Бог Індерону

Розмір шрифту: - +

Частина друга. Людина. Глава 1. 1

На світанку Ал поховав полковника на зеленому пагорбі біля катера. «Спи, друже. Мріяв ти обійти всю цю планету – не сталося, то хоч насолоджуйся чудовим краєвидом». Вперше Ал звернувся до свого командора на «ти» – раніше, навіть подумки не дозволяв він собі такої фамільярності. Цілу годину гекон вирізав з корпусу бота балку – ту саму, яка перебила спину полковнику, – і вкопав її в головах могили. Нехай це буде монументом його пам'яті. Ал не став знімати скафандр з покійного: не хотів бачити зранене, переламане тіло дорогої людини. До того ж і користі від нього ніякої: замалий, щоб носити, нестандартний, несумісний за деталями. До речі, про свою броню теж потрібно подумати. Заряд у батареї не нескінченний – на два тижні спокійного користування вистачить, а далі? Бойові скафандри не розраховані на тривале використання, та й потім, тут навіть санацію ніде проводити. Окрім їсти, людині треба робити й дещо зворотнє, а як це робити, коли прийомний блок переповниться? Отже, броню доведеться зняти. А що вдягнути? Сплести трав'яну спідничку? Так, це буде оригінально… Може, щось є у катері? Ал перерив усі відсіки і закапелки, і  нарешті за однією з панелей у кабіні пілотів знайшов згорнуту у вузол брудну ремонтну робу. «Ура! Добре, що ці роби безрозмірні і підходять людині будь-якого зросту».

Гекон подивився на кінці холош,  які туго напнулися трохи нижче середини гомілки. «Еге ж – дійсно для людини будь-якого зросту. Сподіваюся, не луснуть, коли сяду», – іронічно скривився він і озирнув трюм. Сім комплектів броні, з його власним включно, були розміщені у десантних кріслах. Обладнання знов закріплене у затискачах і закрите. Ал розмірковував, що ж його робити далі: потрібно було йти досліджувати планету, шукати розумне життя. Але залишати все це отак – без охорони – справді необачно: а якщо це розумне життя десь поруч? А якщо воно не надто дружнє? Навіть якщо це якісь тубільці з рівнем кочівників. Добра сокира та багато дурної сили здатні багато на що. А багато хороших сокир і багато дурних голів – і поготів. Та що там – колись люди голіруч фортеці розбирали. Найбільше непокоїли «ловець душ» і «скринька болю» – дві речі, без яких йому не жити на цьому світі. Нести без броні генний модулятор ще можна, хоча це й буде непросто, але пересувати величезний контейнер «ловця» він не зміг би навіть з його нелюдською силою. Піти, залишивши речі без нагляду, не можна, взяти їх з собою не реально. Дилема здавалася нерозв'язною. Ал прокручував у голові різні варіанти: напиляти величезних дерев і завалити корму, сховавши вхід у катер, – але ж можна і розтягнути по колоді; або спробувати знайти відірвані аеродинамічні площини і приварити їх у якості дверей – але вони не броньовані – конструктори не розраховували на це – тож, за достатньої наполегливості ці умовні тубільці могли б пробити і цей захист. Звичайно, навколо катера стоять шість вартових, і він не збирався їх прибирати, але це лише тимчасове рішення. Якщо ці умовні нападники виявляться кмітливими, то зможуть і їх звалити. Зрештою, він сам свого часу підкрадався до таких самих охоронців, тишком звиваючись між камінням, і ламав їх голими руками. Можливо, розумно буде знов надіти броню і обійти околиці, розвідати. З іншого боку, колись все одно доведеться її зняти, і треба звикати обходитися без неї, то чому не зараз? Тільки треба щось придумати із взуттям.

Дякувати творцям цього корабля: ремонтний відсік бота був набитий різними інструментами і матеріалами. «Неваляшка» виправдовувала свою репутацію. Сандалії, склеєні з оббивки десантного крісла і ременів, вийшли зовсім непогано. М'яка і міцна підошва з пористого полімеру виявилася досить зручною і напевно витривалою (адже крісла повинні витримувати і вагу броні). Ремені з крісел пішли на верхню частину і добре охоплювали ступню. У цілому виглядало майже стильно. Але головне – цілком зручно. «Так, Але, ти безумовно молодець, – похвалив себе гекон, – от тепер можна і на прогулянку».

Ал піднявся на вершину пагорба і відсалютував імпровізованому обеліску з обрізку балки. Спочатку він хотів повісити улюблений бластер полковника на неї – йому здавалося, що так буде солідніше – але міркування про войовничих тубільців перекреслили цей намір. Ні, нехай «Грета» – як цю величезну гармату називав командор – полежить під охороною сторожів. Зі зброї він узяв лише маленький автомат Роя, який приглянувся йому раніше: він доглянутий, зручний і головне – легкий, що стає вирішальним, коли на тобі немає силової броні. З вершини пагорба Ал попрямував уздовж річки вниз за течією, маючи намір весь час дотримуватися височини. Звичайно, так його самого буде видно здалеку – та він і не збирався ховатися, проте на горі буде широка панорама огляду.

Нові сандалі шелестіли у траві, навколо щебетали птахи, дзижчали комахи. Йти по цій планеті було легко: здавалося, що тяжіння тут менше ніж на Тобосі або Толлі – відчутно менше. Чисте прозоре повітря, тепле але не пекуче сонце – суцільна насолода. Від задоволення він навіть став насвистувати. Пройшовши близько години, Ал піднявся на новий пагорб і побачив великий гладкий валун – чудове місце, щоб перепочити. З цього пагорба панорама була ще дивовижнішою ніж з того, на який впав катер, адже він був набагато вищим. Навколо, скільки сягало око, розстилалося зелене море рослинності, щедро пересипане барвистими цятками квітів. Річка, злегка звиваючись між спадистими пагорбами, тікала у далечінь і ховалася серед дерев. Але її вигини можна було простежити й далі: в прогалинах зелені блищала вода, і дерева вздовж берега були особливо високими. Внизу, біля підніжжя пагорба і ближче до води росли високі й густі кущі, вкриті рожевими квітами.



White Klay

Відредаговано: 25.07.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись