Бог Індерону

Розмір шрифту: - +

Частина друга. Людина. Глава 4.2

***

З першими променями табір ожив. І замість чіткої організованої праці почався безлад. З’ясувалося, що вони мають труднощі в спілкуванні, адже мови холін та еліва були зовсім різними. Найбільш загальною виявилася, як не дивно, тороцька, яку знали всі раби і багато хто з еліва. Тож довелося розподілити людей на групи так, щоб одні могли перекладати для інших. Нарешті стали збиратися, і зіткнулися з новою проблемою: тягти пожитки на плечах було нераціонально — мало того, що це означало розпорошити припаси, дати тим, хто сумнівається, привід втекти потихеньку, так ще і розподілити їх було просто нікуди. Ніяких сумок у тороків не знайшлося. Значить, потрібно скласти все на воза і тягнути його. Але вози тороків самі важать чимало, адже їх робили з дуже товстих дерев'яних дощок і брусів.

— Завантажимо все, приробимо хомути з мотузок і потягнемо! — кричав якийсь хлопець-хола, — ну не так і важко це буде — один віз на таку юрбу-то.

— Два! — поправив їх командир.

— Навіщо нам два? Складемо мішки в купу, зв'яжемо, щоб не розвалилося. Я покажу, як ми підпираємо жердинами, щоб помістилося більше...

— Два! — відрізав Ал, — ще ми потягнемо ось той фургон, що стоїть внизу.

— Навіщо нам він? — загомоніли ті, хто був в полоні у Уварра, — це ж фургон чорного мага?

— Ось тому і треба! Без нього ми нікуди не підемо!

Люди роздратовано переглядалися, але заперечити ніхто не наважувався.

— Кхм... тут така справа, — втрутився Надар, — боюся, потрібно брати три.

— А це навіщо?

— Ви, коли сюди йшли, багато дерев бачили? Навіть кущі, які можна було б збирати для багать, за п'ять днів шляху звідси закінчилися. Тороки палили сухий гній рукатів, який ці тварюки виробляють вельми охоче — я сам не раз його збирав — але у нас рукатів немає. Що палити збираєтеся? Я вже не кажу про воду. Уздовж дороги нам трапилися лише чотири стоянки біля джерел. Тож воду теж доведеться тягнути з собою. І ще. Я пропоную взяти намет: жердини на дрова, а тканина завжди потрібна. У нас принаймні два тижні ходу спекотними землями. В полудень варто теж зупинятися та відпочивати.

Люди спантеличено перешіптувалися і топталися, в очікуванні, коли хтось придумає рішення.

— Ну, так може, навалимо дров, а зверху припаси, як цей пропонував?

— І який розмір купи вийде? Нас майже вісімдесят, потрібно готувати їжу. Ми не будемо їсти сире м'ясо, як тороки. Якщо навалимо все на один віз, він в першій ліпшій піщаній плішині загрузне. Пропоную скласти вантаж на два. Один потім пустимо на дрова.

— Надар говорить діло! — підбив Ал. — Робимо, як він сказав! Розбирайте зламані вози, складайте колоди і дошки на дно, поверх покладемо бурдюки з водою, так, нехай хтось набере свіжої. Тож узяли інструменти, і за роботу! Виходимо за... от тороча дупа... коли сонце пройде півшляху до полудня.

Люди підняли голови, намагаючись зрозуміти, коли це. В їхньому світі ще не дозріла необхідність ділити день на такі дрібні частини. Ал скрушно махнув рукою і попрямував вниз, перевірити, як справи у Енола.

 

***

Варта з шести еліва бадьоро привітала командира. Надар видав їм луки, визначивши фургон пріоритетним для охорони об'єктом. За минулу добу вони сильно змінилися: ще вчора — напівголі раби з вимерлим поглядом, приречені — сьогодні вони були одягнені і екіпіровані і, що найголовніше, в них палала готовність битися на смерть. «Ось це вже солдати», — задоволено зазначив Ал. Завіса фургона відсунулася, і назовні визирнула Інвіра — смілива жінка-хола, яка вчора питала про мету походу. Надар дізнався, що вона була помічником лікаря і повитухою в своєму селищі і, не знайшовши нікого краще, вирішив призначити її доглядальницею для Енола.

— Як він? — доброзичливо поцікавився Ал. Йому подобалася ця жінка. Особливо йому імпонувало те, що вона, сама з племені холін, охоче погодилася доглядати за еліва.

— Зайди, подивися, сер, — жінка посунулася, запрошуючи увійти всередину. Нещасний піддослідний так само лежав на столі. Але тепер він був вимитий і прикритий покривалом — все навколо було прибрано і приведено до ладу.

— Молодець, — похвалив гекон, — ти хороша господиня.

— Я наважилася оглянути його і прибрати амулети і трубки з його тіла, лише голову не ризикнула чіпати. Тепер він не втрачає кров і, здається, менше страждає, — Інвіра відкинула покривало, показуючи руки і ноги пацієнта без зловісного приладдя чорного мага. На місця, де вони стояли, були акуратно наклеєні смужки тканини, просочені якоюсь речовиною.

Ал запитально глянув на жінку: «Що це?»

— Я сходила вчора на заході сонця вниз. Там, нижче по схилу, є рослинність — я зібрала трохи трав і зробила мазь. Вона добре загоює рани у холін, і я подумала, що еліва теж це може допомогти.

— А йому не стане гірше?

— Не думаю, подивися сам, сер Ал — рани затягуються, і він сьогодні вже не стогне і не кидається. Йому явно краще. Поглянь на його обличчя. Я погодувала його вранці рідкою кашею, і тепер він спить.

— Так, схоже, ти права. Ти ще й хороший лікар, Інвіро.

— Я не лікар, — зніяковіла вона, — жінка не може бути лікарем.

— Не слухай нікого. Роби свою справу, — посміхнувся Ал, — і ти ще багатьох здивуєш. Залишайся з ним, бережи його. Я на тебе покладаюся.

 

***

Вирушити змогли лише по обіді, як Ал не підганяв людей, як не лаявся, але збиралися набагато довше, ніж він розраховував. Потім до самої темряви тягли вози, розбившись на групи. Ал хотів віддалитися від перевалу якнайдалі, адже якесь відчуття небезпеки не залишало його біля кам’яних брил з темними тінями між ними. Тож ввечері люди так втомилися, що ледь трималися на ногах. Сил не було навіть на те, щоб приготувати їжу, і всі попадали хто де, аби дати своєму тілу трохи відпочинку. Наступного дня Ал вирішив, що так просто зажене їх, і збавив темп. І лише на третій день люди достатньо призвичаїлися, тож ввечері всі відпочивали біля багать, їли і розважалися розмовами. Навколо гекона утворилася невеличка компанія з наближених: Надар з Ілатою,  Тамалін, коваль Вігол і жінка його народу Сінтара. А ще поруч завжди безмовно йшов або сидів «ящер». Досі ніхто не знав нічого про нього, але з питаннями не лізли. Навіть Ал тримався, не дивлячись на те, що йому дуже кортіло, але чекав якогось слушного моменту.



White Klay

Відредаговано: 25.07.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись