Блукаючи в туманах

Розмір шрифту: - +

*8*

   Діма забрав усі монети і відніс їх прямісінько у мерію, нам з Артемом не прийшлося навіть напружуватися.


-    Ти нас всіх врятувала, - посміхнувся мій золотоокий друг.


-    Не я. Це привид дівчини допоміг. Напевно, то донька гончара, що стала жертвою цих скарбів і батькової жадоби. Думаю, якась її частина залишилась тут і відгонить людей від проклятого золота, щоб і їх не спіткало те ж саме горе.


-    Напевно. Знаєш, я ще не скоро підіймуся на цю гору знову, - засміявся Артем.


-    Страшно було?


-    Зовсім трохи. Та якось немає бажання нагадувати собі про все це.


-    Напевно, всім хочеться забути.


-    Так. А ти, чого сумна якась? Он, чуєш, Діма як розпинається – ще й ляпнув, що монети прокляті.


-    Та так… Нічого.

   З того часу минуло вже декілька тижнів. Все стало на свої місця – ніяких кошмарний снів та привидів. Леся і Діма поступово віддалилися одне від одного, перестали бути парою, а ми з Артемом навпаки, стали часто писати одне одному, дзвонити та інколи виходили удвох погуляти. Це були прекрасні моменти. Тільки одне гнітило мене – цей дар відчуття й передбачення, і те, що він показав мені у майбутньому.


   Місцеві газетярі дізналися про знайдений скарб і захотіли взяти у нас інтерв’ю. Ми вчотирьох зібралися разом біля фонтану та швидко віддали усі лаври Дмитрові, що саме зараз розказував якомусь кореспонденту легенду про старого гончара. Леся зітхнула, похитала головою та, діставши смартфон, почала гортати стрічку новин у Facebook. Моє ліве вухо обдало гарячим подихом – Артем несподівано схилився наді мною і тихо прошепотів:


 - Я кохаю тебе.


 - Чувак! – підбіг Діма, поки я ошарашено кліпала очима. – Мені батя дзвонив, справа одна є, допоможеш?


 - Прямо зараз?


 - Дуже треба.


 - Біжіть, хлопці, у нас із Владою теж є важливі справи, - махнула рукою Леся.


  Я мовчки сиділа на лавці. Мене взагалі чогось ніби заціпило, змогла лиш посміхнутися Артему на прощання.


 - Побачимося. Дзвони, якщо що, - його золотаво-медові очі нещадно плавили зараз моє серце.


 - Добре.


  Всю дорогу додому я крутила в руках свого телефона, і напевно, так само крутилися у мене в голові думки.


 - Ладусь, ти вдома? Я збираюся до Грабленків, у Тамари батько зліг знову – вже другий інсульт, - крикнула з кухні мама.


  «Помре до кінця тижня» - пронеслося десь всередині мене.


 - Я зрозуміла. Допомога моя потрібна?


 - Та ні, чого тобі це бачити. Тато скоро приїде, пообідаєте удвох, а я туди й назад.


   Грюкнули, зачиняючися, вхідні двері і я тихо сповзла по стіні на підлогу. Чого мені це бачити? Я б не хотіла, та воно якось саме… А якщо колись погаснуть для мене ці золотаві очі? Ось була людина, така дорога твоєму серцю, а потім раз – і навіть сліду не лишилось, не заговорить уже ніколи з тобою і не візьме за руку… Сльози не дають мені нічого побачити, котяться густим дощем по обличчю, стільки б не стирала долонею. 


  «Це не дар у мене, ні – прокляття. Ти ж замучишся зі мною, милий, бо я ніколи не зможу забути. Бо містичне й потойбічне – частина мене, та я й гадки не маю, що з цим робити. І рятувати нікого я не вмію - не знаю, як… Милий мій, коханий, прости, я все ще блукаю в туманах…» 
 

 

(Історія планувалася, як передмова до майбутнього роману)

Дякую за увагу до моєї книги! Безмежно вдячна за нагороди, зірки та ваші відгуки!



Лія Лег

Відредаговано: 31.05.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись