Академія Наййа. Книга І

Розмір шрифту: - +

Глава 6

Завжди обирайте найважчий шлях - на ньому ви не зустрінете конкурентів.

(с)Шарль де Голль.


- Що ти тут робиш, Енді? - Роздратовано запитую.

- Приїхав вчитись. Як і ти. - Відповідає розтріпуючи білосніжне волосся рукою. Він завжди мені нагадував такого собі типового пестливого хлопчика. Іноді навіть порівнювала його з Драко Малфоєм, з Гаррі Поттера. Таке ж біле волосся, блакитні очі, високий, доволі статний. А ще від нього віє тим самим холодом, який так притягує дівчат. Та зараз, дивлячись в його нахабне й в одночас гарне обличчя я ніяковію й хочу вмазати так, щоб залишився синець.

- Ти напівкровка? - Навіщо продовжую з ним розмову, після того, як образив мене?

- Так. Трішки запізнився на навчання. Літо пройшло чудово... не встиг на потяг- Всміхається, яскраво, радісно, немов то не він розривав мої малюнки. Немов мені не все одно, як провів літо...

- Як знайшов мене?

- Випадково взагалі-то. Постукав у двері, сподіваючись, що хтось допоможе знайти деканат....

- Це поверх для дівчат, придурок.

- Я знаю. - Нахабно всміхається. - Вже знаю. Так що, допоможеш?

Боже, він що справді очікує, що я піду та проведу йому екскурсію по замку? Розповім де що? Невже не пам'ятає, що зробив? Невже не знає, що через нього не можу взяти до рук пензлика?

- Ні! - Зачиняю двері перед його носом.

- Рейен, гей, відчини! Навіщо ж так. - Та в його тоні не чутно образи. Несподівано розумію, він пам'ятає, як зробив боляче... Ось тільки не знає, що мені довелось два місяці відвідувати психолога, тому що всередині мене з'явилось відчуття, що мої малюнки нікчемні, я нікчемна, не дивлячись на те, що роботи не одноразово займали перші призові місця...

- Йди геть. Знайди когось іншого.

- Я ж не знаю тут нікого.

- Просто йди геть, Енді.

Декілька разів він ще стучить у двері, а потім йде. Потрібно зайняти чимось думки, адже на даний момент, все що сидить в голові - це момент, як Енді псував мої роботи, плював в саму душу.

Скоро вечеря. Вечеря. Він же теж там буде.... Як мені сидіти в їдальні та робити вигляд, що я спокійна, врівноважена і не хочу нанести цьому пихатому виродку декілька ударів прямо по обличчі?

Беру в руки телефон й набираю Найлу.

- Привіт. Ти можеш зайти до мене?

- Рейен, що сталось?

- Просто зайди до мене, будь ласка.

Кладу слухавку й жбурляю телефон на ліжко. Руки трусяться немов ненормальні, серце калатає в грудях. Що ж це за реакція така?

- Хей! - Подруга відчиняє двері й заходить до кімнати. Рожеве волосся розтріпане, обличчя заспане, а вдягнена в фіолетову піжаму з єдиноріжками. - що сталось, Рейен? Ти така стривожена...

- Пам'ятаєш я тобі розповідала про Енді? - Сідаю на ліжко. Ліктями спираюсь на ноги , а кінчиками пальців починаю розтирати скроні.

- Той що зіпсував твої малюнки?

- Так.

- Звісно. Ти була закохана в нього..

- Він тут, уявляєш? Постукав в мої двері випадково і ...попросив показати де деканат...Ніби то спізнився трохи на навчання...

Найла сідає поруч та обіймає.

- Все ж добре, Рейен. Те, що він ненароком потрапив до тебе скоріше за все справді просто помилка. Як він себе поводив?

- Так ніби не пам'ятає того що зробив. Ніби то не він був.

- Все буде добре.

- Найла, ти ж розумієш - дивлюсь на подругу, намагаючись донести свою думку - що він буде в нашій групі? Я не зможу так...

- Ей, - дівчина стискає мене в обіймах - все буде нормально. Просто не звертай увагу. Удай, що його не існує, він пусте місце. Добре?

- Угу. - Буркочу під ніс. - Дякую. Я як його побачила, прямо не знаю, ніби щось обірвалось в середині...

- Ти ж не кохаєш його більше, правда?

- Ні. - Сміюсь. - Після такого, що він вчинив...кохання стерлось враз.

- От і чудово. А тепер не розпускай шмарклі, а порадій за мене. Я йду на побачення з Деном.

- Деном? - кліпаю очима намагаючись пригадати хто це. Поява Енді вибила все інше з голови.

- Так, тренер, Рейен.

- Точно. Вибач. Ти впевнена, що це не якийсь прикол? Ну як з Тімом і тією дівчиною?

- Навіть якщо прикол, то начхати - спокійно відповідає. -Я не з тих, хто буде лити сльози.

- Це точно.

- Так, я йду перевдягнусь на вечерю, тобі теж до речі рекомендую. І зайду за тобою.

- Добре.

Найла випускає мене зі своїх обійм та йде до дверей. Коли відчиняє їх, я її зупиняю:

- Дякую, Найла. Ти заспокоїла мене.

- Ми ж подруги, так ? - Відповідає та виходить у коридор.

Подруги... Так. Ми справді подруги. Та якби Найла не зробила перший крок, навряд чи ми б подружились. Вона мені подобається: весела, радісна, позитивна, а як вміє розсіяти смуток. Ця дівчина, як промінчик сонця в самий пахмурний день.

Через пів години за мною заходить подруга і ми разом йдемо в потоці студентів. В їдальні знову колотнеча та гамір. Самі бадьорі другий та третій курси, перший же сидить за столиками та колупається виделками в їжі. Я не відстаю від інших. Зате Найла із завзяттям поглинає запечену картоплю з ковбасками та запиває соком. Ми знову сидимо за тим самим столиком біля вікна майже в самому кінці приміщення. Без зацікавленості розглядаю усіх: Ден сидить за столиком зі своїми одногрупниками та Тімом. Махає Найлі, від чого та одразу стає червоною та опускає очі. Тім уважно слідкує за його діями та переводить погляд на мене. Як раз в цей момент до нас підходить Енді з повною тацею.

- Можна сісти? - Весело запитує.

Найла декілька секунд розглядає його, поки я у свою чергу взагалі удаю, що не помічаю ніби тут хтось щось запитує. Так і дивлюсь на Тіма, який завмерши спостерігає за нашим столиком.

- Рейен - вириває з думок подруга. - Що скажеш?

Підіймаю очі на Енді, декілька секунд вдивляюсь в блакитні очі, сподіваючись побачити там не лише дратівливу  зухвалість та впевненість в собі, а щось інше, щось таке, що вказало б на те, що він жалкує про той випадок. Та марно. Хлопець продовжує посміхатись так, начебто весь світ біля його ніг.

- Тут зайнято. - Нарешті відповідаю.

- Але ж.... ви сидите тільки двоє....- обличчя стає розгубленим.

- Що не зрозуміло, Енді? Зайнято. - Роблю натиск на останнє слово.

Його очі звужуються, із ненавистю дивиться на мене, а потім розвертається та йде в інший бік їдальні.

- Молодець, Рейен. - Шепоче з посмішкою Найла. - Відшила та показала, що хай навіть не сподівається на щось.

- Хм. Він і не сподівався, Най, думаю це такий собі спосіб вказати, що я ніхто, і малюнки були розірвані навмисно та зі злобою. Я вже наїлась. Вибач. Піду до себе.

Встаю та швидко йду геть. Проходжу повз колони, підіймаюсь на другий поверх очікуючи, коли зможу опинитись сама зі своїми скаженими думками. Чому Тім так уважно спостерігав? Чому Енді хотів сісти поруч? Він сподівається, що знайшов собі тут друга? Чи в нього якісь інші плани?

- Ей. Напівкровка. Стій!

Обертаюсь на звук знайомого голосу. Тім Дейнолд. Господи, а йому що потрібно? Зупиняюсь на півдорозі, застигаючи на сходах.

- Ти не думав, що так називати людей, навіть якщо вони такими і є, не гарно? - Запитую склавши руки на грудях.

Тім починає сміятись, підходить ближче, та нахилившись каже:

- Не думав.

- А, це не твоя парафія, так?

- Ти хочеш мене образити напівкровка? - Глузує з мене.

- Ні. Я ж не така, як ти, чистокровний.

Його вираз обличчя ясно говорить, що йому взагалі - то байдуже, що я тут говорю і для чого.

- В цю п'ятницю вже буде постійний розклад занять. Через те, що ти занадто суха, худа та - окидає поглядом, - мала, тобі потрібно більше займатись. Тому ми в цей день складемо ще власний графік тренувань.

- Навіщо тобі мене додатково тренувати?

- Просто якщо колись нас поставлять в пару охороняти кордон світів, то не хочу думати про те, що в мене не прикрита спина.

- Не обов'язково цим перейматись. У мене ще три роки попереду...

- Я не тобою переймаюсь, напівкровка, а собою в першу чергу. Ти наййа Майбутній воїн. А твої м'язи залишають бажати кращого. Тому перестань сперечатись. Завтра до речі в нас тренування по розкладу: третьою та четвертою парою.

Більше не кажучи ні слова проходить повз мене та йде далі, на третій поверх. Дивлюсь йому в слід роздумуючи, як такий гарний, харизматичний хлопець може бути таким зухвалим.

У своїй кімнаті нарешті приймаю повноцінний гарячий душ, який трохи забирає біль зі всього тіла. Не уявляю, як маю завтра тренуватись, якщо швидше за все не зможу навіть ручку тримати в руках. А це тільки початок. Але я ж вирішила бути мужньою та хороброю, тому слабкість потрібно знищити, а на її місці виростити силу.



Стефанія Лін

Відредаговано: 21.11.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись