Академія Наййа. Кривавий камінь. Книга ІІ

Розмір шрифту: - +

Глава 15

Ніколи б не подумала, що кривавий камінь, небезпечний артефакт схований у маленькому, і що важливо, ще живому, містечку в середині нашої країни.

Елкнас - містечко, над яким нависають височенні гори вкриті хвойними деревами. З чистим повітрям, двома магазинами, та сотнею виживших.

По коротких розповідях Адріана, Елкнас накритий магічним куполом, який не дає нікому і нічому його знайти. Коротко кажучи його просто не існує, хоча ось воно - розкинулось маленькими будиночками під блакитним небом. В ньому єдиному бурлить життя.

Три дні. Три дні ми добирались до Елкнаса. Завдяки Дармару на нас не нападали ні демони ні будь-хто інший. Навіть більше ,нам розчищали дорогу напівкровки демони, щоб ми безпечно доїхали до потрібного місця. Мені не потрібно було звітувати де ми, Дармар і сам це бачив. Тільки як, залишається загадкою.

А я...Я дивуюсь тому, чому вирішили відправити Тіма й Адріана охороняти камінь, який і так в безпеці. Де в цьому рішенні логіка? Чому не відправити тоді чоловік з двадцять, а не двоє? Та й взагалі, навіщо привертати увагу до того, що сховане?

В будь-якому випадку Дармар задоволений тим, що я на місці, і я теж, хоч і душа розривається на уламки від того, що не можу пручатись наказам демона. Я знаю чим закінчиться все, коли він отримає камінь, знаю, що збрешу Тіму й Адріану, щоб викрасти камінь та принесу його демону, знаю, що вони будуть не просто злі на мене, вони зненавидять мене. ВСІ! Люди, наййа, мої друзі, мій коханий, якого не дивлячись на все це - кохаю.

Кохання до Тіма розливається мелодійним звуком по судинах. Іноді, коли думаю про нього, Дармар не може дістатись до мого розуму... Тоді відчуваю себе вільною.. Тоді думаю, що зможу протистояти наказам демона і не підставлю близьких людей, не зраджу... А потім... Потім реальність вривається ламаючи все на своєму шляху і я знову стаю маріонеткою Дармара. Знову напівдемоном. Не собою. Іншою. Тою Рейен, яка нічого не пам'ятає.

Чи боляче мені від цього?

Не знаю.

Знаю лише те, що втратила важливу частину себе.

Мою увагу привертають мальовничі краєвиди Елкнаса. Здається, що якби в моїх пальцях зараз опинився б пензлик, то змогла б намалювати їх, зобразити такими неперевершено прекрасними, із білими верхівками, з зеленими соснами, та блакитним небом, яке гори здається тримають своїми схилами.

- Камінь в горах. - Немов ненароком ділиться своїми знаннями Тім, коли виходимо з авто прямо перед височенним схилом. Ніби то Адріан цього не знає. Але ж повинний знати? Повинний! Можливо тут щось не так? Мене бентежать ці слова, так просто кинуті в повітря.

- Чудово. - Воїн не дивиться на мене. Він взагалі останнім часом намагається уникати дивитись на мене. - Тоді вирушаємо зараз.

З магазинчиків та вікон будиночків на нас дивляться люди. Вони знають, що ми наййа - впевнена. Та не знають, що я зрадник. Зараз посміхаються, але після мого вчинку можливо навіть не залишаться живі...

Тім дістає з авто кинджали, мій пістолет, та ще два пхає собі за пояса. Мені зброю не дає, апелюючи тим, що вона мені не потрібна. Моє завдання сидіти біля каменю, якщо щось станеться, а вони будуть відбиватись від можливого нападу.

Стискаю плечима не засмучена цим. Так навіть краще! Дармар сам прийде сюди, поки я буду оберігати артефакт вже від наййа. Його прихвосні відволікатимуть чистокровних... Ну а я...зроблю те, що не повинна!

За короткий час опиняємось прямо перед високими схилами.

- Нам потрібно піднятись. - Тім переводить погляд на мене й на Трея немов запитуючи чи зможемо. - Рейен, ти як? Готова?

- Наскільки пам'ятаю не страждаю від страху висоти. - Коротко відповідаю. Мені боляче чути такий тон Тіма, ніби то він вже знає, що я зрадниця. Але очі... сірі очі пестять одним поглядом.

- Тоді вперед. - Краще влаштовує на спині ранець з продуктами та одягом і йде першим по вузькій тропі вкритій малесенькими квітами фіолетового кольору.

Коли обливаючись потом під жарким сонцем підіймаємось до того місця де вхід в печеру, то ноги майже не тримають, не дивлячись на фізичну підготовку. Дорога виявилась занадто "крутою" та слизькою від недавнього дощу. Через вологу траву ноги постійно ковзали та здавалось, що ось- ось полечу вниз. Зате Тім підбадьорений невідомо чим, з важким ранцем за спиною йшов впевнено та навіть радісно.

Вхід в сховище артефакту - просто звичайна діра у столітньому камені. Нічого особливого. Ніяких магічних стін чи ще чогось. Єдина неприємність - повна тьма. Така, що здається простягає руки намагаючись знищити тебе.

В нерішучості заходжу слідом за чистокровними. Вони ж навіть не обертаються, щоб впевнитись чи йду позаду. Така поведінка здається дивною: то Тім очей не зводить, то взагалі не може навіть кинути короткий погляд в мій бік. Можливо вони знають, що насправді я вже не та Рейен?

На диво в печері немає аромату цвілі чи ще чогось неприємного, навпаки, тут витає аромат свіжості, лісу та польових квітів, немов ми не в печері, а на верхівці гори. Лише темінь згущується навколо, хапаючи у свій полон. Здається, зараз вхопиться в руку й затягне в безодню з гріхів.

Тихі кроки хлопців глухо відбиваються від стін, теж намагаюсь ступати м'яко, та нічого не видно, тому голосний шум камінчиків мій супутник. До воїна мені все ж таки далеко, на відмінно від цих двох.

Не знаю, як довго блукаємо в темних коридорах, поки Тім здогадується запалити вогонь на долонях. Слідуючи його приміру ми з Адріаном робимо так само.

Так набагато краще. Світліше.

Мені здається вічність, можливо так і є, ми йдемо по темних коридорах, де кам'яні стіни вкриті столітнім мохом. Чим далі занурюємось тим гіршим стає повітря. Тепер з'являється запах цвілі, затхлості, повітря важке та сперте. І темнота. Вона очікує за декілька кроків від тебе, та декілька кроків позаду. Вона стоїть зовсім поряд готова вхопитись в тебе й ніколи не відпускати... Чи це тільки мені здається, що вона якась незвичайна? Інша?

Нарешті, ми в повній тиші, яку порушує лише звук наших кроків та дихання, доходимо до того, що і, напевно, є захистом артефакту. Опиняємось в овальній кам'яній кімнаті з чотирма факелами, яскраво освітлюючими приміщення. Тепер необхідність використовувати власні ресурси відпадає, тому троє вимикаємо магію вогню.

З чорної діри, правильніше, одного з коридорів, що тягнеться від кімнати виходить жінка з неймовірним рудим волоссям. Воно немов полум'я, що так яскраво виграє на стінах від факелів: гаряче, прекрасне та небезпечне. Обличчя рябе від веснянок, а тіло прикриває щось подібне до мантії. Всміхаюсь сама собі: " - Ось хто їх носить. Не ГУН, а охоронці артефакту."

- Вітаю вас, наййа та - обертається до мене - напівнаййа. З якої ціллю завітали в сховище небезпечного артефакту?

- Ми прийшли допомогти. - Твердо відповідає Тім. - ГУН нас направив сюди. Війна вже почалась. Невідомо чи зачепить це місто чи ні, тому....

- Місто накрите куполом, який захищає від втручання будь-чого. Сюди навіть бомба не потрапить. - Серйозним тоном говорить жінка роздивляючись нас трьох. - Тому кажіть, для чого ви насправді сюди прийшли?

- Ви думаєте, що в місто ніхто не зможе потрапити? - Промовляє Адріан.

- Не думаю юначе,а знаю. Крізь захист можуть пройти тільки ті хто має кров наййа.

- Як же люди, які тут живуть?

- Вони під охороною. Їм немає чого жалітись. У нас з ними повне взаєморозуміння.

- Тоді вам точно потрібна наша допомога. Дармар, демон, що полює на кривавий камінь, створив армію з напівнаййа. А це означає, що він або знає де артефакт схований, і тому вигадав тих, хто буде відволікати нас від артефакту, поки він сам його забере, ну або з чиєюсь допомогою...Або..це просто збіг і демону неймовірно щастить. Ось тільки я в збіг не вірю. - Відрізає Тім холодним тоном.

- Тоді як я можу бути певна, що це не ви прийшли за каменем, або вона? - Жінка переводить на мене погляд й вигинає одну брову в запитанні.

- Я Тім Дейнолд, син Старійшини Ернеста Дейнолда, тому думаю мені ви можете довіряти. Він воїн, з кордону між світами.

- А вона? - Рудоволоса недовірливо мружить очі в мій бік. - Вона ж напівнаййа, тобто небезпечна!

- Так. Але вона не демон. - Впевнено відповідає чистокровний. В мене ж цей момент немов щось обривається в середині, рветься тонка нитка й падає та падає у прірву, нагадуючи, що я зрадниця всього!

- Гаразд, Тім Дейнолд, син Ернеста, якщо ти ручаєшся за напівкровку, то вітаю у сховищі артефакту.

Саме в цей момент земля під ногами починає тремтіти, а в моїй голові лунати голос:

- Прийшов наш час, Рейен!



Стефанія Лін

Відредаговано: 17.12.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись