Академія Наййа. Кривавий камінь. Книга ІІ

Розмір шрифту: - +

Глава 4

Сильні люди не люблять свідків своєї слабкості.

(с)Маргарет Мітчелл. Звіяні вітром
 

 

Наступний день починається з метушні. Адна будить усіх, ганяючи навкруги нас, з тихими скриками. Її налякав павук. Адріан відкрито сміється з приводу її паніки, й коментує це словами, що таких ніжних наййа ще не зустрічав.Арчі намагається її заспокоїти, шикаючи, а я не можу стримати сміху. Ну справді? Злякатись павука...Так, це створіння не одне з милих, але і не настільки гидке. Тім підіймається з матраца і гнівно зиркнувши на Адріана, перехоплює закружену у танці блондинку. Хапає за зап'ястя й декілька разів трусить намагаючись заспокоїти.

- Ти що, взагалі розум весь втратила? - шипить. - Чи ти хочеш, щоб сюди збіглись всі демони, а ми до речі, навіть не знаємо, скільки їх тут взагалі!

Дивно, але дівчина перестає істерику. Зупиняється, секунду дивиться Тіму в очі, а потім, немов знесилена танцями сідає на свій матрац. Арчі тут же опиняється поряд, й заспокійливо гладить по спині.

- Чому ти дозволив їй істерику? - Дейнолд підходить до воїна, запхавши руки у кишені штанів.

- Тому що вона сама має...

- Якщо ти скажеш, що має впоратись зі своїм страхом, то я зламаю твій ніс! Ти нас всіх поставив під загрозу!

- Не вчи вченого, Дейнолд! Поки що я тут головний.

- Поки що...- Ліниво додає Тім, і нахабно всміхнувшись повертається до мене.

Джон і Нік підходять до вікна. Відхиляють картон і дивляться на вулицю.

- Все тихо. Принаймні так здається. - Адріан підходить до хлопців.

- Сьома ранку. Снідаємо і починаємо наше завдання - тренування. Сьогодні Адна зі мною.

Мовчки снідаємо. Воїн не дає нам часу, щоб вмитись та привести себе до ладу, буркаючи, що демону начхати, брудний наййа чи ні, головне кров. І тут я з ним навіть погоджуюсь, але все одно хочеться хоча б почистити зуби, тому швидко запихаю до рота залишки хліба й біжу у туалет. Душу тут немає, та раковина з унітазом є. Наспіх вмиваюсь, чищу зуби , діставши з кишені кенгуру пасту та щітку, і зав'язую волосся в високий хвіст.

Кол повертаюсь, Адріан ділить нас на групи, наказуючи завжди бути на зв'язку і сповіщати про все підозріле.

Я із Тімом удвох. Адріан з Адною та Трішою ( не знаю навіщо йому одразу дві дівчини, для знущань? ), ну й Арчі,Джон, Нік разом.

- Раджу взяти з собою ще якусь зброю. Пулі демона не вб'ють, але здивують точно. - Після цих слів дивиться на мене. Він так натякає, що це саме я повинна взяти зброю? Я навіть не знаю, що там у Тіма в сумці є, не кажучи про те, що одні кинджали й тримала в руках.

Через декілька хвилин, розділившись та все-таки запхавши два гострих кинджали за пояс штанів розходимось. Ми з Тімом на північ. Наказ Адріана пройти два квартали та по можливості зачистити. Якщо будуть люди, вести з собою в укриття, до магазину, а Трей потім зв'яжеться з ГУН і їх заберуть. Як це має відбуватись, не знаю, та сумніваюсь, що тут буде хтось живий.

Сонце повільно сходить, а туман розсіюється. Завертаємо на вулицю Грей стріт, перебуваючи насторожі. Тім прислуховується до будь-якого шуму, тому зберігаємо мовчання. Знову й знову окидаю поглядом бездушні коробки, які не так давно вирували життям. Навіть зараз здається, що відлуння сміху людей відбивається від стін, але одразу тоне в гнітючій тиші.

Складається враження, що всюди порожньо, та наше завдання, заглянути у кожну діру, тому заходимо в перший будинок з якого починається один квартал. Це скляна триповерхова будівля, колишній торговий центр. Йду за чистокровним, постійно обертаючись. Проходимо повз розбиті скляні двері, що колись могли роз'їжджатись у різні боки. Кожний крок по склу відбивається занадто голосним звуком від стін. Перший поверх зустрічає нас темрявою і тишею. Хочеться крикнути агов, щоб знати точно, що життя в цьому місті справді завмерло...

Йду позаду Дейнолд, намагаючись в темряві розгледіти силует його статури. Так дивно бути тут, у торговому центрі, знати, що ще пів року тому пройшлася б магазинами обираючи одяг. Та найбільше засмучує те, що пропустила різдво, час коли отримуєш задоволення від обирання подарунків друзям. Час, коли любуєшся оленями, мигтючими ліхтариками, та всіма цими прикрасами.

Доходимо до ескалатора. Напевно Тіму набридає ходіння у темряві, тому що він дістає два маленьких ліхтариків. Один пхає мені до рук уже ввімкнений, інший залишає в себе.

- Якщо ми йшли тихо, щоб не видати себе, то чи розумно зараз світити ліхтариками і кричати, що ми тут, ловіть нас? - Тихо шепочу.

- Я думаю, що якщо тут є хтось, то він вже знає, що ми тут. Та й в будь-якому випадку демони нападуть, при умові що вони тут переховуються в очікуванні нових жертв. Ми просто полегшимо свій шлях. Будь наготові, думаю варто дістати хоча б один кинджал.

Киваю головою й роблю так, як говорить Тім. В лівій руці стискаю ліхтарик, в правій кинджал. Сказати, що мені страшно - нічого не сказати. Я боюсь, що на нас нападуть зі спини й ми не встигнемо зреагувати. Боюсь, що Тім зробить щось нерозумне, аби убезпечити мене. Боюсь втратити його...

Несподівано з лівого боку чути якийсь шум і метушню. Тім прикладає палець до губ й вказує поглядом загасити світло ліхтарика. Хапає мене за руку й ми повільно просуваємось вперед. Раптом із диким криком койоту на нас вискакує щось невідоме. В повній темряві не можу роздивитись. Валить чистокровного з ніг й шипить. Я інерційно падаю за хлопцем і нападником. Вимкнений ліхтарик гучно падає на підлогу викладену плиткою та відкочується кудись. Трясця! Міцніше стискаю кинджал у руках, коли відчуваю що мене нахабно хтось ловить за руку, обхопивши зап'ястя й тягне в невідомому напрямку.

- Гей! - Кричу. - Пусти мене! Пусти!!!

- Рейен....- Голос Тіма виривається із вихору інших звуків, що так стрімко ростуть в торговому центрі. Я чую, що він веде рукопашний бій. Чому ж не застосує елементи?

Вмикається світло. Спочатку воно засліплює. Доводиться прикрити очі на кілька секунд. Та коли розплющую їх, Тім стоїть посеред широкого коридору між магазинами тримаючи в долоні вогняну кулю, а навкруг нього напівколом стоять....люди. Вони водночас здивовані й налякані. Під очима синці, в багатьох поранення на тілі, можливо навіть не сумісні з життям. Це Тім їх так???

Той хто схопив мене, хлопець років двадцяти із білими немов сніг пасмами, відпускає, та відкочує на кілька кроків вбік.

- Ми не знали, що ви Наййа. - Промовляє один із людей, той що стоїть найближче до Тіма. Це чоловік років сорока зі срібними скронями, та борідкою.

- Все нормально. Ми не знали, що ви люди. - Вогонь в долоні хлопця затухає й зникає. Бачу, як полегшення читається на обличчі кожного з них. Вони злякались, що Тім їм нашкодить? Але наййа не роблять такого! Ми ж допомагаємо людям.

- Довго ви тут? - Запитує Тім, поки я йду до нього, ховаючи кинджал в кишеню кенгуру.

- Місяць десь. Всі демони на другому кінці міста, там людей залишилось більше. Вони п'ють їх кров.

- Чому ж одразу не тікали? - Запитую я.

- Куди? - Блондин підходить ближче і тепер з цікавістю спостерігає за мною. - Ми взагалі не знали, що вони демони поки не побачили татуювань, дякую урокам в школі. Вони прикидались людьми. Зі мною жив сусід, так він в одну чудову ніч хотів зжерти мене.

- Але ж не зжер? - Посміхаюсь.

- Ні. я зміг втекти, сам не знаю як. Але не всім так пощастило.

- Багато тут людей? - Тім окидає кожного з оточення поглядом.

- Тут десятеро. - Відповідає найстарший чоловік. - А на іншому кінці міста набагато більше. Демони зробили з них, щось типу особистої годівниці.

- Годівниці? Як вампіри чи що? - Мій голос тремтить від гніву на цих підземних створінь.

- Так. - Невесело всміхається блондин. - Перспектива не дуже, так ?

- Ми зможемо вам допомогти. - Голосно говорю. - Ми вивеземо вас з міста в безпечну зону.

Люди починають дивитись один на одного з недовірою. Але я ясно бачу, як в очах спалахує надія.

- Рейен. - Відкашлюється Тім й відводить мене на невелику відстань від людей. - Цим має займатись поліція й спеціально навчені наййа, які зможуть вивезти їх з міста. Не обіцяй їм нічого... Наше завдання знищити демонів.

- Поки демонів я тут не бачу, а лише наляканих людей, які мусять ховатись у повній темряві, на межі життя й смерті. Я не можу допомогти всім, але цим можу. Бус Адріана стоїть на в'їзді в місто. Ми можемо їх вивезти.

Тім хмурить обличчя. Йому не подобається моя ідея, і я навіть розумію чому, але не можу просто піти звідси. Дивлячись на цих людей, які потрапили в халепу через нас - наййа, тому що ми не змогли стримати демонів, захистити стіну, розумію, що повинна їм допомогти. Не тільки їм звісно, але саме в цей момент - ці люди пріоритет.

- І куди ми їх повеземо? - Важко зітхає, зрозумівши, що сперечатись марно.

Притискаю палець до вуха.

- Адріан?....

- Що? - рявкає у вусі його голос.

- Куди відвозять людей, що вижили?

- В ГУН! Я тут трішки зайнятий. - Важко пихтить.

- Де ГУН? - Запитую Тіма одними губами. - Ти знаєш? - Дейнолд киває головою. Значить вирішено.

- Якщо ви знайшли людей, я викличу поліцію. Через декілька днів вони будуть тут. - Задихаючись каже Адріан Трей.

- І де ж ми їх будемо тримати весь цей час?

- Рейен, ти мені подобаєшся, але залиш це. Я не дозволяю вивозити людей самостійно! Тобі зрозуміло? Просто поки відведи їх до нас в магазин. - І відключається.

Тім уважно дивиться на мій вираз обличчя. Думаю він знає, що сказав Адріан, тут навіть не потрібно вмикати свій навушник. Розвертається й відходить до людей.

- Зараз ми відведемо вас в безпечне місце і викличемо поліцію. Вони вже завезуть вас в ГУН, де вас будуть охороняти до того моменту, як війна не закінчиться. Гаразд?

Люди погоджуються. В них і немає іншого виходу крім того, що пропонує Тім. А я...а я слабачка...Не можу відвезти їх сама...Це як дві сторони однієї медалі: одна - зачистити місто й отримати можливість врятувати набагато більше людей, аніж десять чоловік, друга - врятувати десять чоловік не зважаючи ні на що, і знати точно, що хоча б вони виживуть тут.

- Рейен?! - В голові знову звучить голос Адріана. - Я сподіваюсь ти не порушуєш наказ?

- Ні.

Блондин йде за рештою людей, що ховаються у відділах магазину, а ми з Тімом знаходимо пакети та навідуємось до супермаркету. Набираємо трішки продуктів, серветок, мило, сухий шампунь. Я піддаюсь слабкості й в книжковому відділі беру книгу Рея Бредбері 451 градус за Фаренгейтом. Одна з улюблених класичних історій.

На виході нас стає дванадцять. Дейнолд йде перший й перевіривши територію навпроти торгового центру, дозволяє виходити під денне світло та сонячне проміння. Сім чоловіків і три дівчини підліткового віку налякано переглядаються між собою й уважно сканують місцевість навколо. Я їх розумію. Приміщення магазинів стало їх стіною від небезпеки, а ми тягнемо їх на двір, туди де вирують страхіття, де демони забирають життя...



Стефанія Лін

Відредаговано: 17.12.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись