Атрофія душі

Розмір шрифту: - +

Місто №15

  • Картку?

Я обернувся назад. Дівчина мого віку з коротким русим волоссям і очікуванням в очах дивилась на мене.

  • Прошу. – і ввімкнув ПІБ – Персональний Ідентифікаційний Браслет – універсальний документ у формі дюралевого ланцюжка від старовинних годинників. Їх почали тотально носити років з 10 тому. Корисна річ, начебто… Випускає лист-проекцію з персональними даними, зв’язаний з рахунком у Банку Демократії, що дозволяє розраховуватись і Державний інформаційний канал. Всім подобається, адже спрощує процес знайомства. Сподобалась людина – попросив картку з персональною інформацією. Якщо зацікавився, то можеш запропонувати свою. Ось так тепер люди знайомляться. Гріє душу те, що заповнювати їх не обов’язково. Вносити зміни до ПІБ-проекції дозволили лише роки два тому, коли Рада Безпеки закінчила повну ідентифікацію жителів Республіки.

Кинувши оком на пустий інформаційний лист панянка зневажливо промовила:

  • Анархіст.

І пішла з таким виразом обличчя, наче їй замість енергетичного напою чаю дали.

Після цього слова чоловік, що сидів поряд на лавці, встав, подивився на мене зі зневагою, і пішов геть.

Я проводжав поглядом незнайомку, що була так ображена через пустоту моєї ПІБ-проекції. Ще б пак, така сучасна і модна, а потрапила на асоціального мутанта. Принаймні такими в очах сучасної молоді були ті, хто все ще надавав перевагу класичному процесу знайомства. Але таких було все менше і менше. Пропаганда і громадський осуд брали своє.

Принаймні, я у цієї біомашини жіночої статі зміг викликати негативні емоції. Що в Секторі Розваг Міста 15 вважалося неможливим. Хоча, той факт, що вона вирішила погуляти по останньому в місті парку з справжніми рослинами дає надію, що не все ще втрачено.

З такими думками я пішов в Офіс Харчування через дорогу.

  • Чаю, будь ласка.

Продавець застиг з бляшанкою «Свободи» в руці. Енергетичний напій з легким наркотичним ефектом був найпопулярнішим товарі у Секторі Розваг.

  • Еммм…Чого? – Здивований чолов’яга за прилавком намагався зрозуміти суть замовлення.
  • Чаю. – спокійно посміхаючись я починаю пояснювати. – Чорне сушене листя, що заливається окропом і забарвлює воду у коричневий колір.
  • Аааа… - у працівника Офісу відразу прояснів погляд. – Ми його вже півроку не замовляємо. Немає попиту.
  • Що ж, тоді пляшку води з газом і келих.

Продавець розчаровано поставив «Свободу» назад у холодильник і, дістаючи замовлення, промимрив:

  • Підходьте до терміналу оплати.

Я приклав свій ПІБ до тріснутої сенсорної панелі і розрахувався. Після чого сів біля вікна.

Не поспішаючи, я пив воду і складав план на завтра. У мене, чесно кажучи, не виходило. Вихідний. До того ж свято. Яке саме святкування мене мало хвилювало, адже влада кожну неділю організовувала концерти, показові страти, танці. Я намагався триматись подалі від цих осередків пропаганди та отупіння. Тому, або сидів вдома, або шукав по антикварних крамницях в Торгівельній зоні старі ком пакт-диски з музикою.

Але всі мої не сформовані плани зруйнували двері Офісу Харчування. Точніше, дівчина, що їх відчинила.

Рудоволоса, в сорочці та джинсах, вона миттєво привернула мою увагу. От тільки чим саме? Я не встиг подумати над цим питанням, як вона підійшла до мене і з посмішкою на обличчі промовила:

  • Доброго дня. Дозвольте посидіти з вами?
  • Так, прошу. – Я, навіть, трохи оторопів. Просто, останнім часом почав звикати до формальності і поступово ставав дуже мовчазним.

Абсолютно автоматично запитав:

  • Картку?

Незнайомка загадково посміхнулась і промовила:

  • Навіщо? Я знаю, що вона у вас пуста.
  • Звідки?
  • Мені про це сказала реакція тієї дурепи в парку.
  • Що ж, врешті-решт я зустрів справжню людину. Мене звати Володимир. А вас?
  • Валерія. Та враховуючи те, що ми з вами не запліснявілі старигани, можна було б і на «ти».

Для мене ця коротка репліка стала теплим промінчиком світла у довколишньому мороці. Вперше за кілька місяців я побачив дійсно щиру та невимушену посмішку. Справжні емоції повернули мій оптимізм, майже весь загублений у цьому вирі сучасної атрофії душ.

  • Без питань. Води? Чи чогось іншого?
  • Ні, дякую. Знаєш, давно вважала, що всі крім мене заповнюють свої ПІБ-проекції. Взагалі-то я чула, що залишились ще такі, як ми. Але не точно не очікувала зустріти їх у нашому місті.
  • Дійсно, таких залишилось мало. Можливо, ми останні. Вимираємо потроху.
  • Неправда! Щось ти не дуже схожий на хворого, та і я в крематорій не збираюсь.

Весь цей час посмішка не сходила з її обличчя.

  • Лєра, а ти маєш якісь плани на завтра? Щось мені підказує, що так зване «свято» ти теж уникаєш.
  • Правильно підказує. А ти маєш якісь пропозиції?
  • Нічого особливого. Приходь у гості. Вип’ємо чаю, послухаємо музику.



Олег Мрієнко

Відредаговано: 06.10.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись