Академія Наййа. Кривавий камінь. Книга ІІ

Розмір шрифту: - +

Глава 16

Мілке каміння сиплеться по стінах. Полум'я тремтить. Очі рудоволосої розширюються від здивування. Зате Тім та Адріан на диво спокійні. Немов знали, що щось станеться, очікували цього, сподівались.

- Думаю це армія Дармара з напівкровних наййа. - Холодно каже Дейнолд. - Ведіть до каменю. Швидко.

І жінка підкорюється. Обертається, змахнувши полами накидки й занурюється в один з коридорів. Ми біжимо слідом.

- А це безпечно, бути тут під час такого землетрусу? - Запитую в Трея.

- Ні.

- Звідки ж він взагалі взявся?

- Думаю від атаки напівдемонів, Рей. - Відповідає Тім, підганяючи нас викриками.

Пробігаємо доволі велику відстань, слідуючи за жінкою. Полум'я факелів мерехтить перед очима. Стіни коридорів немов нависають над нами, а самі коридори стають вужчими, настільки, що пройти тепер можна поодинці. Підлога тремтить безперестанку. В повітрі висить звук каміння, що падає та падає, відлунням лунаючи у коридорах.

Наййа зупиняється лише тоді, коли ми опиняємось в знову круглій кімнаті Тут так само є кілька чорних дір - виходів в інші коридори. І в кожному напоготові стоять воїни: чоловіки та жінки, на перший погляд віку моїх батьків...

А посередині він - кривавий камінь.

Справді кривавий, тому що він круглий та гладкий, ось тільки кольором нагадує людську кров: темно-червону, що витікає з тіла при пораненні.

Артефакт стоїть на металевій підставці накритий невидимим куполом, стіни якого трішки мерехтять у світлі вогню. І він прекрасний. Червоний колір настільки насичений, що не можу відвести погляду, навіть не звертаючи уваги на посилення тремтіння підлоги під ногами.

Єдине чого хочу - взяти його в руки. Відчути важкість та, можливо, тепло.

Роблю крок уперед, як камінь закриває своїм тілом рудоволоса, багатозначно дивлячись в очі.

- Його не можна торкатись.

- Я знаю. Вибачте.

Поштовхи землі стають ще сильніші. Кам'яна стеля тріщить над головами. Та все це відбувається у повній тиші, яка порушується лише нашим диханням. Наййа - охоронці обернуті до нас спинами, обличчям до наближаючихся напівдемонів. Тім швидко вводить всіх курс справи, наголошуючи, що камінь потрібно захисти будь-якою ціною. Мене ставить поруч з артефактом під невдоволений погляд рудоволосої, її поряд...

- Ти готова, люба? - Голос Дармара звучить в голові. Це означає, що він поряд? - Тобі потрібно буде знешкодити наййа поруч з тобою й просто взяти камінь.

- Там захист...

- Ти наййа. Він пропустить тебе.


В повітрі відчувається запах чогось незнайомого...не тільки передчуття болю, а й зради. Я зраджу.

Трясця!

Я НЕ ЙОГО МАРІОНЕТКА!

Дивлюсь на рудоволосу жінку, яка теж не зводить з мене погляду. Крізь коридори прориваються напівдемони, змагаючись в майстерності з чистокровними. Дуже розумно, зробити такі коридори, щоб там міг стояти лише один наййа, а не два чи три одразу. Так легше завдавати їм удару, тим більше, що у них - напівкровок, максимум по два елементи.

Вагаюсь. Дармар підштовхує розібратись з жінкою, а я... Я сама себе стримую з останніх сил. Звук бою, викрики Тіма та решти чистокровних лунають навколо нас. Все це здається нереальним, не справжнім, немов просто сон. Хочу, щоб це стало сном. Але ні... Це не сон! Це війна! Кровопролитна. Що залишає нас без усього дорогого. Що забирає життя.

Напівдемони прориваються крізь коридори до нас. Рудоволоса теж вступає в бій ні на крок не відходячи від артефакту.

- Прийшов твій час, Рейен. - Шепоче демон у голові. - Все буде добре. От побачиш.

- Я не хочу, щоб хтось постраждав. - Мляво відповідаю.

- Це війна. На ній не буває не постраждавших. Візьми камінь.


Тягну до нього руку. На секунду завмираю, спостерігаючи за битвою чотирьох стихій. Вогонь нещадно палить напівдемонів і чистокровних. В одного з напівкровних з рота витікає вода, він захлинається нею. Це рудоволоса таке з ним робить, змушує помирати від нестачі повітря, задихатись...

Тім перехоплює мою руку як раз в той момент, коли кінчики пальців проходять повз тонку перешкоду, невидиму для ока. Сканує мене своїм поглядом, зупиняючи злісним блиском в очах.

- Не потрібно, Рей. Ти не хочеш цього.

- Не хочу. - Погоджуюсь. - Але мушу... Я не можу чинити опір його силі...

-Просто забери руку, Рей. - Потрохи, легенько відводить її вбік. Дармар в голові зривається криком, наказує вдарити Тіма магією, та я не можу і не хочу цього зробити. Кохання до нього все ще живе в серці. І при кожному погляді в сірі очі немов розквітає з новою силою, відштовхує Дармара у темний закуток душі зачиняє там у повній самотності, без шансу вибратись.

- Пробач. - Шепочу. Сльози стікають по обличчю. - Я зрадила тебе. Зрадила всіх. Я напівдемон. Пробач мене, Тім Дейнолд..

І роблю помах рукою. Дармар виграв. Взяв контроль наді мною, зачинив кохання у кутку серця не даючи тому й шансу на життя, а сам підкорив мене. Тім відлітає в інший бік. Падає на кам'яну підлогу та не виглядає здивованим, ніби то знав, що так буде.

Хтось обхоплює мене з-за спини, притискає руки до тіла й відтягує трохи далі від артефакту. Демон в голові біснується від злоби, гнівно кричить, наказує знищити всіх, а він допоможе, адже я не сама. Він зі мною.

Дві сторони медалі - це я. Хороша і погана. Рейен і Рейен.

- Зроби вибір! - Кричить Тім, пробиваючись крізь демонів, але дивлячись тільки на мене. - Ти можеш зробити вибір сама. Тобі не потрібно підкорюватись.

Вириваюсь з рук Адріана й опиняюсь поруч з артефактом. Не роздумуючи ні секунди торкаюсь його пальцями, й набравшись рішучості стискаю в долоні. Все завмирає... Обличчя Тіма сповнене болю та розчарування, перекошені обличчя напівдемонів та наййа, вогонь й вода, камені в повітрі, немов хтось натиснув на паузу.В цьому всьому з'являється Дармар: прекрасний та охайний, як завжди.

- Радий, що ти зробила правильний вибір, Рейен. Тепер дай камінь мені і я все виправлю.

- Я теж рада, Дармар, що змогла зробити правильний вибір. - Відповідаю, стискаючи артефакт сильніше, відчуваючи, як його сила просочується в мене, розтікається по судинах, стає мною... Камінь немов живий: він теплий та м'який, пульсує життям, і це неймовірно.

Демон простягає руку й робить крок до мене, з переможною посмішкою дивиться в очікуванні кривавого каменю. А я роблю крок назад...ще і ще, поки не впираюсь спиною в  стіну

- Я чекаю, Рейен. - М'яко промовляє демон, завмерши напівдорозі.

Нічого не відповідаю. Замружую очі з'єднуючись з артефактом, стаючи з ним одним цілим. Тепер я і є кривавий камінь. Більше я не Рейен, не напівкровка, не напівдемон. Тепер я єдина зброя проти Дармара. Зброя, яку кохають не дивлячись ні на що - це видно в сірих очах Тіма, навіть не зважаючи на розчарування від мого вчинку.

Я не сама. Не одинока. Не покинута. І я не зрадниця. Я воїн наййа, надлюдина, і мій обов'язок захист людей, планети, від таких, як Дармар.

Подумки відмотую час назад. Я не знаю, як правильно це зробити, але бажання повернути демонів в підземний світ, стерти всі плани Дармара, й самого Дармара пульсує в середині нав'язливо та голосно. Я не намагаюсь стерти війну, що була триста років тому, в якій і з'явились наййа. Я просто стираю демона, через якого все і сталось, через якого всі напівнаййа стали напівдемонами. Знищую його плани на краплі крові в напівкровних, знищую плани на руйнування стіни й прорив на землю. Не буде цього. Всі міста залишаться живими, напівнаййа та чистокровні не помруть, не стануть демонами, не будуть знищені від рук підземних створінь. Буде жива Ліса, Енді. Не буде нападів на Академію, не буде демонів, які напиваються крові людей та наййа. Не буде Аліти. Все буде добре. Як і було. Час повернеться назад, почне свій відлік без Дармара та його прихвоснів....

Останнє, що бачу - здивування Дармара. Він розуміє, що я зробила те, що й мала. Він знає, що програв. Знає, що тепер його просто немає. Не існує. Прекрасне обличчя перекошується від злості та гніву, від ненависті до мене. І в голові звучать його останні слова:

- Ти перемогла. Як?

- Кохання, Дармар. Кохання до чистокровного. Ти його не зміг стерти.



Стефанія Лін

Відредаговано: 17.12.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись