Блукаючи в туманах

Розмір шрифту: - +

*5*

   Я впевнена, що це сон, бо чудово пам’ятаю, як наша компанія верталася додому; як ми з Лесею стояли біля дверей її квартири, обговорюючи наш похід на гору, хлопців, небезпечне падіння і, звичайно, знайдений скарб. Але тепер я знову на Гончарисі! Навколо ніч, пітьма таємничо крадеться біля мене дивними тінями, а вогні міста чомусь такі тьмяні та далекі, що зовсім не долітають сюди. Обережно, майже крадучись, ступаю по чорній траві, все ближче і ближче приближаючись до верхівки Лисої гори. Там, біля посунувшогося схилу, де Діма знайшов монети, сіріла чиясь висока постать. Я зупинилася. Ні, не просто спокійно стала на місці, а заклякла, відчуваючи, як наливається свинцевою важкістю моє тіло. Це був чоловік у льняних білих штанях та сорочці, голову його покривав крислатий солом’яний бриль. Він стояв до мене спиною, пильно вдивляючись у землю навколо себе, потім став на коліна і почав остервеніло розгрібати той схил. Від цього руки його раптово покрилися чимось липким і червоним аж по лікті. 


-    Не вистачає! – викрикнув він та різко повернувся до мене обличчям. Блідого та зморшкуватого чоловіка перекосило від злості та відчаю. Рот його чорнів, випльовуючи кров, а очі зіяли страшними прогалинами. – Будь воно прокляте!


   Мій німий переляк пройшов і я крикнула, що є сили. Підлетіла з ліжка так, ніби ужалена роєм бджіл. Смартфон показував мені першу годину ночі, розрізаючи яскравим світінням екрану спокійну напівтемряву кімнати. Коли він погаснув, я включила настільну лампу, аби врятуватися від покриваючої мене пітьми. Тіло трясло, як у пропасниці і я сіла на ліжку, міцно обхопивши власні ноги. Страшнішого сну я в житті не бачила. 


   Що тепер робити? Заснути вже точно не зможу, хоч і спала години три, не більше. Посидівши отак хвилин з десять, я простягла руку до ноутбука, що лежав на столі і, розправивши ноги, вмостила його собі на коліна. В обличчя вдарило яскраве світло монітора та з’явився екран пошукової сторінки Googlе. Я почала шукати інформацію про заховані скарби та як знімати з них прокляття. Час летів, вже відчувалася страшенна втома, а путнього чогось, як то конкретної інструкції, знайти не вдалося. Майже одне й те саме, перекопійоване з однієї сторінки на іншу. Прибравши ноутбук, я знесилено впала на ліжко.


-    Є тільки один варіант – віддати все кудись на пожертву. Цей Діма, будь він неладний, точно пошле мене. Далеко й надовго, - вголос промовила я.


  Через віконні штори вже пробивалося сірувате передранкове світло. Нарешті, скоро світанок. Тепер я зрозуміла, що можу ще трохи поспати, спокійно, не боячися нічних жахіть.

   Вдень я сиділа у Лесі, розповідала їй про нічний кошмар.


-    Я теж спала тривожно. Погано пам’ятаю, але, здається, провалювалася під землю. Написала вранці Дімі, то він каже, що й у нього те ж саме було. Напевно, ми ще під впливом вчорашньої пригоди.    


  «Чого тільки одній мені приснився цей старий? Я ж те золото навіть у руках не тримала!»


-    А давай, пошукаємо якісь легенди про заховані скарби Канева? – Леся з ентузіазмом почала друкувати щось в телефоні.


-    Спробуй.


-    Та-а-ак.., - протягла подруга після хвилинного мовчання. – Тут є про дівчину в білому, яка скарб може показати і… О, про Лису гору!


-    Що пишуть? – нетерпляче зазираю через плече притихлої подруги. 


-    Ну, якщо коротко, то жив там якийсь знаменитий і багатий гончар з дочкою, закопував десь на горі своє золото. Щоб не вкрали, напевно. Дочку хотів видати за когось заможного, а вона полюбила бідняка і зібралася за нього заміж. Батько купив у ворожки відворотне зілля, та щось пішло не так. Дівчина захворіла і померла, а батько з горя прокляв свої скарби… Слухай, Владо! А може, тобі гончар цей снився?  


-    Може...
 



Лія Лег

Відредаговано: 31.05.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись