Атрест

Розмір шрифту: - +

Глава 3. Нові знання.

Хіба я могла зробити інший вибір? Хіба він в мене був? Я, або вірю у всі сказані слова Нілом, або ні. Я, або йду за ним у дивне місто з назвою Х, або залишаюсь під лісом зовсім сама, закутана в незриму тканину страху, яку він сплів особисто для мене. І, швидше за все, помираю. Адже, якщо птахи стали дикими у цій місцевості, то і звірі – теж. А змагатись силою з тигром чи ще будь-ким, хто б тут не водився, явно смішно і не розумно. Отже, вибір зроблений. Можливо мене взагалі нікуди не візьмуть й просто відправлять жити у містечко разом з рештою населення, тому що точно знаю, – вартовий з мене ніякий.

До заходу величезного сонця ми йдемо мовчки. Поля змінюються лісами та знову полями. Страх наш постійний супутник. Він підштовхує мене в спину, змушує не відставати від Ніла ні на крок, якою б стомленою та голодною не була. Лише блакитне небо та яскраве сонце протягом дня є втіленням надії на щось краще та віри у те, що можливо, все буде добре.
Після заходу ми стоїмо на ґрунтовій дорозі всипаній камінчиками, навпроти невеликого дерев'яного будиночка, який нагадує старезну халупу, аніж «Пункт», що по словах Ніла є прихистком для вартових.

Радує лише те, що тут поруч стоїть криниця, а це означає є вода і можна помитись після важкої доби на ногах.

Позаду будиночка відкривається вигляд на зовсім не радісну картину: зруйновані висотки. Їх обвалені дахи видно навіть в сутінках, і з такої відстані.

– Йдемо. – Промовляє, все так же натягуючи капюшона на обличчя, наче те, що під ним побачу, може виявитись жахливішим, ніж картинка навколо.

Мовчки слідую за хлопцем у будинок. Він на три кімнатки. Перша, в якій опиняємось, щось на кшталт вітальні: посередині пошарпаний, старий диван. Він стоїть навпроти чорного комину, в якому повно золи. Ліворуч від мене столик зі стільчиками, праворуч стіна, на якій навіть висить картина моря чи океану, а поруч діра подібна дверям, що веде далі.

– Ліворуч коридор у якому кімната з ліжком. Праворуч ванна. – Промовляє, підхоплює відра під столом і йде на двір, до криниці. Кутаюсь у його куртку, обходячи диван. Тут не тепліше, ніж надворі. Двері відчиняються й знову зачиняються. І ось в комині лежать дрова, поруч стоїть два відра води, а Ніл, розпаливши багаття, піднімає килимок, що нагадує ганчірку, поруч з диваном. А там виявляється спуск в підвал.

– Зараз повернусь.

Хлопця немає секунд двадцять, а потім він вилазить тримаючи у руках консервні банки й шматок засушеного хліба.

– Так дивно, – кажу, спостерігаючи за його діями. Ніл бере казанок й вішає його над полум’ям, викидає туди шматки м’яса з двох банок та закриває кришкою. – Тут все, як і в нас. Навіть хліб.

– А ти думала все буде інакшим? – Чую, як хмикає.

– Взагалі-то так. Ти ж казав, що це інший світ. Планета. То чому має все бути таким, як на Землі?

– Тому що розвиток всюди однаковий. На мою думку, Всесвіт проводить іспити над планетами та населенням. Створює майже однакові світи, умови життя та розвитку, а потім спостерігає, що ж буде далі.

Сідає навпроти мене. Тепер, зі світлом від комина, та трішки сповзшим капюшоном, видно деякі риси обличчя Ніла. Прямий ніс, гострі скули, та «легке» підборіддя.

– Покажи мені своє обличчя. – Моє прохання навіть для мене звучить чомусь нахабно та несподівано. Хлопець завмирає, наче натягнута струна, й переводить погляд на мене.

– Для чого? – Під спокійним тоном чую ноти хвилювання.

– Ти мене врятував, ведеш в більш-менш безпечне місце. Хочу знати, як виглядаєш.

– Яка різниця, як я виглядаю? Від цього щось зміниться?

– Просто…– Не знаю, що сказати далі. Просто що? Я хочу тебе бачити? Подивитись на тебе, тому що мені цікаво? – Нічого не зміниться. – Нарешті відповідаю. – Цікавість. Ти так ховаєш обличчя…

– Їжа вже готова. – Дістає казанок, ігноруючи мої останні слова й ложками, які бере зі столика неподалік, кладе м'ясо на тарілки. Одну з них протягує мені. – Смачного.

– Дякую. Можна ще питання?

Судячи з його зітхання, він абсолютно не хоче ні чути, ні відповідати на будь-які питання.

– Питай.

– Чому я тебе розумію? Тут же має бути інша мова…

– Хм, не знаю. Цього ніхто не знає з прибулих. Просто ви нас розумієте. Точніше ми розуміємо місцевих. Я відповів? Їж.

Чесно кажучи такого смачного м’яса я давно не їла. Звісно, можливо воно мені таке, тому що я голодна вже майже добу, але все одно, отримую насолоду від кожного шматочка й навіть черствого хліба. Потім Ніл гріє воду у відрах на вогні, й заносить одне у ванну. Приносить два рушники, одяг, взуття, та кладе переді мною на диван. У світлі вогнища, хлопець, наче тінь, пересувається будинком:швидко та незримо.

– Йди перша. Потім я. Підеш у кімнату спати, я побуду на дивані.

– Дякую. – Шепочу, вражена його благородством. – Ти зовсім не зобов’язаний був робити це для мене, але…

– Господи, Амріна, просто йди вже, давай! – Хмикає, та судячи з тону, він задоволений похвалою.

– Ще раз дякую.

Зникаю у ванній. Спочатку довгий час роздивляюсь своє зображення у дзеркалі: довге каштанове волосся сплутане, та швидше нагадує гніздо, під зеленими очима синьці. Щоки в подряпинах від нічного гуляння по лісу. На оголених ділянках шкіри цятки, що на згадку залишили птахи. І навіть схудла, здається за цей час… Наливаю у таз воду, адже тут від ванної саме слово та натираю тіло милом, яке теж дав Ніл в обгортці Воно пахне трояндою. Принаймні мені так здається. Швидко вимивши тіло та волосся, витираюсь насухо, та заплітаю косу. Вдягаюсь у звичайну кофтину з довгим рукавом, штани, що обтягують ноги, носки. Накидаю куртку подібну до Нілової й важкі черевики. Ось і все.



Стефанія Лін

Відредаговано: 06.06.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись