає початку і кінця ми спали. Нас пробудили в момент кровопролиття, коли демони та янголи вели боротьбу за кривавий камінь, небезпечний артефакт. Нашою місією було захистити його і людей, зупинити війну. І ми це зробили. Збудували стіну між світами невидиму для людських очей, влились в їх суспільство, стали ними. Я не буду говорити, чи правильно було чистокровним змішувати кров із людьми, це вже наші забобони, а не Бога. Та й зараз це не важливо. Для попередження такого, що трапилось зараз і було вирішено створювати Академії Наййа. Щоб ви знали – ваша місія оберігати людство і наш новий дім. Щоб навчились користуватись своєю силою до того моменту, коли вона стане в пригоді, а не як ми, ваші пращури, діяли тільки інтуїтивно сподіваючьси на чудо. Як ми можемо спостерігати могутній демон Дармар обійшов нас усіх. Перехитрив. Ми розслабились, стали необачними й не знали, що робиться перед самим носом. Ми не будемо говорити, як у нього це вийшло, адже це не головне. Ми будемо говорити, що нам робити далі. Ви згодні?

- Так.

- Так.

- Так.

Почулося з рядів. Ми й справді були згодні на всі, аби повернути життя планеті. Прогнати демонів й захистити реальність від втручання.

- Тоді з завтрашнього дня починається підготовка до довгої боротьби. У вас мали б вже пройти іспити. Кожний студент мав би показати, як навчився володіти елементною магією, але наші плани були зруйновані. Тепер, воїни, що залишились будуть вас навчати. Кожного з вас. Ви маєте працювати наполегливо, маєте стати щитом у цій боротьбі й дати відсіч. Дармар вже ходить по землі, розшукуючи камінь. Він бере у полон наййа, допитує. Демон зміг придумати силу, яка може нас стримати, тому потрібно працювати швидко. Місяць ми будемо навчатись. Буде важко, попереджаю одразу, але це наш обов'язок. Завтра всі ми почнемо навчання, а вже через короткий відрізок часу повернемо свій дім, своє життя, звільнимо людей від жаху та страху, від переховувань та болю.

Не знаю як, але у старійшини вийшло подарувати нам те, чого не вистачало, підійняти бойовий дух, вселити думку про те, що ми переможемо.

Після обіду з Найлою та Деном ми розходимось по кімнатах. Тім йде до мене. Я не розпитую його про тата. Чомусь розумію, що якщо захоче, розповість сам про їх життя в минулому.

- Знаєш, - каже, закутуючи нас міцніше у ковдру й розглядаючи моє обличчя - я не хочу, щоб ти зараз почала тренуватись з нами. Після коми твої м'язи ще в поганому стані, і думаю те, що даю тобі я, ті фізичні вправи...цього вдосталь. Ти не повинна перенавантажувати організм.

- Я думаю навпаки. - Посміхаюсь йому.- Я повинна почати тренування з усіма. Можливо тоді процес відновлення координації рухів стане кращим. Та й магію потрібно пробудити.

- Іса тобі допоможе, поки ти маєш повністю стати на ноги.

- Тім, - серйозно кажу - я не інвалід. Не роби з мене немічну дівчину. Я наййа. Ти ж сам розумієш чим нас більше тим краще. Хто його в що виллється затримка. Ми повинні знайти Дармара, повинні прогнати демонів і знову поставити стіну.

- Рейен, невже ти думаєш, що заняття будуть такими, як у нас з тобою? Ні! Все буде жорстокіше. Нас будуть тренувати воїни, ті, що вже були на кордоні, ті, що вже загартовані боєм. Я не можу тобі дозволити нашкодити собі. Треба, закрию у підвалі.

- Ти що знущаєшся? Це через мене була тріщина в захисті академії, через мене загинуло безліч студентів!

- Не через тебе! - Перериває, голос зривається на крик. - Ти така сама жертва як і всі. Зрозуміло?? Звідки тобі було знати, що Дармар планував це давно, що вливав напівкровкам демонічну кров! Ніхто цього не знав. Хто винний у всьому, що сталось, так це він!

- Я так не думаю. - Пошепки відповідаю. - Мені здається, що я винна у кожній смерті. Ліса, перша жертва, навіть не зрозуміла що таке навчання....

- Рейен - лагідно кличе, змінюючи тон голосу - повір мені, страждати почуттям вини - це не те, що зараз нам потрібно. Ти повинна відновити свої м'язи. Рано ще...

- Не рано, Тім. Потрібно починати ставати частиною боротьби.

- Через боротьбу ти й впала в кому! Я не хочу тебе втратити. Я тільки тебе знайшов.

- Не втратиш. Я ж поруч. - Торкаюсь кінчиками пальців його обличчя й піддавшись вперед цілую. Насолоджуюсь тим, що він поряд, що ми разом, що я жива.... Отримую задоволення від його присутності, від аромату, від тепла та ніжності, що світиться в очах при погляді на мене.

Наступний день починається з тривожного сигналу по всій академії. Динаміки голосом Лестора кажуть, що всім студентам потрібно пройти в спортивний зал у формі для знайомства з новими тренерами - воїнами наййа. Не дивлячись на слабкість в тілі підіймаюсь з ліжка моментально. Зате Тім заривається сильніше під ковдру... Сміюсь, штовхаю його в плечі та стягую за ногу з ліжка, принаймні намагаюсь стягнути.

Весь цей час ми можна сказати живемо у моїй кімнаті. Хлопець ніколи не наполягає на фізичній близькості, хоч я і знаю, наскільки він її хоче та чекає. Але іноді в нас бувають справді гарячі вечори, коли ми цілуємось до нестями, торкаємось один одного, пестимо, насолоджуємось... Навіть не думала, що він може бути таким ніжним, ласкавим зі мною. Одне знаю точно: я закохуюсь. Тепер це не просто симпатія з метеликами у животі, тепер це щось більше. Таке, що поглинає з середини, таке, що просить бути з ним постійно разом. Інколи думаю, що я збожеволіла, адже не можливо хотіти проводити кожну хвилину з людиною з якою зустрічаєшся, та й не правильно забирати вільний час один одного, але ніяк не можу себе зупинити. Моє тіло та душа потребують присутності Тіма поряд. З ним спокійно, добре, затишно. З ним я відчуваю себе щасливою. Моменти, коли ми сміємось, бісимось назавжди залишаються в пам'яті. Знаю, щоб не сталося, вони будуть там. А саме головне для мене те, що і Тім хоче проводити зі мною весь час. Він не жалкує ані хвилини, що проводить поряд. Як він сказав, він отримує задоволення від того, коли тренує мене, чи коли ми просто сидимо на ліжку гортаючи сторінки книг.

- Твоя присутність поряд, ось що найголовніше. - Після того, як вийшла з коми сказав Тім. - Ти найголовніша.

Потім Найла не раз розповідала, що за той час поки мене не було, всі боялись навіть слово йому сказати. Мало того, що настрій був і так нижче нуля, так ще моя відсутність підкидала дров у полум'я. Він ні з ким не розмовляв, мало їв, спав. Все що Тім робив - це проводив час у моїй палаті, тримаючи мене за руку й розповідаючи різні історії.

Я була вражена його вчинком.... Я й досі ним вражена. Правда коли хотіла про це поговорити, Тім одразу ж змінив тему, та видно було, як зашарівся. Воно й не дивно, такий хлопець як він - не закохується.

А зовсім не давно, перед приїздом батька сказав, що не уявляє життя без мене. Хіба це не кохання? І нехай Найла каже, що він має сказати тих три слова, яке так важко дається чоловічій планеті населення, та мені це не потрібно. Головне те, як він себе поводить. По поведінці бачу - кохаю. А слів мені не потрібно... Набагато більше кажуть очі.

В спортивному залі нас всіх ставлять в шеренгу. Тім стоїть поруч тримаючи мене за руку та посміхається, коли дивиться на мене. Я ж повністю зосереджена на воїнах, що стоять перед нами. Їх десятеро. Всі, як на підбір високі та міцні. У такій же формі чорного кольору як і в нас, але єдина відмінність - нашивки. Велика емблема із буквою Н на грудях, а навкруг чотири елементи - вогонь, вода, повітря, земля.

- Вітаю вас, студенти. - Вперед виходить один із воїнів. Відмічаю про себе, що всім, принаймні на вигляд немає навіть тридцяти. - Мене звуть Адріан Трей і відсьогодні починаються ваші посиленні тренування. Кожний з нас - рукою вказує на воїнів поряд - візьме собі сім студентів та буде навчати. Запам'ятайте, тільки ваші тренери вирішують якими вправами ви будете займатись, тому якщо хтось вам накаже видирати траву з землі, ви будете це робити. Ми не прийшли з вами грати в ігри. Ми прийшли вас навчити боротись, адже зовсім скоро ви станете поряд із нами перед обличчям небезпеки, і я не хочу, щоб хтось із нас відволікався на слабкого, того, хто буде волати від зламаного нігтя. Вам зрозуміло?



Стефанія Лін

Відредаговано: 25.04.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись