Атрест

Розмір шрифту: - +

Глава 4. Незримий

Ранок, вже справжній, будить мене ароматом м’яса, на який я прямую, наче не їла днів три. В кімнаті перед комином, Ніл чаклує над казанком. Капюшон знову на голові, спина напружена та рівна.

– Добрий ранок. – Кажу.

– Добрий. Снідаємо та йдемо далі.

– Ми візьмемо щось з собою? Їжу?

– Для чого? – Підіймає до мене здивоване обличчя.

– Ну ми в дорозі певно захочемо їсти та пити, тому було б розумніше взяти трішки припасів з собою…

– Візьмемо. Але до вечора ми вже будемо в місті Х.

У ванній кімнаті вже стоїть два відра гарячої води, і мені за це хочеться віддячити Ніла обіймами чи чимось подібним. Тому що цьому вартовому явно не вистачає ласки та дружби. Вмиваюсь, прополіскую рота й виходжу назад. Снідаємо ми швидко та мовчки. Я взагалі помітила, що Ніл Рівер не дуже охочий до розмов. Все потрібно витягати лещатами.

Після сніданку хлопець бере невелику сумку з того ж підвалу, де брав консерви та одяг, й кладе туди пластмасову пляшку з водою, шматки хлібу й консерву. Думаю останнє для мого спокою.

Вулиця зустрічає нас тишею та спокоєм. Навіть вітру немає. Сонця, до слова теж. Лише сірі хмари, різних темних відтінків, низько висять над нами й здається топлять у собі верхівки дахів зруйнованих будівель, які все ще видніються позаду будинку. Ніл залишає мене стояти поруч з криницею, а сам зникає за будинком, буркнувши, що зараз повернеться. А через коротку мить чую рик мотору. Не передати мого здивування, коли бачу, як на дорозі з’являється мотоцикл з вартовим на ньому. Капюшон злетів, відкривши мені вигляд на бліду шкіру та витончені риси й шрам.

– Сідай.

Без вагань сідаю позаду, перекинувши сумку за спину й хвилину мнусь в нерішучості, як триматись. Та вартовий вирішує за мене, хапає за руки й ставить собі на талію. Секунда й залізний кінь зривається з місця, а я намагаюсь не торкнутись навіть клаптиком оголеної шкіри ланцюга, що висить в нього на плечі.

Спочатку я ставлю собі питання, чому все ще з ним? Чому сиджу позаду та міцно стикаю його талію, боячись злетіти на землю? Чому взагалі вірю і їду в незнайоме місто з дивною назвою Х? Тому що справді немає вибору? Чи тому що вірю, якби це дико не виглядало, навіть для самої себе? Не знаю. Не можу відповісти навіть на власні питання, але маю надію, що все складеться якнайкраще. Раптом там, у місті, не все так погано? Раптом мені сподобається? А ще не дає спокою вчорашня подія: троє хлопців, компас та нащадок. Для чого їм компас? Що за нащадок? Чий? Чому він такий важливий, що вони готові пройтись по «межі світів»? І, що взагалі означає межа світів?

Ми мчимо по ґрунтовій дорозі, наближаючись до зруйнованих будинків. З жахом розглядаю відкрив шийся мені пейзаж: порожні вікна, навіть без шибок, дивляться на нас очима мертвого міста. Будинки майже до кінця зруйновані, хоч і не всі. На дорозі кинуті іржаві авто, які Ніл оминає на шаленій швидкості. І все це таке сіре, безрадісне, безнадійне, що плакати хочеться. Наче дивлюсь картинку фантастичного фільму, а не справді бачу це. Принаймні знаю, що просто не хочу вірити… в те, що таке можливе і в нас. Що Незримі могли зробити подібне з Землею…

Міцніше стискаю талію вартового, боячись відпусти навіть на коротку мить. В наступну секунду я бачу те, від чого ще певно довго не зможу спати. Дивне створіння стоїть прямо перед нами, метрів за триста. Воно високе, тіло подібне людському, але значно вище за середній зріст. З кожною хвилиною Ніл зменшує відстань, і ось я можу бачити, що в створіння немає обличчя, у прямому сенсі цього слова: є голова, череп, але там де мали б бути вуста, ніс, очі – гладка шкіра сіруватого відтінку.
Тільки зараз відчуваю, як страх повзе тілом, від п’яток до маківки. Він знову хапає мене у свої міцні обійми, змушуючи заціпеніти, стати нерухомою статуєю, котра не може поворушити навіть пальцями.

– Заспокойся. – Викрикує Ніл. Це ж лише чотири бали!

Але я не можу! Не можу! Паніка та жахливі картинки перед очима топлять мене в собі. З’являється єдине бажання – втекти. Прямо зараз встати на ноги й плигнути з цього залізного монстра, який веде нас на вірну смерть. Пальці починають мене слухатись. Відпускаю талію Ніла й підкорююсь німому наказу: я повинна плигнути. Повинна!!!

– Не смій! – кричить Ніл. – Сядь на місце! Не для того я тебе рятував, щоб ти померла в Зоні в чотири бали!

Та я погано розрізняю його слова. Все, ще чую: вітер у вухах. Все, що відчуваю: волосся, яке з коси розплелось, та тепер розвівається за спиною, підкорюючись поривам вітру. І знаю лише одне: плигнути.

В останню секунду мене зупиняє одне: дощ. Сильна злива починає заливати нас з небес якраз в той момент, коли готова підкоритись німому жаху та наказу, що наче лунає у голові. Ми пролітаємо повз створіння, й Ніл, – коли тільки встиг зняти, – ланцюгом б’є по Незримому. Створіння шипить, а я відчуваю, як мозок стає чистішим, звільняється вій його цупких лещат, які захопили повний контроль наді мною. Як тільки кожна ланка проходиться по тілу тварюки, він перетворюється в попіл прямо на очах, осипаючись купкою на землю. І все… Мене відпускає.

Ніл зупиняє мотоцикл й майже злітає з нього. В мовчазній паніці ходить перед моїми очима, поки я все ще ошелешена всім цим, дратуючи короткими поглядами з різних очей. Таки я мала рацію: один – золотий, другий – блакитний.

– Коли тобі кажуть сісти на місце, ти маєш слухати. – Нарешті каже голосом, що дзвенить від напруги.

– Він міг захопити тебе повністю, нагодуватись страхом й зробити собі подібного!

– Не розумію…– Белькочу.

– Я поясню. – Здається вартовий забуває про свій шрам, про сором щодо нього. Певно лють, котра роз’їдає зараз з середини настільки сильна, що йому просто не до цього. – Коли Незримий годується страхом, він, крім того, що вбиває людину, свою жертву, стає сильнішим, адже твій страх – емоції, негативна енергія. Вдосталь її набравшись, тварюка може зробити собі подібного. Ще одного Незримого! Тепер розумієш? Ми, - вартові, маємо знищувати їх, а не допомагати розмножуватись! Це зона в чотири бали. В чотири!!! Тут всього декілька незримих, не більше десяти, а ти підкорилась страху одразу, стала його заручницею!



Стефанія Лін

Відредаговано: 06.06.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись