Академія Наййа (дилогія) Чернетка!

Розмір шрифту: - +

Глави 17 - епілог

Глава 17

Не знаю, що відбувається і як це назвати, та я тепер немов очистилась. Більше не відчуваю в собі демонічного бруду, не відчуваю вагань. Я тепер просто я. Звичайна напівкровка. Рейен. Та, якою була до зустрічі з Алітою. Та, яка ще не знала про кров демонів, не бачила вбивств та всього іншого.

Навколо мене все кружляє, немов я в захисній сфері, а навкруги життя всієї планети. Воно пульсує, б'ється немов живе і змінюється...Змінюється, стираючи Дармара та все, що було пов'язане з ним.

Стіна відновлюється. Воїни встають на свої місця. Міста оживають. Знову починають дихати, шуміти, знову чути шум авто, гомін людей, сміх дітей. Будинки та інші будівлі стають такими, як і були раніше: гарними блискучими, живими.

Навіть мертві міста, ті, що були знищенні ще за часів війни починають оживати, починають своє нове існування: очищенні, відновленні, готові для людей, готові для природи...для сміху, для нових відкриттів.

Немов сама планета стає чимось іншим, чимось кращим, чистим, невинним, світлим та щасливим...

* * *

Опиняюсь перед воротами Академії так і стискаючи в руках кривавий камінь. Сонце яскраво світить над головою, блакитне небо немов показує усю свою чистоту та невинність. Зелені дерева та трава виблискують маленькими крапельками діамантів - нещодавно тут пройшла літня гроза -, мармурові статуї видніються за парканом, і навіть фонтан з янголятком та кущами рожевих троянд. Рожевих, не червоних.

Тобто все змінилось, але ніби то й залишилось таким як і було?

Проходжу повз відчинені ворота вистукуючи підошвою по бруківці. Навкруги тиша, лише гомін комах, птахів порушує її. Підіймаюсь по сходах замку й занурююсь у теплий та привітний хол. Там стоїть наш декан: Алан Йейтс з Ернестом Дейнолдом, всміхнені та навіть щасливі. Не розумію до кого направлені ці посмішки, тому обертаюсь назад, але там нікого немає.

- Рейен Грін, - першим починає говорити Старійшина - вітаю вас в Академї Наййа. - Підморгує й переводить погляд на камінь. - Ви змінили наш світ, студентка Грін.

- Звідки ви знаєте? - Здивування у моєму голосі здається звучить всюди, відбивається від стіни немов м'ячик для пінг-понгу.

- Я Старійшина, Рейен, я знаю це. Я не знаю, що саме ви змінили, та знаю, що зміни відбулись. Тепер ви стали охоронцем артефакту. Він поєднався з вами. Ви одне ціле.

- Ви розкажете нам все, міс Грін? - Йейтс по-доброму посміхається дивлячись на мене.

- Так.

Далі ми проходимо по тихих коридорах академії. Звуки наших кроків тонуть в м'яких килимах, бра відкидають приємне неяскраве світло на коричневі дерев'яні стіни. Декан заводить нас у свій кабінет й жестом пропонує мені зайняти місце навпроти нього, за столом. Підкорююсь, все так же не випускаючи артефакт з рук і починаю розповідати...

Я не приховую нічого. Ні про свої думки про зраду, ні про те, як демон підкорив не тільки мене, а й Арчі та решту напівкровок. Розповідаю, що Старійшина вигнав мене, а Тім знайшов, ось тільки не розумію, для чого власноруч привіз до артефакту, адже не бачу в цьому логіки. Ернест Дейнолд стискає плечима, не маючи відповіді на це питання. Єдине, що залишаю секретом - нашу історію кохання з сином старійшини. Це не їх справа, по - перше, і я не змінювала закон про відносини між чистокровними та напівкровними наййа, по - друге, тому їм не потрібно знати...

Та й невідомо навіть, який зараз рік: той коли тільки прийшла на перший курс, чи наступний... І я не знаю, чи взагалі ми знайомі з Тімом адже життя тепер тече зовсім по-іншому і ми могли просто не зустрітись...

* * *

Декан проводжає мене до моєї кімнати, по дорозі розповідаючи, що я чудово закінчила перший курс, не дивлячись на все те, що відбувалось. Для мене це залишається таємницею, адже я не розумію, як взагалі могла його закінчити... Вже в кімнаті, увійшовши разом зі мною, каже, що я молодець і врятувала безліч людей, світ від руйнування та зупинила наше падіння у прірву. Додає, що Старійшини порадяться, що робити зі мною й артефактом, і як нас сховати, адже він так і повинний залишитись недоступний для будь-кого, тому що несе за собою не тільки щось хороше, а й небезпеку.

Моя кімната така, якою її пам'ятаю: ліжко застелене м'якою, пастельного кольору ковдрою, на столі статуетка кішки й саме головне телефон. Не гаючи ані хвилини хапаю його й шукаю в контактах номер мами чи тата. На щастя знаходжу. Тисну кнопку виклику й нервово очікую їх відповіді.

- Так. - лунає голос мами. -Донечко, привіт. - І я зітхаю з полегшенням. Мама жива, а це означає, що й тато теж. І вона пам'ятає мене.

- Привіт мам Як ти? Як тато?

- Ти ж тільки поїхала, Рейен, вже скучила? - Голос мами ніжний, теплий, привітний та такий рідний.

- Скучила.- Намагаюсь приховати тремтіння в голосі, але сльози вже самі течуть по обличчі.

- Зовсім скоро побачимось, люба. Так?

- Так, мам.

- Ну все. Не кисни. Ти ж майбутній воїн, захисник нашої планети. Ми з татом любимо тебе.

- І я вас.

Тисну відбій й знесилена морально падаю на ліжко ні на секунду не випускаючи з руки камінь. Мама й тато живі, що може бути краще? Я жива! Всі живі. Не було прориву. Не було напівдемонів. Я змогла.

Стук у двері вириває з думок про те, наскільки ж тепер змінилось життя. Не очікуючи моєї відповіді до кімнати влітає Найла, Ден, та навіть Енді. Кого, кого, а його точно не очікувала побачити.

- Приїхала! Нарешті! - Найла обіймає мене, притискає до себе. Ден та Енді роблять те саме. Сказати, що я здивована їх поведінкою, це нічого не сказати, я вражена.

- Ми думали ти надовго поїхала по особливому завданні Старійшин. Нам так сказали. Де ти була, зізнавайся?

- І в нас для тебе сюрприз. Ми ж пропустили твоє день народження. Тому ось...- Енді протягує мені альбом та фарби, несміливо посміхаючись.

- Дякую. - Беру з рук подарунок та не знаю, що їм сказати. Ми всі друзі - це вже дивно, враховуючи Енді. Тому що Ден та Найла ще до змін були ними.

- Ну? - Ден сідає на ліжко, так, немов робив це до цього мільйон разів. - Розповіси де була і що робила?

- І що це у тебе в руках? - Уважна Найла не відводить погляду від артефакту. Рожеве волосся підскочує при кожному русі голови, закрученими пасмами падаючи на спину.

- Це...Це подарунок від тих, хто був зі мною у відрядженні. - А що ще можу сказати? Я не знаю чи взагалі маю право відкривати їм правду, та й вказівок від декана не було.

- І що це? - Найла напирає.

- Цей артефакт який врятував вам всім життя. - До кімнати заходить Адріан Трей. Сіре волосся лежить ідеально, чорна форма наййа вигладжена та чиста, нашивка чотирьох елементів хіба що не блищить у променях сонця. Всі затихають побачивши воїна у моїй кімнаті. Я й сама здивована. - Привіт Рейен. - Посміхається так, як вміє тільки він. - Радий тебе бачити.

- І я...-тихо промовляю.

- Всі на вихід, студенти, особливо ви, Грейсон - вказує на Дена, - ви вже тут взагалі не навчаєтесь наскільки я пам'ятаю.

- Так сер. Просто вирішив..

- Мене не цікавлять ваші стосунки з дівчиною. Ви приїхали сюди зі мною не для того, щоб сидіти у кімнаті другокурсниці.

- Так сер.

Енді, Найла та Ден тихо виходять з кімнати кидаючи на мене багатозначні погляди. Відмахуюсь від них, здивована тим, що Ден вже воїн. Але насправді тут немає чому дивуватись, він же того року був третьокурсником.

- Адріан, - починаю, не знаючи, що сказати далі.

- Я все знаю. Ми ціле літо прочекали тебе. Не знаю чому камінь закинув тебе на кінець літа початок осені, але маю підозру, що пов'язане це з тим, що починається новий рік. Тому що закінчуються польові роботи, врожай зібраний....

- Тобто камінь має своє власне уявлення про настання чогось нового?

- Щось типу того. Зовсім скоро осіннє рівнодення...

- Ти пам'ятаєш все? - Запитую. Це хвилює мене не на жарт.

- Так. Я і Тім. Хоч ти й змінила наші життя, та стосунки між нами не змінились.

- Не розумію, як це так.

- Тобі й не потрібно. - Сідає на ліжко, роздивляючись статуетки кішки. - Головне, що ти змогла знищити Дармара. Стерти з реальності. Ми весь цей час готувались і до нового нападу і до твого приходу. Старійшини припускали, що ви з ним станете одним цілим...

- Тобто Ернест знав все? Навіщо ж тоді запитував?

- Перевіряв? Не знаю, Рей. Ми тебе тут вже зачекались.

- Звідки ж знали, що буду тут?

- Не знали, та сподівались.

- Я рада, що змогла побороти його, Адріан. - Тихо промовляю.

- Воно й не дивно. Ти сильна. Я теж радий. А ще, радий, що ти жива. Ми не знали, що з тобою буде.

- Де Тім? - Глухо питаю намагаючись не видати емоцій.Та по очах Адріана бачу, що він прекрасно все розуміє. - Він пам'ятає мене?

- А ти як думаєш?

На питання воїн так і не відповів. Просто притиснув до себе й пішов з кімнати, наказавши очікувати рішення старійшин, що зі мною робити далі.



Стефанія Лін

Відредаговано: 25.04.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись