Академія Наййа. Кривавий камінь. Книга ІІ

Розмір шрифту: - +

Глава 18

Тиждень я проводжу в Академії в очікуванні рішення Старійшин. Адріан постійно поруч. І Найла, Ден. Навіть Енді. Я не знаю чому він взагалі знаходиться поруч, адже спогади про те, як розривав малюнки живі та реальні. Він став іншим, змінився, та я не хочу пов'язувати своє життя з ним будь-яким чином.

Нарешті, через сім днів Алан Йейтс з Ернестом Дейнолдом озвучують рішення Старійшин. Мене вирішили відвезти в спеціально підготовлене за літо містечко, на зразок Елкнаса, тільки доступ туди не буде мати ніхто, адже після їх від'їзду я закрию прозорий купол і зможу відкрити його тільки за власним бажанням. Мені не подобається таке, але інших варіантів немає - розумію.

Про Тіма ніхто не говорить й на питання де він не відповідають. А в Ернеста я не наважуюсь запитати.

Тому так і сідаю в чорний позашляховик з Адріаном тримаючи шлях в незвідані місця. Приємно спостерігати за місцевістю, яка повністю змінилась. Поля зорані, околиці міст живі, яскраві, справжні. Придорожні кафе, мотелі, заправки - все це сяє світлом, мигтить ліхтариками. Здається сонце, що сідає за горизонт радіє новому життю, новій реальності: чистій, не забрудненій демонами.

Наш шлях лежить крізь траси, що пролягають між полями та лісами, крізь дороги в містах, та нарешті ми опиняємось в гірській місцевості. Очам відкривається вигляд на цілий хребет гір, з засніженими вершинами. Мені здається не розумним знову робити сховище там, але Адріан об'їжджає їх й занурюється в ліс. Мчимо по ґрунтовій дорозі й опиняємось в мальовничому місці: заміський двоповерховий будинок сяє новизною. Озеро поруч з ним виблискує в останніх промінцях сонця, й стає яскраво червоним. Камінь немов відгукується на червоний колір, адже стає теплішим в моїх руках. А можливо він просто так реагує на моє захоплення від цієї краси.

Подумки радію, що в валізу склала подарунок Дена та решти: альбом, фарби й пензлики. Буде чим зайнятись.

Адріан зупиняється поруч з дерев'яним будинком. Поки я повільно виходжу з авто й розглядаю високі дерева навкруги, набережну, й саме озеро та дім, він заносить речі в середину гупаючи дверима й підбадьорливо підморгує. Його веселий настрій передається навіть мені, хоч я і не радію тому, що тепер мушу провести все життя тут, оберігаючи артефакт, який з'єднався зі мною. Це до речі ніхто не зміг пояснити, через які причини він так вирішив.

- Рейен, заходь, хоч подивишся як тут, чи так і будеш стирчати на дворі?

Заходжу у будинок вслід за Адріаном. Він прекрасний: перший поверх - кухня, вітальня, гардеробна й сходи, що ведуть на верх. У вітальні стоїть комин, а навпроти нього невеликий диванчик з м'якими ковдрами та безліччю подушок.

- Як тобі?

- Гарно. - Сумно кажу. - Але як же я буду сама жити?

- Їжу та все інше буде привозити ГУН. Навчатись тобі вже і не потрібно, але декан зібрав тут копії підручників на другому поверсі й навіть мольберт. Ще тут є ноутбук з інтернетом. Ну і ти будеш в безпеці, купол захистить тебе. Він накриє будинок, озеро й навіть трішки лісу навколо.

- Але я буду сама...

- Я буду приїжджати, як тільки видасться вільна хвилинка. Та й не думаю, що сама ти тут надовго.

- Що ти маєш на увазі? - Обертаюсь до Трея, який вже чомусь стоїть на ганку.

- Ну інтернет же є, так? Тому....- й виходить. Ось так просто. Навіть не прощаючись. А в мене ще безліч питань.Особливо тих, на які ніхто нормально не відповів: де Тім!? Що з ним? Чому його немає поряд? Чи пам'ятає мене взагалі?

Шум мотору авто ріже по вухах. Вибігаю на двір з криком:

- Ти ж не пояснив, як увімкнути купол? Адріан!

Але джип вже зникає за стовбурами дерев.

- Чудово! Просто чудово, Рейен. Сама і без захисту. Де логіка? - повертаюсь в будинок, дістаю з кишені телефон з наміром подзвонити до Трея та насварити його за дивну втечу. Але несподівано за спиною чути скрип. Хтось відчинив двері. Повільно обертаюсь не знаючи, хто б це міг бути. В голові вже потягом проносяться думки як буду давати опір демонам... Ось тільки обернувшись бачу не демонів.

Там стоїть він.

ВІН! 

Чорне волосся сховане під кепкою, чорні спортивні штани та кенгуру з нашивкою чотирьох елементів лежать на його тілі ідеально. Та й статура його ідеальна. Плечі стали ніби ширшими, чи мені лише здається? Та й ніби вищий трішки?... І сірі очі...Пронизливі. Яскраві. Рідні. Мої. Погляд закоханий та змучений водночас. В ньому видно і біль і кохання...А в руках троянда: червона, навіть кривава...

- Привіт, Рейен. - Голос! Його голос не змінився ані трішки. Такий же глибокий, ніжний та чарівний. Тільки він може своєю інтонацією грати на моїх струнах душі свою мелодію. Зачаровувати. Пестити. Кохати.

- Тім...- шепочу. Просто не можу вимовити його ім'я в слух. Здається, що зроблю різкий рух, як він тут же зникне, перестане існувати, а я знову залишусь сама. -Ти...

- Я живий. Я є. Я пам'ятаю тебе. - Відповідає на всі мої німі запитання. - Пам'ятаю НАС. І не просто пам'ятаю,- робить кілька кроків до мене, - я так і кохаю тебе. Нічого не змінилось.

- Але...

Несподівано Тім встає переді мною на одне коліно, простягає троянду в одній руці, а іншу ставить поруч з квіткою й розкриває долоню: на ній виблискує перстень з каменем чотирьох стихій, де кожна частина має свій колір: синій, жовтий, чорний та прозорий.

- Тім...

- Ти вийдеш за мене Рейен Грін? Я хочу розділити з тобою все своє життя! Хочу провести з тобою кожну свою секунду...Ти моє сонце, без якого не буває ранку. Ти мій місяць, без якого не буває ночі. Я кохаю тебе.

- Боже....- На більше слів мене просто не вистачає. Сльози заливають обличчя, стікають по шиї. Падаю перед ним на коліна й притискаюсь всім тілом до грудей. - Звісно згодна. Я думала ти забув мене. Думала взагалі немає нас. А якщо й пам'ятав то не хотів зв'язуватись зі зрадницею.

- Ну яка з тебе зрадниця, Рейен? - Обіймає, стискає в обіймах, а потім відсторонившись вдягає перстень на палець. - Ти лише трішки зламала мої плани. - Посміхається.

- Які? - Схлипуючи запитую.

- Я хотів взяти артефакт й змінити все те, що змінила ти. Хотів врятувати тебе. Тому й повіз туди.

- А я все думала, для чого робити це, для чого вести напівдемона до каменю...Ти знав, що я тепер..?

- Знав. Але сподівався, що ти зможеш перемогти Дармара.

- Якби не змогла?

- Тоді б я змінив все. Я кохаю тебе. Справді кохаю.

- Де ж ти був весь цей час?

- Спочатку В ГУНі. Потім, коли тато сказав, що ти нарешті з'явилась і стала з артефактом одним цілим я запропонував знову створити місце де ти й камінь будете в безпеці.

- Ернест знає, що ми....?

- Маємо одружитись? Так! - Посміхається. - І нічого не може зробити. Коли ти стирала Дармара, деякі речі так само зникли. Тепер немає небезпеки від союзу чистокровного та напівкровного наййа.

- Ти обрав це місце?

- Так. Тут ми одружимось. Тут ми проведемо все життя. Ти ж не проти?

- Ти що?? Звісно ні! Я думала буду тут зовсім сама, але розуміла, що так потрібно. А тепер тут є ти....Тільки ти мене стримував. Я намагалась опиратись Дармару, а твоя присутність допомагала.

Вечір ми проводимо на дивані. Після вечері, яку приготував Тім сидимо закутавшись в ковдру п'ючи біле вино. Полум'я в комині привітно потріскує відкидаючи ласкаві тіні на стіни та підлогу. Я, закутана в знайомий та такий рідний аромат м'яти, сиджу опираючись на Тіма, зігріта не тільки теплом його тіла, а й коханням. Повірити не можу, що все своє життя проведу з ним, з тим, кого кохаю найбільше у світі.

Купол ми закрили разом за допомогою спеціальних каменів занурених під землю. Один з них, найголовніший, знаходиться прямо у будинку у підвалі. Торкнувшись обома руками гладкої поверхні, купол накрив нас своїм бар'єром, захищаючи від будь-якого втручання у світі.

- Ти знаєш, я вірив, що ти зможеш чинити опір Дармару? - Промовляє, притискаючи мене до себе.

- Чому ти так думав?

- Тому що ти не з тих хто просто здається.

- Так? А я завжди вважала себе слабкою. - Всміхаюсь. - Ти давав мені силу. Твої очі, віра. Підтримка.

Тім опускає голову й ніжно торкається своїми губами моїх. Проводить язиком по них пестить, ласкає і це будить в мені ніжність. Тіло тремтить від задоволення, коли його руки відкидають ковдру й починають гладити тіло. Тонкі ніжні пальці торкаються оголених ділянок шкіри. Не помічаю, коли футболка летить на підлогу. Не помічаю, коли ми обидва залишаємось повністю оголені навпроти комину. Палає він - палаємо ми.

Кохання розливається по судинах. Від кожного поцілунку, дотику втрачаю розум. М'ята та сірі очі змушують божеволіти. Бажати чогось більшого, кращого. Притискаюсь до гарячого тіла, відчуваю як кінчиками пальців торкається грудей, розпалює вогонь в низу живота, змушує вигинатись йому назустріч. Хочеться кричати про своє кохання. Про те, що воно розриває мене з середини, про те, що серце і душа належать тільки йому одному.

Тону й тону в сірих очах, які не відводять погляду, які поглинають мене, не залишаючи можливості бути не його.

Я і Тім.

Ми одне ціле.

Ми не просто сім'я. Не просто коханці чи друзі. Ми щось більше...

Світ починає кружляти навколо мене, стіни рухаються, змінюють свої місця коли Тім починає рухатись в мені. Стогін задоволення виривається з грудей. Тягну руки й обхопивши його за шию притягую до себе. Насолоджуюсь нашою близькістю. Нами.

Сльози задоволення та щастя самі стікають по обличчю. Тім обережно цілує кожну крапельку солоної води, а потім пестить мої губи. Поцілунок з присмаком сліз та кохання.

Я думала в нас ніколи нічого не вийде. Але ми змогли... В нас вийшло...

Полум'я тріщить, іскри летять в різні сторони, напівтемрява додає чогось таємничого. Ця мить належить тільки нам. Нам одним.

- Я так кохаю тебе. - Шепоче Тім торкаючись губами вуха, потім шиї. - Так кохаю. Ти навіть не уявляєш....

- І я... Я кохаю тебе...



Стефанія Лін

Відредаговано: 17.12.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись