Академія Наййа. Кривавий камінь. Книга ІІ

Розмір шрифту: - +

Глава 7

Найбільша перемога - перемога над самим собою.

(с)Марк Туллій Цицерон

 

Нарешті Він знову з'являється поруч зі мною. Відчіплює ланцюги та тягне за них, змушуючи встати. Тисячі голок біжать по тілу, ноги підкошуються в колінах. Я занадто ослаблена та знесилена. Демон тягне мене за собою. Веде крізь кам'яні коридори із таким же плямами, як у кімнаті де я тільки що лежала. Запах цвілі всюди. Здається, що я просмерділась ним з середини. На стінах висять невеликі факели, даруючи хоча б трішки світла.

- Де ми? - Порушую тишу. Голос відлунням гуляє по стінах.

- Ти як думаєш? - Він навіть не обертається. Просто сильніше починає тягнути за ланцюги, змушуючи прискорити темп.

Пройшовши лабіринти коридорів демон заводить мене у простору кімнату. Стіни тут теж із сірого каменю, єдине, що відрізняє їх, від попередніх - візерунки. Дивні, схожі на ті, що не одноразово бачила на шкірі підземних створінь. Трохи поодаль стоїть невеликий поміст, на якому, як на троні сидить чоловік із довгим білявим волоссям в тон своїм татуюванням. Срібні пасма виблискують у світлі факелів дорогоцінними прикрасами. Обличчя витончене, навіть приємне. Зустрінеш такого в місті й не зрозумієш, що це демон.

Навпроти нього на колінах стоїть Тім. Шкіра обпечена, покрита рубцями, подряпинами, пухирями. Бачу, що він ледве тримається. Дейнолд не просто знесилений, він спустошений. Повністю.

Він ставить мене на коліна поряд. На секунду ми з Тімом зустрічаємось поглядами і я жахаюсь. Ніколи...ще ніколи я не бачила в них стільки болю, страждань. Ніколи вони не були такі розчаровані тим, що відбувається. Ясно розумію - у нього немає надії на краще.

- Вітаю, люба! - З помосту встає чоловік, наскільки розумію це Дармар. Він вдягнений просто: джинси, кросівки, та сорочка у клітинку. В середині навіть сміюсь з цього. Я уявляла його інакшим. Не таким...людяним. - Я, як ти вже думаю зрозуміла, Дармар. Вищий демон.

Не дивлюсь на нього більше. Не хочу. Ненавиджу це створіння всім серцем. Те, що він зробив зі мною, його план, через який такі як я, підставили під загрозу життя чистокровних і людей...все це примножує ненависть й огиду.

- Подивись на мене. Я знаю, що тебе звати Рейен. Ти частина мене, люба.

Підходить ближче, схиляється на одне коліно й підіймає моє обличчя за підборіддя до себе.

- Ти красуня. Аліта мала рацію. - Посміхається. Як би не знала хто він, навіть сказала б, що у нього дуже гарна посмішка.

- Тільки ми її вбили! - Шиплю до нього.

- Тааак. Шкода. Вона була хорошим демоном. Але зараз важливо не це. Зовсім скоро Ернест Дейнолд скаже мені де камінь, і я зміню світ на краще. Більше таким як я, не потрібно буде переховуватись, вести боротьбу з наййа. Ми будемо вільні. Чи знаєш ти, Рейен, що таке жити у підземному світі? Що таке ніколи не бачити справжнього неба? Можеш не відповідати, не знаєш. Все чого ми хочемо - свободи!

- Ви тварюки, які вбивають людей і наййа, п'ють їх кров, несуть розруху, хаос! Мені начхати, про що ти мрієш, Дармар!

Тім смикається й кидає на мене слізний погляд, що просить замовчати. Але я не можу!!!

- Так, люба. Ми тварюки. Але ж люди теж вбивають. Люди шкодять один одному. Витрачають ресурси землі. Поки не прийшли наййа, ви взагалі пасли задніх, скажемо так. Ви не розвинені, дурні, жадібні. Це в вас немає нічого людяного.

- Люди не п'ють кров інших людей. Люди не руйнують міста...

- Так? - Дармар відходить від мене, й повертається на свій поміст. - А як же війни? Голод? Хіба це не руйнує міста? Ви ділитесь на соціальні класи, вирішуєте хто скільки заробляє.Вирішуєте за когось, як йому жити та ким бути. Ви гірші за демонів.

- Не всі такі... Загалом люди добрі, готові до самопожертви. Готові допомогти...- Мої тихі слова перериває сміх демона. В якійсь мірі я навіть погоджуюсь з ним, люди не самі добрі, але ж не всі. Не можна всіх ставити в одну шеренгу. Ми просто різні.

- Рейен, ви - найгірше, що могло трапитись з планетою. Ви забруднюєте атмосферу. Чи знаєш, скільки тварин вже вимерло? Знаєш, що від великої кількості видів залишились лише згадування лише на сторінках книжок?

- А ви не такі? Тільки ваше полювання не на тварин, а на людей.

- Рейен. - Втомлено шепоче Тім. Я знаю, він хоче, щоб я зупинилась, та не можу.

- Можливо. - Погоджується Дармар. - Тільки ми знищуємо вас, немов тарганів, а хіба колись комусь було шкода їх?

- А наййа? Чисті створіння...

- Наййа...Вони кращі за вас, людей, але це той вид яким доводиться жертвувати на благо майбутнього.

- А що ж ви будете робити коли перепишете світ, коли не залишиться людей, наййа? Янголів? - Випльовую із ненавистю в голосі.

- Повір люба, я не збираюсь знищувати нашу їжу, просто хочу змінити Всесвітній порядок, дозволити демонам існувати на поверхні, мати свободу та право вибору.

- Ернест не віддасть тобі камінь. - Промовляє Тім, завершивши наш діалог із демоном. - Не заради мене, чи неї. Артефакт та життя мільярдів людей, наййа. важливіше за життя двох студентів.

- Помиляєшся. - Демон переводить погляд на Тіма. - Будь - який батько хоче захистити свого сина. Він - киває зеленоокому демону - відведи їх.

Він хапає за наші ланцюги ( я навіть не помітила, що Тім теж у кайданах за розмовою із Дармаром) й тягне в сторону виходу. Грубо, нахабно, не переймаючись тим, що чистокровний ледве стоїть на ногах. Серце кров'ю обливається при погляді на зусилля Тіма. Він знесилений, на його тілі безліч поранень, а винна я - якби не повернулась, не втрутилась, можливо вони змогли б врятуватись. А так, доля Адріана, Джона та Ніка не відома...

Демон приводить нас у камеру, як у в'язницях, єдина відмінність:тут кам'яні стіні, брудні як і всюди, а запах стоїть такий, що неможливо дихати. Сперте повітря стискає грудну клітину, цвіль та затхлість не дає навіть трішечки дихнути. Він штовхає Тіма в середину. Той падає на брудну підлогу навіть не намагаючись встати. Я лечу слідом. Боляче вдаряюсь й здираю шкіру на ліктях.

Демон зачиняє за нами сітчасті двері на замок і йде геть. Його кроки ехом гуляють коридором. Після цього опиняємось у повній темряві...

- Тім - підповзаю до хлопця. - Ти як? Ей?

В тиші чутно лише його дихання та тихий стогін.

- Я тут. - Шепоче.

- Тобі погано? - Крізь сльози кажу.

- Не дуже. - Чую, як всміхається. хоча, напевно намагається всміхнутись та надати голосу бадьорості, але ж точно знаю - йому погано.

Сідаю поруч, обережно допомагаю сісти чистокровному. Сама притуляюсь спиною до холодної стіни, а Тіма саджу спиною до своїх грудей. Його важке дихання витісняє всі думки. Все про що можу думати - це його життя. Мені так страшно, що він помре, і я більше ніколи не побачу чортенят в сірих очах, або його зухвалої посмішки.

- Все буде добре. - Несподівано каже. - Не плач, Рейен. - Тепер помічаю, що сльози так і течуть по щоках.

- Я не можу. - Схлипуючи відповідаю. - У нас не просто безвихідна ситуація... Тато твій не скаже де артефакт, а ми станемо Дармару не потрібні й він нас просто знищить. А потім все одно знайде камінь та перепише реальність на свій лад.

- Рейен... Чому ти бачиш все в такому негативному світлі? - Відчуваю на фізичному рівні, як важко кожне слово дається Тіму.

- А в якому ще світлі я можу все бачити? У нас тільки почало щось виходити...Я...я закохана у тебе до нестями та не можу уявити свого життя без тебе... Але тепер від нас нічого не залежить.

Між нами триває коротка пауза. На секунду я лякаюсь, що зізнавшись у своїх почуттях налякала його. Можливо він не відчуває того ж до мене? Сумніви , чи правильно я вчинила проносяться в голові, але не встигають вкорінитись, як Тім відповідає.

- Я теж не уявляю свого життя без тебе, кохана. - І все...відчуваю, як розпливаюсь воском поруч із ним. Дивно, та аромат м'яти ніде не подівся. Тім все так же пахне ним із присмаком чогось солодкого. - І у нас є дещо, про що не знає Дармар.

- І що це ? - Зацікавлено запитую, тому що не уявляю, що у нас може бути проти нього.

- Ти. На мене натягнули кайдани, які блокують силу наййа, а на тебе ні, адже Дармар знає, що ти зараз без магії. Все, що нам потрібно, пробудити твої елементи.

Несподівано наш діалог порушує дивний звук: скрегіт по металу. Налякано втискуюсь в стіну притискаючи Тіма до себе, розуміючи, що щоб він не казав, а зараз ми повністю беззахисні. Скрегіт стає сильнішим, немов ближчим. Та далі дивує не це. Дивує голос який чую:

- Згодний із Дейнолдом. - Це Адріан. Його командирський тон я впізнаю всюди.

- Адріан?

- Ага. Мене теж вирішили взяти з собою. Напевно зіграло роль, що я воїн...

- Я така рада тебе чути, Адріан.

- Немає чого радіти, Рейен, Тім правий, зараз ти наша надія. Я теж у кайданах, що блокують елементи.

- Що ж це за кайдани такі? - Тихо запитую.

- Не знаю. - Так же відповідає. - Вони планували це все давно, тому не дивно, що змогли знайти спосіб знешкодити нас.

- Ти повинна пробудити магію, Рей. - Тім вмощується в моїх обіймах. - Ти наша надія та шанс. - Сідає вище, та обернувшись знаходить мої губи. Ніжно торкається їх, даруючи таким чином спокій та зосередженість, немов показуючи що я зможу, я сильна. Невимушено торкається кінчиками пальців обличчя, крізь власний біль пестить вуста, проникає язиком до рота, граючись, подразнюючи всі ті ерогенні зони про існування яких я раніше навіть не знала. - Просто спробуй. Якщо у тебе не вийде ми вигадаємо щось інше для порятунку.

Тім відсторонюється й пересідає, так, що тепер в його обіймах я. Відчуваю себе маленькою, беззахисною й водночас невимовно сильною. Я повинна спробувати пробудити магію. За спробу не б'ють...

Дейнолд стискає мою руку у своїй підтримуючи морально. Більше ніхто не розмовляє ні я, ні Тім, ні Адріан, якого навіть не видно крізь тьму, що оточує нас.

Спочатку зосереджуюсь, намагаюсь відчути жар тіла та як і в минулі рази марно. А потім згадую, що пробудження магії відбулось коли Іса Крон затопила мене,я тоді злякалась...Але ж хіба я не була налякана всі ці рази? Коли побачила, як Тім в полоні у демонів стоїть на колінах? Чи коли він знесилений стоїть перед Дармаром? Була. Я й зараз перелякана до смерті. Можливо саме за це потрібно хапатись? Не за зосередженість, а за страх? Він пробуджує в нас жагу до життя, він змушує боротись коли вже немає надії.Він штовхає на необдумані вчинки...

Подумки збираю всі ті моменти, коли мені було страшно: перший раз, як знищила демона, тоді, після смерті Ліси, коли магія ще не була пробуджена...Я злякалась за себе, за всіх навколо, за Тіма. Тоді я ще не знала, що в голові може стояти психологічний бар'єр, що не дає змоги прокинутись елементам....Згадую потік води Іси й нахабну посмішку Адни, яка хизувалась своїми чотирма елементами перед нами, напівкровками, які ніколи не будуть мати цього... Згадую Аліту, її брехню про мою матір, що змусила мене думати як Малія зв'язана із демоном, а на ділі все це виявилось неправдою, й в моїй крові через Дармара  тече кров демона, а не через маму. Перед очима проноситься все за останніх півроку, й не важливо, що декілька місяців з цього я була в комі. Злість, страх - ось що зараз керує мною..

І я відчуваю.... Відчуваю, як жар, немов лава повзе по тілу, пронизує кожну клітину, кожну судину, допомагає крові стати лавою. Розплющую очі...Тепер в камері не темно. Тепер я є джерелом світла. З мого тіла вириваються іскри, вони невимушено летять на кам'яну підлогу й гаснуть змішавшись із брудом.

Ясно бачу перед собою всміхнене та радісне обличчя Тіма, він гордий, що я змогла! В його очах читається не тільки радість, а ще й кохання, таке, що навіть сидячи на підлозі відчуваю, як тремтить все тіло. Потім переводжу погляд на Адріана: виявляється його камера прямо навпроти нашої. Він сидить стиснувши металеві палки руками. Його обличчя, як і Тіма задоволене , але на жаль  спотворене пораненнями...

- Ти змогла! - В один голос кажуть хлопці.

- Я змогла...- Повторюю за ними.



Стефанія Лін

Відредаговано: 17.12.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись