Академія Наййа. Кривавий камінь. Книга ІІ

Розмір шрифту: - +

Глава 9

Життя - це те, що з тобою відбувається, поки ти будуєш плани.

(с)Джон Леннон.

 

Дощ не збирається зупинятись, навпаки із кожною хвилиною стає сильнішим. Зривається вітер такої сили, що буквально зносить нас з наших місць. Море стає ще більш розбурханим, хвилі більшими та сильнішими.

- Потрібно забиратись звідси. - Перекрикує вітер Адріан. - Ходімо.

Тім підіймається й допомагає встати мені. Дивно, та відчуваю слабкість у всьому тілі, хоча нещодавно був навіть прилив сил. Ноги тремтять, стають наче ватні. Тримаюсь за хлопця, але водночас намагаюсь не переносити всю свою вагу на нього, він і сам постраждав немало, та здається Дейнолд відчуває себе доволі бадьоро.

Йдемо з пляжу. Через сидіння на піску тепер складається враження, що він всюди: в черевиках, під одягом, який тепер схожий на ганчірку, у волоссі, та навіть на зубах.

Після пляжу тягнеться широка дорога. Розмітка на ній вже стерлась, але асфальт ще цілий. Поряд із дорогою стоять ряди торгових центрів, офісів, маленьких магазинчиків по типу: все для плавання. Адріан впевнено веде нас далі, оминаючи все це порожнє розмаїття фарб: яскравих, живих, немов люди вже скоро повернуться сюди та продовжать відпочинок, наповнять вулиці своїм сміхом, звуком велосипедних дзвіночків, співом та танцями.

Дощ перетворюється у зливу. Взагалі дивно, що у квітні місяці на півдні, де завжди тепло, настільки зараз холодно.

Проходимо декілька кварталів. Тім вдесяте запитує воїна куди він нас веде, адже переодягнутись та перечекати непогоду можна в будь-якому торговому центрі, та Трей відповідає одне й те саме:

- Ще трішки.

По його виразу обличчя видно, що він навіть не слухає та не звертає уваги на слова Тіма. У нього є ціль і він до неї йде.

- Перестань. - Зупиняю чистокровного, коли той вкотре збирається поговорити з воїном. - Думаю він веде нас до себе додому. - Тім змінюється в обличчі й залишає спроби дістати Трея. Ми розуміємо чому він хоче потрапити туди. Я б теж, якби опинилась у своєму місті зайшла б до свого будинку.

Нарешті, коли ми промокли до спідньої білизни вдруге, адже після купання в морі обсохнути ще ніхто не встиг, залишивши позаду скляні висотки, ми зупиняємось вслід за Адріаном перед невеличким будинком з червоної цегли. Двоповерховий, з колись підстриженим газоном та невеличким декоративним парканом. Поряд з дверима висить дзвінок, а під ногами килим: ласкаво просимо з веселим песиком. Від будинку віє теплом, щастям, сімейним затишком.

- Зайдемо? - Обережно питаю в Адріана, який немов застигнув перед ґаноком й опустив голову. - Що трапилось, Адріан? Ти не хочеш зайти?

Тім кивком голови показує, що піде обійде периметр будинку поки я тут маю розговорити воїна, що на перший погляд взагалі не був здатний на сентиментальність.

- Це мій будинок. - Промовляє не впевнено. - Я тут жив до навчання, а потім так і не зміг приїхати. Постійно був у відрядженнях, мене перекидали з місця на місце, охороняти стіну.

- Ти не хочеш туди зайти? - Дивлюсь на нього. Вологе сіре волосся стало темним, майже чорним. Очі заплющені, голова опущена до низу. Чого він боїться?

- Хочу. Але...Я так довго не бачив батьків, сестру...

- У тебе є сестра?

- Так. - Посміхається. - Молодша. Аліса. Вона в цьому році мала йти навчатись.

- А де твоя сім'я зараз, Адріан?

- Через те, що вони чистокровні наййа, то їх евакуація була у пріоритеті. Десь у ГУНі напевно, або відправили в сховища.

- Що за сховища? - Зацікавлено запитую. Про них я ще ні разу не чула.

- Сховища. Типу бункерів. На випадок війни чи катаклізму. Наййа намагались передбачити все. А основне що? Захист людей та наййа.

- Я не знала. - Торкаюсь рукою його плеча. Трей здригається на секунду, а потім розплющує очі й уважно дивиться на мене.

- Ти мені подобаєшся, Рейен. Я знаю, що ти з Тімом. Просто хочу, щоб ти знала.

На секунду втрачаю мову. Я йому подобаюсь? Як так вийшло? Та й взагалі, чому він вирішив саме зараз про це сказати? Я здивована та спантеличена не на жарт. Розкриваю рота, щоб щось відповісти, а не стояти ось так, мовчки, немов дурепа, та слів немає.

- Нічого не кажи, Рейен. Я й сам не повинний був тобі казати. Тому, не відповідай. Зайдімо. Не хочу, щоб ти захворіла.

У відповідь мені й справді немає чого сказати, тому просто спостерігаю, як воїн дістає з-під килимка ключ та відчиняє двері. Як раз в цей момент з'являється Тім. Я рада, що він не чув зізнання Адріана, тому що у них тільки зараз почали налагоджуватись відносини. Тим більше Адріан ні на що не претендує...

Заходимо у середину. Будинок там такий же затишний, як і зовні. Світлі кольори стін, теплі пастельні меблі. На стінах гарні та милі картини якихось героїв й фото сім'ї воїна. Витираємо чоботи та роззуваємось. Не хочеться псувати місце, де все таке чисте й світле.

Адріан веде нас на другий поверх. Показує де ванна кімната, Тіму дає свої сухі речі з шафи, мені речі матері.

- Я піду у підвал, там мама тримала консерви...

- Дякую. - Вигукую йому в спину.

- Я б теж відчував би себе дивно, якби зараз опинився в будинку де виріс. Це немов погляд у минуле, коли все ще було добре, а демони не гуляли по землі.

- Угу.

Разом заходимо у ванну кімнату. Тім за допомогою елементної магії створює мені воду, й нагріває її вогнем. Виглядає це дивовижно. З його рук з'являється прозора гаряча рідина, яка так і манить мене опинитись в ній.

- Багато не можу, тому що ще ослаблений після полону Дармаром. - Виправдовується.

- Ти що? - Сміюсь. - Це вже багато! Ти молодець. Дякую. Ти не уявляєш, що для мене зараз означає гаряча вода.

Тім на секунду стискає мене в обіймах, дарує ніжний поцілунок, а потім виходить.

Швидко скидаю з себе речі, з яких можна напевно вижати ще пів ванної рідини й занурююсь у гарячу воду. На диво вода має аромат м'яти з легкою нотою солодких квітів і це так надзвичайно казково, що просто не вистачає слів. На поличках знаходжу різні баночки з гелями для душу та шампунями. Беру ту, що має аромат шоколаду. Від усіх цих процедур підіймається настрій та співає душа. Що потрібно людині для щастя? Кохана людина, дім, повний холодильник та ванна кімната із годиною релаксу у гарячій воді. Змиваю піну й насухо витираюсь полотенцем, що лежало на стелажі. Вдягаю речі видані Адріаном: нова спідня білизна з етикетками ( не знаю де взяв і знати не хочу, можливо у його мами склад нових речей?) джинси, сорочку у клітинку, шкарпетки й черевики якраз мого розміру. Встаю перед дзеркалом роздивляючись своє обличчя та тіло. За весь цей час я втратила що найменше п'ять кілограмів від своєї ваги. Риси обличчя стали гостріші та тонші. Синьці під очима разом із подряпинками додають "шарму". Лише зелені очі яскраво виділяються на фоні блідої шкіри.

Раптом згадую, що перед тим, як нас схопив Дармар, хтось влучив мені вогняною кулею прямо в спину. Згадую який біль відчула. Ноги тоді підкосились, а тіло не витримало...

Знімаю сорочку й обертаюсь до дзеркала спиною. Чудернацько, та на шкірі немає жодного нагадування, що вона була обпечена. Не могла ж вона так швидко загоїтись? В Тіма опіки ще повністю не зійшли, а він чистокровний наййа, що означає регенерація його клітин пришвидшена і звісно ж краща ніж у мене. Тому як так могло вийти, що у мене на спині ані сліду від вогню??

Несподівано двері відчиняються й заходить Тім.

- Вибач, - каже, - я думав ти вже одягнена.

- Все нормально. Дивись - обертаюсь спиною до нього - ти щось бачиш на шкірі?

- Ні. - Протяжно відповідає, й одразу ж кінчиками пальців проводить по хребту. - А що?

- Коли ми тікали від демонів, я точно пам'ятаю, що мені в спину влучила вогняна куля. По ідеї тут має бути рана, але нічого немає, навіть сліду того, що мене атакували.

- Можливо то була вода? - Будує здогадки. - Або повітря?

- Ні. - Дивлюсь на нього через дзеркало. Обличчя зосереджене, а в очах як завжди вже танцюють чортенята. - Я точно пам'ятаю, що відчула жар, ще подумала, що спина обпечена.

- Тоді дивно.

Тім зачиняє двері й повертається до мене. Скидає кенгуру на підлогу даруючи мені можливість насолодитись його ідеальним гладким тілом з міцними м'язами. Схиляє голову та цілує в плече, веде доріжку назад, до шиї, а звідти до низу...Тіло одразу же починає тремтіти від насолоди. Відкидаюсь спиною на його груди, дозволяючи пестити мене вустами та пальцями. Губи чистокровного опускаються на мої, руки міцно тримають, щоб не впала, поки язик танцює свій танець...

Стук у двері перериває нас. Мої щоки червоніють від сорому. Швидко повертаю сорочку на її законне місце й застібаю на ґудзики.

- Рейен, ти одягнена?

- Хвилинку. - Вигукую Адріану. Чомусь стає не зручно перед ним за те, що тільки що відбулось ( хоча...нічого такого і не було ), особливо після його зізнання, про яке Тіму я навіть не збираюсь розповідати.

Тіма залишаю у ванній, а сама виходжу у коридор.

- Вибач. Як раз Тім прийшов...

- Зрозуміло. - Без емоцій у голосі відповідає. - Ходімо допоможеш із їжею. А ще у нас є генератор. Ну це на всякий випадок. Як би я був настільки сильним наййа як тато, то через магію вогню зміг би сам запустити електрику, але на жаль....В будь-якому випадку таким чином ми ввімкнемо опалення і не потрібно буде спустошувати себе щоб зігрітись.

- На скільки взагалі наших сил вистачає? - Запитую, поки спускаємось на перший поверх й заходимо на кухню. Там на стільниці стоять консервовані овочі, рибні консерви, м'ясна тушкованка, навіть засушений хліб. А поряд мішок картоплі.

- Якщо запустимо електрику, то зможемо спекти її в духовці. - Каже помітивши мій погляд на картоплю.

- Що потрібно робити?

- Залити туди бензин. Ти цього робити не будеш. Я зроблю. просто крикнеш з вікна чи працює все.

- А ми не привернемо таким чином небажану увагу?

- Ось це хороше питання. - Весело відповідає. Від похмурого хлопця, що стояв перед ґанком будинку не залишилось ні сліду. - Привернемо напевно, я не знаю де тут скупчення демонів, а те що вони тут є це сто відсотків, тому, напевно, давай спочатку я перевірю генератор, а потім із Тімом заклею вікна якимись газетами та журналами.

- Я тоді спробую приготувати щось. Тільки попереджаю, з мене кухар поганючий.

- Думаю на голодний шлунок вся їжа буде божественною.

Сміємось в унісон. Навіть не думала, що Адріан залишивши свій командирський тон та накази може бути таким приємним.

- Ну дивись, якщо побачу незадоволення на обличчі, то з'їм і твою порцію.

Через хвилин десять коли Адріан перемагає у боротьбі з генератором, в будинку з'являється світло. В цей момент на кухню заходить задоволений та значно посвіжівший Тім, а Адріан з двору.

- Світло? - Здивовано запитує.

- Генератор. - Коротко відповідає Трей. - Тепер закриймо вікна чимось, щоб не було так помітно, що тут хтось є.

Поки хлопці шукають у підвалі газети та чіпляють їх до скла, я мию картоплю у воді, що тече з крана. Виявляється в них тут не пряме водопостачання, а криниця та насос, і цей маленький момент нас справді рятує, тому що створювати воду ні з чого важко.

Через годину, як раз тоді коли яскраве червоне сонце сідає за горизонт, скоріше за все розмальовуючи небо червоними мазками пензлика, вечеря готова. Всі разом сідаємо у вітальні. Хлопці накладають собі печеної картоплі та розігріту тушкованку разом з консервованими овочами. Я теж. Голод виявляється настільки сильний, що ще коли картопля запікалась рот був повний слини.

Ми поводимося немов старі друзі: сміємось, розповідаємо історії з минулого, про те, як розбивали коліна, як чистокровні дурили простих людей чи напівкровних за допомогою сил. Я назвала це махлюванням. Ми оминаємо розмови про наших рідних зараз, тому що кожний  переймається за них, за їх життя. Потім Адріан пропонує план, побути трішки тут, набрати запасів, можливо знайти авто й відправитись в ГУН. Запланований наступ на демонів ось-ось почнеться, та й нам трьом хочеться дізнатись як там Адна та Тріша. Згадуємо Джона і Ніка сподіваючись, що вони все ж такі живі, хоч і надії мало. А потім, повечерявши та вимивши посуд разом, лягаємо спати. Адріан кладе нас у кімнаті для гостей, сам же йде у свою "дитячу".

Ми з Тімом, обійнявшись, засинаємо одразу, отримуючи задоволення, що цей важкий та повний пригод день закінчився.



Стефанія Лін

Відредаговано: 17.12.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись