Безумець

Розмір шрифту: - +

Безумець.

Дощ не вщухав. Він нещадно продовжував падати на сиру землю. Сильний подих вітру, що супроводжував нас, аж дзвенів у вухах. Одяг промокнув до ниточки, й навіть більше. Холод, здавалося, пробрався до кісток і ламав зсередини. Та воно було не найстрашніше..

Це був наш шанс, чи не єдиний? Шанс на порятунок. Тому, попри негоду, що не стомлювалася, ми продовжували свій скажений марафон по лісу. Виснажені, зранені, голодні, через калюжі, багнюку, рухалися вперед. Адже, знали.. Зупинимося - Кінець.

- Руслан! Більше не можу..Я не..можу.. - Тремтячим, захеканим голосом вимовила сестра.

- Підіймайся Сніжок! Все ти можеш. Чи хочеш повернутися у ту камеру?

- Ні..ні.. - Захитала головою вона, поки допомагав підвестися.

Я вдивлявся у її обличчя, так схоже до мого, і водночас, таке інше.. Моя Сніжана, навіть зараз, подібна на янгола. Ні розхристана зачіска, ні брудна, не знати якого кольору була, сукня, ніщо не могло споганити сяйво, яке та випромінювала. Наче промінчик ранкового сонця, вона доповнювала й зігрівала мене.

- Вони там! - Крики наших переслідувачів, разом із гавкітом сторожових псів, були зовсім поруч.

- Братику! 

- Не панікуй!

Схопив її за руку та наспіх побігли. Чи то так собаки діяли, чи просто страх перед тими людьми, та ми так швидко пересувалися, що на районних змаганнях нам би не було рівних. Під ногами чавкала вода, нас гальмувало болото, але ми не здавалися. Ліс, що прийняв нас у своє лоно, де ми переховувалися другий день з надією на рятунок, тепер жорстоко бив гіллям, молодих дерев, по обличчю і рукам. Старі кущі, своїми колючками врізалися у шкіру, залишаючи тріски та роздираючи до крові. Я відчував як її гарячі цівки стікають вниз залишаючи сліди. Ніч була такою темно, але не достатньо, щоб сховати нас від них.

- Руслан!!! - Не природний крик сестри.

Моя голова йде обертом, світ перевертається, не одразу розумію, що лежу на мокрій траві, гілки дерев драпають спину. Собака! Ох! Як же вас ненавиджу! Прокляте створіння вчепилося у руку, та не відпускає. Воно несамовито гарчить і розкидується слиною. Намагаюся вирватися з її пащі, але марно.

- Добігалися. - Сказав мерзенний чоловік в окулярах, схопивши сестру.

Чорт! Чорт! Чортова корона! Я опирався, та свідомість настирливо втікала крізь пальці, захоплюючи у свої широкі обійми, огортаючи теплом і даруючи моментний, але такий жаданий спокій..

Прийшов до тями у тому місці, звідки все почалося..

Ми зі Сніжком, тоді, затрималися на додаткових заняттях. Надворі були сутінки, як поверталися додому. Раптово з-за узбіччя виїхав чорний мерседес, пригальмовуючи біля нас, відчинив задні дверцята й чоловік у масці бризнув щось в очі...А далі ми прокинулися у цій камері. Не одні. Окрім мене з сестрою, тут були інші діти. Максим, Юля, Роман і Тарас. Всім не більше 15. Ми не знали, навіщо тут? Що їм потрібно? Раз у день нам приносили їсти й забирали одного, а після, той вже не повертався. А що відбувалося по ту сторону цих страшних, скрипучих, залізних дверей, нам залишалося тільки фантазувати. І ця невідомість - калічила. Це безкінечне очікування, було гірше смерті! Що разу, коли хтось повертав ключ у замку, всі тряслися від жаху. Волосся ставало дибки, а у Максима, коли його забирали, з голови скакали воші, такий тваринний страх відчував..

Коли ми залишилися у двох і прийшли за Сніжком, але не бридкий чоловік в окулярах, а молода жінка у халаті. Я штовхнув її, а вона впала вдарившись головою до стіни. Це був наш шанс! Ми вискочили з цієї тюрми. Та вибігши на волю, не знали де знаходимось. Безкрайні простори лісу і все. Навіть кінця його не було видно. Але схопившись за примарну надію, побігли у глиб..

А тепер, знову тут. Запах сечі, сирості й грибка. Жодного джерела світла й зачинені Двері!

- Сніжок! - Підскочив до них й лихоманно стукав. - Відчиніть! Відчиніть! Не чіпайте її! Прошу! Візьміть мене! Мене!

Кричав так голосно, наскільки був спроможний. Поки пожежа в горлі не розгорілася і не міг більше вимовити - ні слова. Тільки хрипіт.. Сів на землю, підтягнувши коліна до себе і чекав..Чекав свого часу.. Чорт! Ця тиша зводить з розуму! Здається, я чую стукіт власного серця..Ту-дум.Ту-дум. Каплі холодного поту стікали з чола, мене трусило, ніяк не міг заспокоїтися..

Скільки так просидів, без уявлення. В якийсь момент двері, нарешті, відчинилися. Це змусило підскочити з місця. На порозі стояв той бридкий чоловік в окулярах. Цього разу у білому лікарському халаті, де-не-де, заляпаному кров'ю.

- Що дорогенький, сумував? - Його крива посмішка, з гнилими зубами, викликала ще більшу відразу.

- Де моя сестра?

- Ти скоро з нею зустрінешся. Я спеціально залишив найхоробрішого насамкінець. Ха-ха! Невже думав, що зможеш від нас втекти? - Він схопив мене за підборіддя та продовжив, - ніхто. Чуєш?! Ніхто не може втекти від "Корони". На те ми і найкраще мафіозне угрупування в Україні. - На руці, що в нього, що у тої жінки, тату у формі черепа з короною. Ось, що воно означає - належність до банди..

- Де моя сестра? - Повторив своє головне питання.

- Зараз покажу.

Він схопив за волосся й тягнув за собою. Пройшовши довгий коридор закинутої будівлі, потрапили у простору кімнату, теж без вікон, але зі світлом. Всередині кілька столів, з різними хірургічними приладами, та інструментами.

На одному з таких лежала моя сестра.. Я кинувся до неї, ривком подолав всю відстань і..І ця картина залишиться зі мною назавжди..

Мій Сніжок, моє янголятко, моя частинка душі..Вона лежала горілиць, із заплющеними очима, з мирним виразом обличчя, але її живіт..Він був розпоротий, аж до грудей. Збоку у контейнерах та прозорих пакетиках органи..Органи моє сестри! Серце, печінка, нирки, все обережно упаковане... Чорт! Божевілля якесь! Але металеві щипці притримували шкіру  на череві, аби я переконався у їх відсутності.

- А-а-а! - Дикий крик вирвався з горла. Думав, що вже не зможу голосно говорити. Я схилився до тіла, обіймав її обличчя, з очей текли гарячі сльози. - Не вмирай..Прошу..Сніжок, ти мені потрібна..Будь ласка..А-а-а! - Це було вище моїх сил. Як можна сотворите таке?!

- Подивився і досить. - Цей мужлан набрав повний шприц невідомої рідини й повільно наближався до мене. - Подивімось, що можна з тебе продати.

Він підійшов ззаду, продовжуючи посміхатися..Тварюка! То він всіх на органи порізав?! Мерзотник! Нелюд! Той смикає за руку, я падаю на коліна, гостра голка точно входить у шкіру, а пекуча рідина розповсюджуватися по тілу. Бачу, на підлозі лежить маленький скальпель, наче спеціально для мене. Чекав, поки не підніму його, аби відплатити цьому божевільному.

Хапаю гострий предмет та встромлюю у ногу чоловіка, адже вище, поки, не дістаю.

- Ай! Зараза! - Скрикує той і автоматично схиляється до низу. Випихаю скальпель з його ноги та залишаю у горлі. Перелякані очі сповіщають, що все.. Для нього це згубно. Викрадач падає на землю, хапається за смертельну рану та надто пізно. Його ніщо не врятує. Я намагаюся запам'ятати кожну секунду, насолодитися кожною миттю цього кінця. Страху немає, як і жалю.



Буяна Іррай

Відредаговано: 23.03.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись