Бабуня

Розмір шрифту: - +

І

Я розказувала історії. Скільки себе пам’ятаю, а це таки довгий проміжок часу. Всі ці роки, починаючи з дитинства і завершуючи глибокою старістю я розказувала історії. Зараз мені вісімдесят три, і мої діти ніколи б не подумали, що я проживу так довго.
І справа не в їхньому лицемірстві і жазі до мого спадку (який, до слова, складається з однієї старої хати і ще древнішого пса), а в тому, що я, мабуть, мала померти ще років сорок тому. Та якогось лиха цей світ ще й досі тримається за мене. Я бо вже давно не тримаюся за нього.  

Мабуть, з цього все і почалося. З історій. Все завжди починається з історій.

 

Коли я була малою, моя бабця часто розказувала мені казки. Більшу частину з них я ще й досі добре пам’ятаю. Але я ніколи не хитрила. Всі розказані мною оповідки я придумувала сама і не вкрала жодної у моєї бідолашної бабці, яка на старості літ геть зовсім помішалася на тих своїх історіях. Та в неї були на це причини. Ми із сестрою, будучи малими нетямущими дітьми, проймалися кожним словом, що вилітало з її пожмаканого майже беззубого рота. Ці слова витали навколо нас химерними хаотичними осами, від яких ми наче як намагалися відхилитися. А потім ті оси відчайдушно жалили наші душі у найбільш чутливі схвильовані місця. І ми сиділи, ошелешені, аж поки ця словесна отрута не розсмоктувалася, розносилася кровоносними судинами хворобливої фантазії. Зазвичай це ставалося через днів два. Але і тоді, і задовго після того ми пам’ятали. Ми пам’ятали кожне сказане бабою слово.

─Він схопить тебе за ногу, ─ шепотіла вона, зазираючи в моє обличчя, ─ і потягне у темряву… а в темряві ніхто не почує, як ти верещиш.

Мене інколи турбувало, чи правильно це з боку моєї бідолашної бабці розповідати своїм малим онукам такі страшні історії. Я про те, що вони ж лякали нас до чортиків, ті казки. Прямо таки дуже. І з кожним проведеним у будинку бабці вікендом я все більше і більше впевнювалася в тому, що з домом баби та і з нею самою щось не так. Моя сестра, натура не настільки вразлива, як я, моїх острахів довгий час не поділяла. Більшою мірою тому, що просто не розуміла ані йоти з того, що бабуня там розповідала. На той момент, як усе сталося, їй було п’ять років.  Мені ж було вже одинадцять. Саме той вік, коли хвороблива дитяча фантазія досягає апогею свого розвитку і починає без упину розростатися. Дай їй тільки маленьке зернятко чогось химерного. І в побачене в голові можна без проблем повірити.

Тоді був вечір. Істотна заміна світла на темряву була неабияк помітна, і вже в той час мені це здалося до біса дивним. Наче хтось взяв і вимкнув електрику. І раптово свідомість побачила, що увесь цей час, поки тьмяне світло дня жевріло, даючи оманливе відчуття безпеки, усі були оточені суцільною темрявою. Скільки б джерел світла не було у Всесвіті, темрява – єдине, що вічне.  Але в ній нічого не видко. Окрім того, що коїться в твоїй голові.

Ми з сестрою гралися на подвір’ї. Сонце давно опустилося за пагорби, і десь далеко без упину скавучав чийсь пес.

Бабуня повільно виповзла на ґанок дому, всілася у пошарпане плетене крісло і вперіщила в нас свій старечий напівпорожній погляд.

З ґанку до мене долинало тихе мугикання. Вона завжди мугикала, коли залишалася сама, і завжди одну й ту ж мелодію, наче й не знала більше нічого. А може, вона просто не помічала, що мугикає. Мабуть, у неї вже тоді розпочався той так званий старечий маразм. І зараз, коли я вже теж дрябла старушенція, це не видається мені таким смішним. Та й тоді не видавалося. Радше лякало. Вона, як стара запилена пластинка, постійно відтворювала один і той самий запис.

Я покликала сестру. Вона побігла кудись за м’ячем.

─Міні! ─ скорочено від Мінерва. Так батьки назвали її, і це найгірше, що вони могли для неї зробити. Так, коли сестра постаріла, її ім’я вже не здавалося таким дивакуватим. Усьому свій час. Мабуть, тоді час для Мінерви ще не прийшов. А от для Міні – якраз.

Вона стояла неподалік, тримаючи в руках великого червоно-жовтого м’яча.

─Міні! ─ я гукнула голосніше.

Вона підвела на мене погляд і вказала рукою кудись поперед себе.

─Дивись!

Я підійшла до неї. Під ногами Міні лежав череп. Мабуть, коров’ячий, але я не могла сказати точно.

─Що це? ─ спитала сестра.

─Це череп, Міні, ─ я опустилася біля пожовклої кістки.

─Страшний.

─Як і все мертве.

─Мертве?
─Ну, так. Мертве. Колись це була тварина, але вона вже достатньо пожила на цьому світі. І дала місце для когось іншого.

─Для кого?

─Не знаю. Для іншої тварини, мабуть.

─І Ґарольд теж помре? ─ Міні звела на мене погляд.

─Ну ні, Ґарольд ще недостатньо пожив. Не бійся, Міні, той котяра пробуде з нами ще довго.

─Я скучила за ним, ─ сестра притулилася до мене, ─ я вже хочу додому, ─ прошепотіла вона і кинула погляд на бабуню, чиє мугикання долинало аж сюди.

─Батьки приїдуть за два дні, і поїдемо додому. А тепер ходімо, Міні. Нам ще слухати бабусину казку.



Rosie

Відредаговано: 22.07.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись