Академія Наййа. Книга І

Розмір шрифту: - +

Глава 3

 "Всі діти – художники.

Проблема в тому,

щоб залишитися художником,

коли стаєш дорослим.",

(с)Пабло Пікассо

 

Весь другий та третій поверхи лівого крила - для студентів. Другий - для дівчат, третій - для хлопців. Дала проводить мене у мою кімнату, розповідаючи по дорозі, що їдальня на першому поверсі, варто тільки обійти сходи та зайти за колони.

Зачинивши за нею двері розглядаю своє житло на найближчі три роки, принаймні сподіваюсь на це, адже маю надію, що зможу витримати, особливо іспит вивченням бойових мистецтв.

Кімната невелика: доволі широке вікно, яке виходить на задній двір академії, двоспальне ліжко (дякую за це, тому що спати на вузькому - ті ще страждання для тіла), якась вінтажна шафа, але виглядає ззовні меншою, аніж є насправді, письмовий стіл з полицями та стелажем поряд. Все виконане у доволі темних тонах, як і в принципі весь замок, та відчувається, що вкладено багато грошей в кожну деталь. Навіть ковдра на ліжку, ніжно - бежевого кольору, з м'якого матеріалу якого хочеться торкатись і торкатись.

Розбираю речі з валізи: одяг та взуття у шафу, деякі книжки, зошити на стіл. Туди ж кладу ноутбук, фігурку у єгипетському стилі кішки, яка крім прикраси виконує функцію скарбнички, та свої альбоми з фарбами. Радує, що ванна кімната, сама що не на є стандартна, у кожного студента своя, а не спільна, тому звісно ж розкладаю косметику саме там.

Встаю навпроти вікна роздивляючись задній двір. Тут гарно. Справді. Високі дерева тягнуться доволі далеко вперед, тому що я не бачу кінця, але під самим замком стоїть декілька альтанок та лавочок з білого дерева. Також по території саду видніються кам'яні фігури різних міфічних тварин - прикраса це чи натяк на те, ким насправді являються наййа?

Досі невідомо хто вони й звідки взялись. Просто три століття назад встали на захист людей. Як не намагались їх вивести на розповідь про себе усі:лікарі, вчені, журналісти, ведучі реаліті-шоу, все було марно. Кожний наййа відповідав так, що складалось враження ніби ми почули нарешті відповідь, що хвилює усіх, та насправді це були лише слова, синоніми один одного, про те, що вони надлюди, вони нас захищають, оберігають планету і все. Не віриться, що тепер, мені відчиняться двері в цю загадкову таємницю. Невже навіть сьогодні я зможу дізнатись правду, не тільки про них , а й про себе? Тому що до підписання контракту я навіть не уявляла, що наййа виявляється користуються магією елементів. Жалкую лише про те, що разом із договором про навчання студент підписує обіцянку, що не буде розголошувати таємниці наййа. Ні, звісно ж я розумію, що це небезпечно, тому що якщо хтось дізнається де схований небезпечний артефакт, це призведе до такого собі апокаліпсису, або ж взагалі повного знищення нашого життя. Та все ж таки, моя думка, що населення планети має право знати з ким ми тепер її ділимо, хто живе поряд.

Несподівано у двері хтось стучить. Відволікшись від споглядання двору академії й повністю поринувши у свої думки, я навіть не помітила, що час обіду пройшов. Можливо це Дала?

Відчиняю двері. Не Дала, а дівчина, на перший погляд моя ровесниця. Рожеве волосся, блакитні очі, бліда шкіра, немов зараз не літо, а зима. Зростом з мене.

- Привіт. - З посмішкою каже. - Я Найла. Теж напівкровка і першокурсниця. Дуже рада, що тут є хтось такий же як і я.

- Привіт. - Напевно трішки здивування чути в моєму тоні, тому що я навіть не сподівалась зустріти когось зі студентів. - Я Рей.

- Чудово. Можна зайти? - Запитує, та це зайве, бо дівчина вже заходить до кімнати роздивляючись кожну деталь. - Я півгодини тому приїхала, місіс Дела сказала, що в замку є ще одна студентка. Сказала в якій кімнаті тебе знайти. До речі ми з тобою сусіди, моя кімната поруч.

- Круто. - Відповідаю. - Ти давно знаєш, що ти напівкровка?

- Так. З народження. Мама й тато(чистокровний) живуть разом, - з гордістю каже. - Тому вони нічого не приховували. Звісно мама була проти вступу сюди, але татко сказав, що якщо я його донька, то витримаю все.

- А хто твій тато? - З зацікавленням запитую. Це справді дивно. Наскільки я знаю, більшість батьків не розповідають своїм дітям про те, що вони наййа, а й щоб батьки жили разом: людина та наййа, це взагалі одиничний випадок.

- Тато міністр в палаті парламенту. Мама секретар президента. Але ти не думай, - підходить до статуетки кішки, - я не пихата мажорка. Мене таке не цікавить.

- Я рада. - Сміюсь. - Я взагалі не мажорка. Не бідуємо, але й не шикуємо.

- Мама тебе відпустила? - Тепер Найла сідає навпроти мене на ліжко.

- Взагалі то ні, я сама пішла, коли побачила запрошення.

- О, так ти з тих дітей які не знали, хто вони.

- Щось типу такого.

- Як думаєш, яка твоя магія? - Несподівано переводить тему. - Я б хотіла собі вогонь, або воду. А ти?

- Н-не знаю. Я ще не думала про це. - знову всміхаюсь. Ця дівчина просто як промінець сонечка в дощовитий день.

- Думаю твоя магія - це земля. - Каже.

- Чому саме земля?

- Так мені здається. - Стискає плечима. - Пішли можливо прогуляємось, а потім підемо в їдальню? Так у нас буде шанс перед іншими першокурсниками бути більш...

- Обізнаними. Йдемо.

Разом виходимо в коридор. Двері в кімнату зачиняю на ключ. Повільно йдемо коридором. Найла розповідає, що все життя очікувала моменту, коли опиниться тут. Виходимо на широкі сходи, дівчина пропонує оглянути перший поверх та задній двір.

Спочатку обходимо сходи і йдемо коридором крізь білі колони з ліпниною. Стелю також прикрашають витіюваті візерунки. На стінах висять картини з відомими діячами наййа й бра у формі троянд. Дійшовши до кінця впираємось у високі формою арки двері й ще два коридори ведучих вліво та вправо. Найла натискає на ручку і ми заходимо в середину. Це їдальня. Велика, простора з багатьма вікнами. Зліва пункт роздачі, далі фуршетний стіл та декілька автоматів з водою та різними чипсами, крекерами та M&M's. Посередині стоять круглі столи розраховані так, щоб студенти сідали колом, приблизно чоловік на п'ять. Підлога тут з граніту, а стіни схожі на мармурову поверхню. як у мене вдома: сірі з димчастими розводами.

Не змовляючись підходимо до фуршетного столу: печиво, кекси, фруктова нарізка, цукерки й ще багато яких інших солодощів. Найла бере шоколадний кекс присипаний пудрою.

- Ммм, смачно. Спробуй, Рей.

Відмовляюсь. Поки що їсти не хочеться. А ось холодну воду з автомата беру, тому що літня спека ще не відпускає, а здається навпаки, вирішила добити в останній тиждень усіх жителів аномальною температурою, коли навіть зранку вже гаряче.

Повільно плентаємось до виходу. Роздумую над тим, що жити в замку влітку - це щастя: тут доволі прохолодно. Вулиця зустрічає нас підвечірнім переспівом пташок, журчанням фонтану та де-не-де червоними мазками на небі. Зовсім скоро сонце зайде за горизонт, та сперте, важке повітря легшим не стане.

Найла не перестає щебетати немов та пташка, розповідаючи про своє минуле життя у старшій школі: як її любили, боялись, поважали однокласники. Звісно, вона ж не ховала того, що донька наййа. Тим більш її батьки разом. Та й думаю великий плюс того, що мама і тато знаходяться близько до президента країни.

Трішки стоїмо перед фонтаном любуючись його красою. Звичайний, з доволі милим янголятком на самому верху з білого мармуру. Навкруги нього стоять лавочки, а біля них красуються невеличкі кущі червоних троянд. Оскільки сонце вже не пече то вирішуємо посидіти й насолодитись тишею, яку дарує природа. Лише шелест листя, тріпотіння комашок та рідкий спів пташок порушує цю ідилію.

- Подивимось задній двір? - Питаю у дівчини, яка закривши очі насолоджується піснею фонтана.

- Звісно. Ти мені подобаєшся Рей. Справді. Ти вмієш слухати. - Несподівано каже. - Я стільки всього наговорила, розповіла, а ти не перебивала, просто слухала. Та головне в цьому те, що слухала з цікавістю.

- Мені й справді цікаво. - З посмішкою відповідаю. - У тебе цікаве життя. В мене до моменту отримання листа нічого цікавого не було.

Продовжуючи розмову прямуємо трохи далі від фонтану, обминаючи його й тримаємо напрямок в обхід замку, на задній двір до альтанок.

- Ти ніколи не закохувалась, ніколи не плакала ні через що? - Найла йде трохи попереду й зриває маленький бутон троянди. Втягує його аромат насолоджуючись.

- Закохувалась. Декілька разів. Та зараз розумію, що це просто була симпатія, нічого серйозного. Був лише один хлопець, який змушував тремтіти моє серце.

- Як його звали? - Дівчина зупиняється й вставляє троянду мені в волосся. - Чорний та червоний кольори дуже гармонійно та пристрасно дивляться. - Відповідає на німе запитання.

- Енді. Він мій колишній однокласник.

- Він розбив твоє серце?

- Щось на кшталт того. Він не знав, що я в нього закохана, і що кожний його добрий вчинок по відношенню до мене змушував ще більше пронизатись симпатією. А потім він просто в один прекрасний день вирішив поглузувати наді мною та ще однією однокласницею. Ми з нею малювали.....Він викинув усі фарби, виляв їх, змішав, а малюнки....малюнки просто розірвав на мілкі шматки. Я не знаю чому так вчинив....нічого поганого йому не робила ні я ні однокласниця.

- Мені дуже шкода, що він так вчинив, Рей. Я бачила в тебе на столі альбом та фарби.

- Так. Але я після цього не можу малювати, тому просто іноді дивлюсь на них. - З гіркою посмішкою відповідаю.

Не помічаю, як ми вже опиняємось на задньому дворі академії. Проходимо повз альтанки й занурюємось в пахучий різними ароматами сад. Мовчки йдемо повз зелені дерева кожна у своїх думках та спогадах минулих днів.

В саду дуже гарно. Під ногами м'яка, темно - зелена трава всіяна маленькими білими квіточками, всюди висаджені різні дерева, від фруктових до старих дубів. Щебетання птахів розноситься з різних сторін, білочки швидко перебігають з дерева на дерево, лякаючись нас, непроханих гостей.

Несподівано нас зупиняє чоловічий голос.

- Що у нас тут? Дві першокурсниці напівкровки?

Обертаємось на звук. До нас повільним кроком йде хлопець:високий та статний. Одягнений явно не по погоді: темні рвані джинси, чорна футболка з довгим рукавом, кросівки та чорна кепка на голові, що закриває майже повністю обличчя, але не приховує темне волосся.

Підходить ближче й оглядає нас з ніг до голови, проходячись поглядом по моїм оголеним ногам в джинсових шортах.

- Що ви тут робите? - Питає, окидаючи холодним поглядом сірих очей.

- Гуляємо. - Першою оговтується Найла. Я ж так і дивлюсь на хлопця. Він явно вже третьокурсник, та ще й чистокровний наййа, це видно навіть неозброєним оком. Від нього так і йде сила ніби хвилями, окутуючи його своєю аурою міцності та нахабства водночас. - А що, щось не так?

- Все так. - Всміхається. - Будьте обачні, дівчата напівкровки. Тут вас чекає вічна боротьба за місце під сонцем.

Після цього демонстративно відкланявшись йде геть, поки ми з Найлою так і дивимось йому у слід.

- І хто це був? - Запитую.

- Тім Дейнолд. Найкрутіший чистокровний. Кажуть, що в мистецтві бою та поєднання його з магією нікого за нього кращого немає. Ти що, новини не дивишся? Він же бувши ще на другому курсі сам впіймав декілька демонів та відправив їх назад, в їхній світ, хоча зазвичай студенти не можуть такого зробити, деякі через брак сил, деякі через заборону....

- На жаль я ні разу про нього не чула.

- Та за ним тут бігають усі, від першого до третього курсу. Гарний, - дівчина починає загинати пальці, - хоробрий, гострий на язик, багатий, ще й не дурний.

- Просто зразок ідеального хлопця, так? - посміюючись питаю. - Тільки ти забула додати нахабність мені здається, а ще пихатість. Тому що його випад в нашу адресу дивний. Він так попередив, що нас чекають неприємності?

Більше ми з Найлою про Тіма не говорили. Повернулись до академії, та повечерявши вдвох у їдальні відправились кожна до своєї кімнати.

Сонце вже повністю сховалось за лінію горизонту, залишивши після себе фіолетово - рожеві розводи на блакитному, ясному небі. Так і хочеться взяти в руки пензлик й декількома рухами втілити цю  красу на папері. В нерішучості справді тягнусь до фарб, але в останній момент забираю руку: не можу, просто чомусь не можу. Через Енді я ніби сама відштовхнула від себе малювання, з'явився якийсь страх. Досі згадую, як він сміявся розриваючи малюнки, кричав, що нікому не потрібні мої каракулі, що з мене ніколи не вийде художника. Після цього я просто фізично не можу зробити такі прості рухи, як взяти пензлик, змочити у воді й зануривши у різнобарвні кольори провести хоч декілька ліній на папері.

Перед сном знімаю тугий бутон червоної троянди з волосся й ставлю його на статуетку кішки. Чорний і червоний - ці два кольори справді поєднуються в дикий та пристрасний танець.



Стефанія Лін

Відредаговано: 21.11.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись