Аліса

Розмір шрифту: - +

Частина 2

 

 

        Ще сьогодні вранці Аліса була у Франківську. А зараз вона знову у рідному селі Микуличин, де провела усе своє дитинство і юність. Чомусь у Алісину свідомість знову ввірвались події нинішнього ранку. Вона стала пригадувати усе до найменших деталей. Те як продзвенів будильник. І стрілки показували сьому годину. Те, як Аліса  швидко  вилізла   з-під  ковдри  і  застелила  ліжко. Потім вона ввімкнула телевізор, і там з’явилась класна дамочка у спортивному костюмі, котра вправно крутила своєю попою. Аліса повністю поринула у свої спогади, забувши про батька, котрий уже зник у будинку. Вона повністю перенеслася у свою квартиру і у той ранок.

         Аліса згадала, як пішла у ванну кімнату,  взяла   там  зубну   щітку   і   пасту,  і  повернулася  назад. Почистивши зуби, вона почала активно і вправно повторювати усі рухи  за  тією  дівчиною із телевізора.  Хоча  Алісі  уже  було сорок  років,  проте виглядала вона  шикарно. Жодної  зморшки  на обличчі, жодної підтяжки чи розтяжки навколо живота і стегон. Їй усі давали двадцять пять, максимум тридцять.  І  усіх  бісило,  що  їй   вдалося   обманути матінку-природу.  Її  колеги по роботі, ті,  що були одного з нею віку, були усіяні сивиною і зморшками, а тіла їх рознесло, як тісто в діжці.

         - Алісо, ану признавайся, - випитували її колеги, - яке зілля ти використовуєш, щоб виглядати отак?

         Її  усі  називали  улюбленицею  долі.  Проте  насправді  так  не було. Хоча  і  виглядала  вона  на тридцять, та  всередині вона уже давним-давно розминула  шістдесятку. Вона не жила, а  просто доживала останні дні свого, покаліченого долею, життя. І насправді ніякою улюбленицею  долі  вона  не  була. Хіба  можна  так  назвати жінку, яку  природа  позбавила  самого  найдорожчого  скарбу в житті?

         Так,  Аліса  була  вродливою,  розумною, душею будь-якої компанії,  усі  її любили, бо нікому нічого лихого не зробила і не сказала,  але  одночасно  майже  кожен  її  ненавидів. Повага, з якою  усі до неї ставилися, бісила кожного, хоча ніхто цього і не показував.  За  її  спиною   точилися   такі  плітки!   Аліса  і  не підозрювала,  скількома  ворогами  і  заздрісниками  обдарила  її школа. У закладі, де дітей навчали мудрості, доброти, серед учительського колективу панувала   конкуренція,  ворожнеча, всілякі брудні підступи і головне - це плітки, які оплітали тут павутиною з голови до ніг усіх, хто відрізнявся хоч-чимось від інших, усіх тих, хто насмілився вирізнитися із маси сірості і буденності, які панували навколо, занурюючи у цей гніт повсякденності кожного, хто не здатен був вистояти проти думки загального ототожнення себе, як особистості.

         Жінка перемкнула канал і почала уважно слухати  новини. Вона   важко   переживала,  коли   повідомляли  про ще  одне падіння  пасажирського  літака  чи про численні жертви землетрусу, урагану або  війни.  Їй було боляче бачити нещасні обличчя людей, котрі, хоча і вижили, втратили домівки, рідних… Вона встала  з  дивана і пішла на кухню,  поставила чайник  на плиту,  запаливши  газ,  і  задивилась  у  вікно. З залу було чути голос  коментатора,  котрий  говорив про  молодого  актора,  нову зірку кіно, що недавно засіяла на небосхилі шоу-бізнесу. Звали його Євгенієм Жовніровичем.  Почувши два останні слова, Аліса помчала в зал,  сподіваючись побачити обличчя цього актора, але  на  жаль,  вона  не  встигла. По телевізору ішов уже спорт. Вона сіла на диван, задумавшись. «Євгеній Жовнірович. Десь я чула це ім'я, - думала Аліса. - Але де? Щось таке знайоме!» Вона сердилась  на  саму  себе,  бо  не  могла  пригадати,  де  чула  це прізвище. Раптом почувся гудок чайника з кухні.  Аліса аж підстрибнула  від  несподіванки.

        -  Згадала!  Згадала!  -  крикнула   вона   з   радості.  -  Женя Жовнірович!    Женічка!   Точно!   Як я могла забути?  Я ж йому пророкувала  блискуче  майбутнє.  Ах, Женя! Ти-таки свого досяг.

        Вона  пішла  на  кухню,  вимкнула газ, і вмостилась зручно на кріслі за чашкою кави. На неї нахлинули спогади. Їй було двадцять шість років,   коли   вона   зустрілась   з   Женьою.  Вона   уже  більше  року пропрацювала  в  школі  відтоді,  як  закінчила  Київський  інститут культури,  театральне  відділення.  При  школі  вона   вела   гурток театрального  мистецтва.  Жені  тоді   було  десь  вісімнадцять,  він закінчував  одинадцятий клас. Аліса його дуже добре запам'ятала, оскільки він дуже виділявся з-поміж своїх однолітків. По-перше, він виглядав,  як двадцяти п'ятирічний   молодий    чоловік.  По-друге,   він   був   дуже   врівноваженим,  цілеспрямованим, серйозним.   Він  знав,  чого   хотів   в   житті   досягти,   і   хоча маленькими   кроками,  але  ішов  до  поставленої  мети.  Ще  у нього не було батьків, жив він у хворої, старенької бабусі,  тому навчала вона його безкоштовно. Де були його батьки, Аліса  не знала, а  Женя  сам  не  розказував.  Класний  керівник  Жені, Раїса  Степанівна  розповідала,  що  жили  вони  з  бабусею у однокімнатній квартирі на одну її пенсію.  Ще  бабуся  хворіла, тому Женя мусів за нею приглядати: їсти варити, в магазин бігати, прати, прасувати, в квартирі прибирати  і  ще  в  школу ходити, а ввечері на акторський гурток. Аліса зразу помітила в ньому  талант.   Грав  він  з дивовижною,  акторською майстерністю,  хоча  і  був  у  гуртку  лише  перший  рік. Він був природжений актор.  І навчати його для Аліси  було  одне задоволення. Але найбільше, що подобалось  Алісі  в  ньому  і що   найбільше   запам'яталось   -   це  його очі.   Вони були темно-карі і такі ніжні, що  коли  вона на нього дивилась, то часто ними милувалась.



Маїра

Відредаговано: 03.02.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись