Без любові

Розмір шрифту: - +

Частина ІІІ

Удома Максим знайшов у старому записнику телефон Ромчика Пасічного, однокурсника по аспірантурі. Усі дивувалися, як Ромчик, який нічого не тямив у науці, зробив кар’єру викладача. На іспити приходив стерильним, як tabula rasa, а виходив з відмінними оцінками. І викладачі з ним панькалися, як із сином міністра... Всі так і думали, що родичі Пасічного – небожителі… Шило вилізло пізніше – ніхто не міг зрівнятися з ним, коли потрібно було залагодити якісь справи з навчанням того чи іншого студента у будь-якому навчальному закладі міста. Користь від цього мали всі, тому на наукові напрацювання і на знання дивилися крізь пальці, точніше – без діоптрій на окулярах.

Звідки у вчорашнього студента такі широкі зв’язки – дивувалися ще в ті часи. Можна лише здогадуватися, наскільки вони зросли після того, як Ромчик захистив дисертацію. Якщо не загримів кудись далеко, де й Макар телят не пас. Але це малоймовірно, оскільки знав міру і вмів ділитися. Правда, апетит приходить під час їжі, і Макс його так давно не бачив...

Товариських стосунків з Ромчиком не підтримував, зналися вони на рівні «привіт-бувай», а телефон записав так, про всяк випадок. Ось він, випадок, і підвернувся. Тремтячою рукою набрав номер. А що, коли Ромчик змінив адресу? Як тоді бути? Однак слухавку підняли майже одразу і приємний жіночий голос промовив:

─ Слухаю вас.

─ Добрий вечір, вибачте, що турбую вас у такий пізній час, чи можу я розмовляти з Романом Несторовичем?

─ А хто його турбує?

─ Макс... Максим Корбут.

─ Хвилиночку.

«Ось так і має бути. Людина чогось досягнула в житті, байдуже, яким шляхом. Звила родинне гніздечко. Мабуть, і діти є... Тільки я, мов неприкаяний».

─ Слухаю.

Після стількох років, що минули з часу останньої зустрічі, Ромчик його впізнав. І, незважаючи на пізню пору, спати не поспішав…Говорили про те, про се, про спільних знайомих... А про Олену Максим і не заїкнувся – такі справи по телефону не вирішують. Домовилися про зустріч.

Максим довго не міг заснути. Крутився з боку на бік, вставав, курив, а сон вперто не приходив.

«Що ж це за життя таке, коли ті, кому я писав контрольні, живуть і втішаються життям, а я нікуди себе приткнути не можу»...

Зранку вони зустрілися в умовленому місці.

─ Максе, привіт, ти анітрохи не змінився, такий же стрункий та підтягнутий, тільки обличчя змужніло, не те, що я на своїй викладацькій роботі.

У Ромчику й справді важко було розпізнати того довгов’язого аспіранта, який займався чим завгодно, лиш не науковими відкриттями. Із дорогого, хоча й не найновішого, авто виліз такий собі голова мафіозного клану, яких демонструють у кінофільмах. Він значно додав у вазі, на лобі з’явилися притаманні викладачам залисини, а в манерах щось зверхнє.

─ ...давненько з тобою не бачилися. Ти чим зараз займаєшся?

─ Так, усім потроху.

─ Може підеш до мене в асистенти? Я читаю лекції, а ти вестимеш практичні заняття. Згодом склепаєш дисертацію і будеш таким, як я.

─ Та ні, в мене інші наміри. Наука для мене вмерла, та й вона на мені поставила хрест. До Альма-матері точно не повернуся, – подумки відзначив, що таким, як Пасічний, ніколи не стане.

─ Що там у тебе? – На відміну від учорашнього вечора, вдень Ромчик часу не гаяв.

─ Можеш поклеїти залікову сесію моїй знайомій?

Ромчик скривився:

─ Що значить поклеїти? Такими речами студенти займаються. Я можу посприяти її здати. В якій бурсі?

─ Консерваторія.

Скривився ще раз:

─ Терпіти не можу цих працівників культури. Слизняки вони. Спочатку видають себе за праведників, кришталево чистих людей, далі набивають ціну... і беруть гроші. І все це під слізливе завивання про занепад культури. Самі її в могилу спихають, і самі кричать. Але добре, вернімося до наших баранів, як її прізвище, курс, група?

─ Ось її залікова.

─ Сама на сесію не думає з’являтися?

─ Не виходить у неї, розумієш...

─ Нюанси мене не цікавлять. Запиши свою домашню адресу. Ввечері заїду, скажу про результати. Думаю, все буде в ажурі.

─ А...

─ Фірма віників не в’яже. Усі розрахунки після виконання замовлення, згідно з прейскурантом, так би мовити. Хе-хе!

Ромчик зник у своєму авто. Максим полегшено зітхнув – такий свого заробітку не упустить...

Приємно прокидатися вранці і нікуди не поспішати. Можна висунути з-під ковдри один пальчик, потім два, далі всю ногу, поступово звикаючи до холоду. Повільно підвестися з ліжка, не поспішаючи одягнутися. Поглянути на годинник і не вжахнутися, що вже така пізня година. Довго дивитися у вікно на зимове небо і те, як радять собі двірники з снігом. Іти на кухню і приготувати щось не буденне і не швидкоруч...

Олена любила вихідні, коли можна довше поспати і насолоджуватися спокоєм. А теперішнє її життя – суцільні вихідні. От тільки спокою нема. У консерваторії повний завал, а їй байдуже... Не зовсім байдуже, але без сторонньої допомоги цього разу не виборсатися. Чи можна сподіватися на допомогу Макса? Як людина, він зовсім непоганий, от коли б у неї був такий брат чи товариш. Але ж вона бачила, що налаштований на зовсім інші стосунки. І за ці послуги, якій їй робив, вона розплатиться тільки невдячністю, бо серце щось не лежить до нього.



Марко Войт

Відредаговано: 13.05.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись