Блукаючи в туманах

Розмір шрифту: - +

*1*

"...Останнього разу я приїздила додому ще на початку весни. Так давно… Це все через сесію - закриття року таке стомлююче, багато проектів... Кому я брешу? Собі? Я ж просто тікаю звідси, але завжди повертаюсь. Інакше ніяк, бо настільки боюся цього міста, настільки і люблю його. Такі от суперечливі почуття... А в ті вихідні було волого, туманно. В таку неймовірну спеку приємно це згадати, ніби весняна прохолода зараз виповзе з моєї пам'яті й обгорне розпечене сонцем тіло. Я взагалі по-особливому відношусь до туману. Він приховує, плутає, створює таємницю та небезпеку. Туман ніби живе в мені самій, там, де поволі ворушиться така незрозуміла містична сила, сила, яку так безжально будить кожного разу це місто, і саме до країв наповнене прадавньою енергією." 


 - Влада, ти що, спиш?


 - Ні-і.., - тихо протягла я, потягуючись на солом'яному килимку. Навіть очей не хотілося відкривати.


 - Пішли купатися. Не знаю, як ти, а я точно скоро засмажусь.


   Я відчула, як подруга підіймається на ноги. Справді, пора б освіжитися. Ми з Лесею і так схожі на дві бронзові статуї, а це ж іще тільки середина літа. Мружачись від яскравого сонця, я вмостилася на килимку, схрестивши ноги у відомій асані - позі лотоса. На лобі виступили краплинки поту, що зібрались у солоний струмочок, швидко стікаючий по правій скроні та перехоплений і стертий моєю долонею. Спека неймовірна.


   Леся перев'язала волосся в нову гульку і поволі побрела у воду. Я озирнулась навколо. Зелена трава і чагарники невмолимо наступали на піщаний берег біля нас. Було доволі тихо та спокійно, легкий гомін людей, що зважились вийти посеред розпеченого сонцем дня на пляж, не порушував загальної гармонії. Десь із середини Дніпра на берег війнуло легеньким вітерцем, ніжний подих пройшовся по тілу і грайливо підкинув вибиті з пучка пасма мого волосся.


   "Все добре. Нічого страшного не відчуваю..." 


   Накупавшись у річці, ми з Лесею зібралися і неквапливо пішли вздовж набережної. Дуже хотілося пройтися босоніж та пісок і асфальт були настільки розжареними, що можна пройти хіба на кінчиках пальців, та й то недовго. Я безладно розсипала по плечах намокле у воді довге русяве волосся та потяглася за пляшечкою води, що загубилась десь на дні пляжної сумки. Мій організм хоч і добре переносить спекотну погоду, та у всього є межа.


 - Зайдемо на пристань біля автовокзалу? Може когось знайомого побачимо, - Леся загадково посміхнулась і теж розпустила своє курчаве темне волосся. 


    Я лиш знизала плечима та поплелася слідом за бадьорою подругою. Здогадуюсь, кого вона там хоче знайти – певно, того хлопця, з яким познайомилася в автобусі. Він також студент та їхав з Києва у Канів до батьків на літні канікули. Займається плаванням, має треноване тіло, рел'єфні м'язи та прекрасні блакитні очі - це все, що я про нього знала. Сама цього не бачила, бо приїхала додому трохи пізніше - ми з одногрупниками веселою компанією відпочивали на березі Азовського моря. Жаль тільки, що у Лесі не вийшло приєднатися і, хоча ми вчимось в різних універах, мою творчу команду графічних дизайнерів вона знала чудово. Ну, зате тепер у неї легка закоханість. Я звикла, у Лесі так завжди, а от мені, щоб відкрити своє серце, треба щось неймовірне, чи когось...


   Ми вже минули невеликий шумний фонтанчик, центральна частина якого була схожа на пухнасту кульбабу. Освіжаючі бризки води пронеслися повз, торкаючись мого плеча. Взагалі, якось незвично чути, що нам ще можна зустріти когось знайомого. Пройшло наше дитинство і юність, більшість однолітків так само, як ми, стали студентами, роз'їхавшись по великим містам України. Не всі, звичайно, та з кожним роком, вертаючись сюди, я бачу все менше і менше знайомих обличь. На зміну нам приходять інші, всі дитячі та підліткові пригоди залишились позаду та, певно, вже ніколи не пережити нам тут щось подібне знову. 


   Дивно, але при останній думці по спині пробігся моторошний холодок. Як можна мерзнути при такій спеці? Та може, просто здалося? Сонце знову обпікає тіло, а вітер, що злегка ще дмухав біля Дніпра, навіть не думає летіти далі берега. Ми обходимо новенький автовокзал, темною скляною стрілою розрізаючий простір навколо, та спускаємося по сходах на річкову пристань. Йдемо прямо, потім трохи ліворуч і впираємося грудьми в металеву перекладину огорожі. Перед нами Дніпро, що проносить по своїх водах поодинокі катери та моторні човни, потопаючий в зелені протилежний берег, а внизу, як опустиш голову, хлюпається об бетонний позеленілий каркас темно-синя, майже чорна вода. По центру пристані, на першому та другому рівнях, знаходяться ворітця, які в літній час служать в більшості випадків лише для любителів стрибати з висоти у глибокі річні води. Саме серед таких пірнальників подруга і надіялась побачити недавнього знайомого. 


 - Ви ж, ніби, номерами обмінялися?


 - Ну, знаєш, я не хочу перша дзвонити. А так, ніби випадково зустрілися.


- Ясно. Але твого Діми тут і близько немає, я так розумію?


  Подруга лиш розчаровано мотнула головою і, трохи помовчавши, спитала:


 - Давай, почекаємо? Хвилин десять, а потім підемо додому.


 - Гаразд. 


  Ні я, ні Леся ні разу в житті тут не стрибали, хоча щоліта десятки набагато менших за нас підлітків безстрашно шубовсали у темну воду - загадкову і непроглядну, як безодня. Я обережно перехилилася через перила, вдивляючись в плескіт ріки. Щохвилини хтось розбурхував її, з вереском падаючи униз, сміявся, підбурював позмагатися. І я чомусь не могла відірвати погляду, дивилась на річкову безодню, міцно тримаючись вже закляклими руками за огорожу.


   В якийсь момент моє тіло ніби облили крижаною водою. Всередині блискавично проноситься імпульс – гулкий та далекий біль і страх - не мій, а чийсь інший, чужий. Подих перехопило так, що зараз просто задихнуся. З останніх сил хапаю горлом повітря, а в ніс б'є сирий і холодний запах смерті. Що зі мною?  



Лія Лег

Відредаговано: 31.05.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись