Академія Наййа. Кривавий камінь. Книга ІІ

Розмір шрифту: - +

Глава 12

Все, що відчуваю біль. Більше немає нічого. Я тону в ньому, захлинаюсь, відчуваю, як по тілу біжить струменем, пронизує кожну клітину. Здається, що він поглинає мене всю, повністю, без залишків. Немов намагається знищити, намагається підкорити, змусити здатися. Але я не хочу. Не хочу здаватись. Моя історія ще не закінчена...

Відголос різних голосів лунає в голові. Напевно це Тім і Адріан. Я чую наскільки вони сповнені болем. Не таким як відчуваю я, іншим. Він знищує серце і душу залишивши тіло незайманим. Він ламає з середини, калічить, розриває на уламки, такі, що вже ніколи не зможеш зібрати їх до купи.

- Рей....- Крик Тіма множиться на інший. Голос із хвилюванням щось шепоче, та тільки я не розумію що. Силуюсь вслухатись, але не виходить. Чомусь здається, що ми занадто далеко один від одного, немов нас розділяються кілометри...

А потім все припиняється...

* * *

Розплющую очі від пекучого болю в районі попереку. Кричу так, що починає дерти горло. Сідаю. Обома руками мене притискають до чогось м'якого, над вухом лунає знайомий голос, а в повітрі пахне м'ятою...Боюсь розплющити очі й знову опинитись на заправці. Боюсь зізнатись собі, що чоловік вистрілив у спину тільки через те, що йому хтось зробив боляче, хтось інший, чужий, а не я...а він вирішив так помститись...

Розумію, що ми в авто. Рев мотору розриває мій мозок, набатом б'є по голові. Сильніше заплющую очі.

- Швидше, Трей! Ми не знаємо скільки у нас часу.

Тім припиняє притискати моє тіло до спинки сидіння. Тепер обіймає, кладе мою голову собі на коліна й перебирає пасма волосся.

- Не здавайся, чуєш? Ти сильна. Зовсім скоро ми приїдемо в ГУН, а там тебе підлатають.

- Залишається подіватись на це. Ми не знаємо ситуацію...

- Вони вилікують її!- Тім перериває Адріана. - Якщо не вилікують я сам піду за кривавим каменем.

- І де ти його будеш шукати?

- Мені не потрібно його шукати. Я й так знаю де він.

В салоні позашляховика висне тише. Я від почутого взагалі забуваю як це - дихати.Тім знає де артефакт?

- Послухай, - Адріан намагається зробити свій тон спокійним, але відчуваю, як у ньому вирує злість - не знаю звідки ти це знаєш...Але ти маєш розуміти..Нам не відомо яка зараз ситуація в ГУНі, звісно я теж хочу, щоб Рей допомогли, вона для мене теж важлива...Та тільки мені дивно одне, звідки ТИ знаєш де артефакт? Невже Старійшина тобі розповів?

- Ти забуваєш, що Старійшина мій тато! І він не розповідав...Просто коли я був маленьким у нас в дома проводилось засідання Старійшин. Я випадково підслухав...

- Думаєш за цей час камінь не переховали?

- Думаю ні. Те місце занадто довго будувалось, в нього вкладено сили та гроші. Тому буде просто не розумно перевозити камінь із самого захищеного місця на планеті в якесь інше. - Якимось шостим чуттям відчуваю, як Тім недобре всміхається: егоїстично, злісно. - Тому, якщо вони не захочуть вилікувати Рейен мені доведеться піти на шантаж, якщо й це не допоможе, я просто заберу камінь й зміню цю подію.

- Ти ж розумієш - тон Адріана стає лагіднішим - що відмова у допомозі може бути через те, що вона, можливо, напівдемон, одна із війська Дармара?

- Так. Мене це не хвилює. А тебе?

- Ні. Я з тобою.

* * *

Біль в попереку стає сильнішою. Вона пульсує, розливається по тілу, примножується. Кожна нерівність дороги прострілює спину, ніби хтось у рану встромляє лезо ножа. Розплющую очі. За вікном авто світло. Сонце розливається променями, ковзає по затемненому склу.

- Привіт. - Каже Дейнолд. Моя голова так і лежить на його колінах. Лежу на лівому боці піджавши ноги в колінах під себе.

- Привіт. - Мій голос хриплий та якийсь неживий.

- Ти як? - Запитує Адріан не відводячи погляду від дороги.

- Не знаю.

- Я витягнув кулю й припік рану вогнем. - Вимучено говорить Тім.

- Оу...- здивування важко приховати. - А той чоловік?

- Мертвий.

- Ти його вбив?

- Я. - Відповідає Трей.

- Зрозуміло. - Я не знаю, що ще сказати. Що мені шкода, що йому довелось порушити правила наййа? Чи, що я б не хотіла, щоб він йшов заради мене на таке?

- Зараз ми їдемо в Ноурок. Там тебе вилікують. - Тім посміхається, в його очах світиться надія та віра в це, тому вирішую не говорити, що погоджуюсь з Адріаном: навряд чи мене будуть лікувати. Скоріше за все я теж напівдемон.

- Гаразд. Моє поранення...Там все серйозно? Тому що болить нещадно.

- Не знаю, якщо чесно. Ти стікала кров'ю. Нам прямо в магазині на заправці довелось все робити. Продавець спочатку був проти, але де нам ще було знайти все необхідне та настільки хороше освітлення. Тому що сумніваюсь, що вистачило б світла від вогню.

- А про що ви з ним тоді домовлялись?

- Хотіли обміняти їжу на зброю. Тоді я ще сподівався, що вона нам не знадобиться, адже від демонів вона не дуже врятує...

- Зате від напівнаййа - напівденомнів врятувала б. І від людей. - Додає Адріан.

- Це я винний. Ти була слабка після нападу Арчі, а я залишив тебе саму в авто. Якби залишився з тобою, ти б не пішла в магазин і не потрапила б у руки тому психу.

- Ти не винний. Ні в чому. Я бачила, що він нервує, але не могла зрозуміти чому.

Від того, що знаходжусь в одній позі занадто довго тіло затекло. Тепер крім пекучого болю відчуваю занімівші кінцівки. Намагаюсь сісти, але дається це важко.Зі стогоном та підтримкою Дейнолда обережно сідаю спираючись на спинку так, щоб низ спини не торкався нічого. Сказати, що я зараз слабка це нічого не сказати. Я немов зламана іграшка: знесилена, ослаблена, виснажена з середини.

Мовчки дивлюсь у вікно спостерігаючи місцевістю. Зараз ми проїжджаємо безкрайні поля. По краях дороги ростуть дерева з салатовою зеленю. Земля теж вкрита зеленою свіжою травою та розсипом жовтих квіточок. Весна прекрасна. Подивишся на все це розмаїття природи й важко уявити, що світ зруйнований. По правді сказати - світ людей. Сама ж природа немов відпочиває від постійних шкідливих викидів в атмосферу. Вона оновлюється. Дивно розуміти це, але правда є правда - природі краще без нас, тих хто вміє тільки руйнувати.

Чисте блакитне небо ніби каже, що наш час закінчився і воно було б раде, якби ми взагалі зникли. Яскраве жовте сонце підтверджує його слова радісним промінням.

- Довго нам їхати до столиці? - Порушую тишу першою.

- Ще день. Тому маєш триматись. - Відповідає чистокровний пригортаючи до себе.

- Думаю, що не розлечусь на уламки. - Тихенько сміюсь.

- Я радий, що крізь біль ти ще можеш всміхатись. Ми тебе вилікуємо й одружимось.

За кермом Адріан починає давитись слиною.

- Що зробите?

Мені стає ніяково. Я не казала йому про це. Не тому що вважала за непотрібне. А тому що не хотіла казати після того, як зізнався, що подобаюсь йому.

- Ми вирішили одружитись. - Із гордістю промовляє Тім.

- Вітаю. - Голос Трея на щастя спокійний та навіть радісний. - На весілля запросите?

- Звісно. Якщо виживемо. - Кажу розглядаючи його потилицю.

Залишок дню їдемо майже мовчки, кожний у своїх думках. Іноді перекидаємось кількома словами. Та в більшості мовчимо про те, що всім й так відомо, про проблеми які чекають за рогом. Перше - швидше за все, якщо я зіштовхнусь з Дармаром знову, то стану демоном, якщо він ще не пробудив мене, або може зробити це на відстані. Тоді шанси на те, що мої очі ось- ось потемніють зростають. Друге - не відомо, який зараз стан в ГУН. Можливо його вже взагалі немає. Все-таки Дармар навряд чи сидить на місці. І третє - камінь. Всі ми розуміємо, що рано чи пізно демон, який багато років все це планував знайде артефакт й тоді всім нам прийде кінець.

Але ми тоді не наййа, якщо не будемо сподіватись на краще й будувати плани, як все зупинити!

Коли починає темніти хлопці змінюють один одного. Тепер Тім за кермом, а Адріан поруч зі мною. Перед цим, зробивши маленьку зупинку ми повечеряли в'яленим м'ясом, горішками та шоколадними батончиками. Дейнолд подивився мою рану, промив антисептиком ( звідки тільки його взяв) й обережно обмотав бинтами.

Вночі скручуюсь у позу ембріона й ледве засинаю. Мені здається, що у мене жар, але чистокровним про це нічого не кажу, їм і без цього достатньо проблем. Цей жар не такий, як при ввімкненій магії й коли Тім мене ласкає, він болісний, ядучий, вразливий до будь-якої зміни положення, тому що одразу ж віддає штриканням кинджалу в спині.

* * *

Приїзд в столицю я просипаю. Хлопці навіть не здогадались мене збудити, тому мені не випало шансу побачити Ноурок власними очима й скласти про нього хоч якесь враження. Збудили мене вже коли ми в'їхали на територію ГУН. Головне Управління Наййа мало чим мене вразити: велика довга будова у стилі готичного замку зі шпилями, що торкаються полуденного неба. Темний камінь виблискує на сонці. Високі вікна з кольоровим склом та плетеними вензельними решітками з чорного металу. Все навкруги викладено бруківкою з цікавим орнаментом. Навіть є невеликі ділянки газонів з кущами троянд, а поруч з ними лавочки з темного дерева. Наше авто пропускають лише після повного огляду та ідентифікації особистості ( це довга процедура з переглядом документів ) крізь ковані ворота з безліччю охоронців. Адріан розповідає, що всі вони наййа. На них форма чорного кольору з нашивками елементів, які я бачила ще у Трея на початку нашого знайомства. 


Проїжджаємо повз них та зупиняємось поруч з величезним фонтаном Наййа. Фігури чотирьох наййа стоять по коліна у воді. З рук одного тече вода, на долонях другого горить яскраве полум'я, третій тримає руки доверху, немов здіймаючи їх до неба, а четвертий стискає чорний ґрунт, який сиплеться крізь пальці. Це вражає. Справді. Не знаю, як вони домоглись ефекту, щоб всі чотири елементи працювали постійно, але виглядає неймовірно прекрасно.

Тім допомагає мені вийти підтримуючи за талію Адріан йде поруч страхуючи з іншого боку. Відчуваю себе якоюсь нездалою, або як мінімум інвалідом. Погляди перехожих повз здивовані й водночас змучені. Всі вони вдягнені доволі просто, в повсякденний одяг. Я ж думала, що працівники ГУН носять мантії. Уявляла їх чомусь саме так, хоча ніде й не описувався їх одяг.

Чистокровні доводять мене до височенних металевих дверей на яких також зображено елементи. На перший погляд вони немов справжні, але пригледівшись відмічаю майстерну роботу художника.

Весь цей час біль роз'їдає спину розповзаючись по тілу немов зараза. Ледве тримаюсь на ногах. Піт стікає з обличчя, заливає спину від чого світшот огидно липне до шкіри. Жар за ніч не спав, тому мене трясе. Тім розуміє, що щось не так. Бачу це по виразу його обличчя та переляканим очам.

- У тебе жар?! Трясця! Рейен... Адріан біжи вперед й поклич лікарів.

Воїн без розмов майже влітає у вестибюль будівлі не очікуючи нас.І винна в цьому я. Просто фізично не можу змусити тіло рухатись, немов побачивши, що ми дістались цілі мозок вирішив, що з мене досить і вивалив усю порцію болю, яку до цього часу притримував.

Коли ми заходимо у хол у мене не вистачає слів, щоб усвідомити усю його красу. Він величезний, у холодних чорно - білих тонах повністю зі скла. Тут немає місця будь-яким прикрасам чи вазонам. Все, що прикрашає його - люстра з мільйонів діамантів, яка виблискує зараз під сонячним промінням.

- Лікаря. Швидко. - Не одразу бачу, що Тім звертається до жінки років тридцяти яка сидить за стійкою адміністратора. Спочатку вона блідне, потім зеленіє, але мовчить неспромога вимовити ані слова чи то від нахабності чи то від нашого вигляду. А виглядаємо ми, впевнена, гірше безхатченків.

- Містер Дейнол...- маслить - прошу вибачення, але потрібний дозвіл або ж наказ Старійшини.

- Ти знаєш, що з тобою зробить Старійшина коли дізнається, що ти мені відмовила?! - Грубо каже. - Я сказав лікаря. Їй потрібна допомога.

- Тім. - Незнайомий мені голос лунає на весь вестибюль. До нас йде у супроводі лікарів Адріан і батько Тіма, Ернест Дейнолд. Старійшина. Як тільки чистокровний бачить наййа у білих халатах на його обличчі з'являється полегшення та надія.

Лікарі в одну мить опиняються поруч, й останнє, що чую це питання, що сталось. А далі втрачаю свідомість.

* * *

Віддалено чую звуки пищання та голоси людей. Вони не знайомі. В них немає ні одної рідної тональності. Якимось чином розумію, що я у медвідсіку ГУНа. Мозок вже прокинувся, а ось тіло ще ні. Важко навіть розплющити очі, як не намагаюсь.

- Вогнепальне поранення. - Чоловічий голос каже зовсім поряд. - Наркоз. В тілі залишився уламок кулі...

Тонкий кінчик голки проштрикує ніжну шкіру і через декілька хвилин я впадаю в забуття.

Важко зрозуміти чи сплю. Здається лечу крізь темряву із розсипом зірок по чорному небосхилу. Вони так яскраво сяють, що доводиться зажмуритись. Потім бачу картинками своє минуле. Спочатку себе і тата. Він вчить мене їздити на велосипеді. Я падаю, сльози стікають по щоках, але він однією посмішкою стирає невдачу, цілує маленькі дитячі ручки й каже, що у мене все вийде, адже я сильна дівчинка. Далі життя проноситься зі швидкістю потяга: школа, уроки з малювання, Енді розірваший малюнки, Найла весела та радісна, Тім невдоволений моєю фізичною підготовкою, Адріан, що дивиться так, немов бачить у мені щось таке, чого не бачу я, і знову Тім, який каже, що я сильна. Всі вони калейдоскопом змішуються в єдине ціле. Мама розсерджена моїм вступом в Академію, а потім її вологі щоки при прощанні...Я навіть не знаю, чи жива вона й тато...

А потім крик. Такий, що розриває барабанні перетинки. Це кричить Дейнолд на заправці. Він дістає кулю й розпеченою долонею припікає рану. Він страждає від того, що мусить примножити мій біль. Його очі сухі, але я знаю, що зараз він захлинається відчаєм. Ненавидить себе. Хочеться крикнути, що він не винний, що все робить так, як потрібно. Тільки не можу. Це все спогади.

- Рейен. - Тихий голос пробуджує від наркозу. Чистокровний сидить поряд затуляючи своїм тілом світлі стіни. - Рей, привіт.

Повільно відкриваю очі. Обличчя хлопця стривожене й водночас радісне. Сірі очі занадто уважно спостерігають за моїм виразом. Немов очікуючи гримасу болю чи чогось іншого. Вони бездонні. Я тону в них, захоплююсь красою та коханням, що світиться в погляді.

- Привіт. - Так же тихо відповідаю. - Ми в ГУН ?

- Так.

- Мої очі не почорніли? - Намагаюсь пожартувати, та виходить невдало.

- Ні. - Серйозно відповідає. - Я боявся, що ти знову впадеш в кому.

- Не впала. Ти сказав, що я сильна і я вирішила не підводити тебе.

Тепер Тім посміхається. Полегшено. Так, що стає зрозумілим: його страхи не підтвердились.

- Це добре. Зовсім скоро ти встанеш на ноги. Лікарі витягли уламок кулі, яку я не побачив і ввели тобі якісь ліки. По завіренню батька тобі не доведеться провести в ліжку довгий час, якби це було при людській медицині, а всього тиждень.

- Навіть тиждень це довго. Війна ось - ось почнеться.

- Вона почнеться і без тебе. - Бере мою руку у свою і ніжно ласкає кожний палець опустивши очі донизу. Звідкись береться відчуття, що щось приховує, та не можу зрозуміти, звідки.

- Тім ? Щось сталось?

- Ні. - Переводить погляд на стіну з годинником. - Все гаразд.

- Чомусь мені здається, що це не правда. Скажи у чому справа ?

- Ні в чому. Все гаразд. Тут до тебе дехто приїхав.

- Хто?

- Зараз побачиш. - Тепер знову дивиться на мене. І Як раз в цей момент в палату влітає рожевоволосе сонце і стає навіть легше дихати.

- РЕЙЕН! Ти можеш без пригод? - Найла майже відштовхує Тіма й сівши поруч обіймає, намагаючись не зачепити усілякі проводи, якими я підключена до апарату, що постійно пищить.

- Ні. - Сміюсь, та краєм ока відмічаю, як Тім тихо виходить з палати залишивши нас на самоті. - Ти як?

- Все добре. Щоб ти знала, наш тренер теж відвіз нас у мертве місто, уявляєш? Коли я дізналась, що ти у такій же ситуації як я, то навіть легше стало. Немов ми були разом і не важливо, що у різних кінцях країни.

- Ви когось врятували?

- Ні. - Сумно відповідає. - Людей там не було, або ми не знайшли. Спочатку відбивались від демонів, а потім від напівкровних наййа - демонів. Це було жахливо. Вбивати своїх. Чула Арчі теж тепер один з них.

- На жаль так.

- Зате я рада, що ми з тобою поки нормальні. - Весело каже стираючи з обличчя смуток.

- Дійсно. - Сміюсь. - Поки ще, ключове слово. Поки невідомо ж нічого. Можливо ми теж станемо демонами.

- Думаю ми все одно не перейдемо на бік зла. Це ж ми. До речі, - голос стає тихішим - тебе не хотіли лікувати. Спочатку відвезли сюди, а коли дізнались, що ти напівнаййа, та сама, яка руйнувала захист Академії, відмовились. Коли Тім дізнався підійняв такий крик, що напевно було чути всюди. І навіть ваш тренер, Адріан здається. Він був на стороні Тіма. Тому зізнавайся, що ти зробила з воїном? - Посміхається. - А потім сам Ернест Дейнолд наказав тебе у порядку виключення вилікувати. Правда після того, як Тім посварився з ним у кабінеті.

- Вони не хочуть лікувати майбутніх напівдемонів, зрадників. Це зрозуміло, Най.

- Так. Але ж ми наййа. Можливо ми не станемо ними.

- Можливо. Та все ж таки ризик є. Я б сама відмовила у лікуванні майбутньому ворогу.

- Що у вас з Дейнолдом? - Змінює тему. - Кохання та все таке?

- Він запропонував одружитись, коли все закінчиться.

- Боже!! Справді? Вітаю. - Писк Найли розноситься по всій палаті. - Це просто неймовірно романтично. Мені хочеться стиснути тебе в обіймах від радості, але боюсь, що другого разу ти не витримаєш.

- О так, твої обійми занадто міцні. - Сміємось в унісон. - А ви з Деном?

- Теж все добре. Правда поки заміж не пропонував, натякнути йому, чи що? - Задумується подруга весело підморгуючи. - А то якось не чесно. Можна і разом весілля зіграти.

- Найла. Ти неймовірна. - І знову, вкотре, впевнююсь в тому, що ця дівчина приносить радість. Вона як весняне тепле сонце, що зігріває тебе після холоду. - Думаю краще почекати поки Ден сам до цього дійде.

- А я думаю, що ти як моя подруга повинна будеш натякнути йому, що потрібно подумати про таке.

- Гаразд. Я натякну.

Двері в палату відчиняються й у середину заходить Ернест Дейнолд, перериваючи нашу розмову.

- Доброго дня міс Найла. Можу попросити вас залишити мене наодинці з міс Грін? - Занадто офіційним тоном каже.

- Звісно сер. - Найла тихенько виходить багатозначно дивлячись на мене. Не знаю, що вона хоче сказати, та її очі здається зараз вилізуть з орбіт.

- Вітаю вас, міс Рейен. Я радий, що наші ліки допомагають.

- Дякую. - Відповідаю й одразу же відчуваю себе незручно перед одним зі Старійшин.Немов він прямо каже мені, що я повинна бути не просто вдячна, а майже підносити його на п'єдестал. - За те, що дозволили...

- Не варто, міс Грін. Мій син зробив все, щоб я дозволив, хоч і розуміє, який це ризик. - Перериває мене на півслові. Дивно, але тоді, в Академії, Старійшина здався мені доволі милим чоловіком, а тепер від нього віє холодом та ненавистю. Майже фізично відчуваю це. - Нам з вами потрібно серйозно обговорити ваші стосунки. - Відкриваю рота, щоб щось сказати, та він не дає. - Не суперечте тому, що я бачив. Я знаю, що ви молоді, закохані люди. Але вам відомо, що стосунки між наййа та напівнаййа заборонені?

- Так сер.

- А якщо додати можливість того, що ви ще й напівдемон? Вас це не лякає?

- Лякає. Та є можливість й того, що я не стану демоном.

- Так. - Задумливо каже. - Але тут п'ятдесят на п'ятдесят. Менше ніж через два тижні ми почнемо військові дії проти демонів. Буде масова зачистка міст. Зараз ми намагаємось вивезти усіх людей. Як ви гадаєте, чи хочу я, щоб зрадник був тут, у самому серці наййа й знав про всі наші плани, навіть ще бувши наййа? Чи хочу я так ризикувати? Тримати в ГУН майбутнього напівдемона. Лікувати. Давати можливість зруйнувати всі наші плани з середини. Я не можу цього дозволити. Дармар сильний супротивник. Якщо станеться те, що він планує - це буде катастрофа.

- До чого ви ведете, сер?

- До того, міс Грін, що через три дні вас випишуть. Я навіть дам вам провіант й авто. Ви маєте піти. Тихо. Так, щоб Тім ні про що не здогадався.

- Піти? - Здивування та шок, ось що вирує в середині. Не злість на Ернеста, а шок. Від того, що він правий.

- Так. ВИ повинні розуміти. Це не проти конкретно проти вас, а проти напівкровок.

- А Найла?

- Найлу забере батько. За неї не хвилюйтесь.

- Якщо не конкретно проти мене, тоді навіщо ви вирішили мені нагадати закони наййа? Ви думаєте я їх не знаю? Тому що я гадаю, що вам просто не хочеться, щоб ваш син зв'язувався з такою як я, простою напівкровкою без впливових батьків. Адже так?

- Повірте мені, мила, це останнє що мене хвилює. Перше - це безпека мого народу й людства від таких як ви.

- Але я ще нічого не зробила, й не відомо чи зроблю.

- Зробите! Просто ще не прийшов час пробудити саме вас. Дармар продумав усе.

З цими словами Старійшина виходить з палати. Знаю, що прийде ще. Розмова не закінчена. Та саме образливе те, що він правий. Я й сама рахую себе загрозою для всіх й найбільше на світі боюсь стати прихвоснем Дармара. Та чомусь не думала, що для того, щоб не нашкодити коханій людині, від неї доведеться піти...

Думаю, Ернест Дейнолд правий.

Мені доведеться зникнути з життя Тіма заради нього ж...



Стефанія Лін

Відредаговано: 17.12.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись