Бог Індерону

Розмір шрифту: - +

Частина друга. Людина. Глава 9

Вози мчали битим шляхом, здіймаючи стовпи пилу  – йшов третій день їхнього божевільного забігу. Очі на рогатих головах рукатів налилися кров'ю і дико оберталися в орбітах, з розкритих ротів крапала слина, хрип виривався з пересохлих горлянок. Канамук час від часу шепотів заклинання для підтримки сил тварин, і це, судячи з усього, забирало його власні сили.

Ніякого особливого плану Ал не мав, він просто прагнув дістатися якнайшвидше до Лісу, щоб Канамук зміг передати попередження через елонка. Якісь неясні думки і інтуїція шепотіли йому їхати не до найближчого краю володінь еліва, а північніше – звідти до вардів було ближче. І хоча він і гадки не мав, чим зможе допомогти, все ж мав намірився після передачі новин рушити саме до Великого Розлому. День уже тьмянів, покров темряви невдовзі знов накриє світ. Як і в попередні ночі, Ал не планував зупинятися, розраховуючи на світло місяця і порожню дорогу. Позаду стукотіли копита та гриміли колеса другого воза – Вігол, хоч і засинав від втоми, та  намагався не відставати. Сут безвільно валявся на купі соломи, наче вже здався. Ніч швидко згущувалася, дорога поступово розчинялася у темряві. Канамук поганяв рукатів, Ал вдивлявся в морок попереду, час від часу підносячи візор до очей. На радість всім далеко зліва вже проступили обриси дерев. Скоро їх шлях має повернути до них.

Раптовий спалах у далекому лісі – неймовірно яскравий у навколишній темряві. Канамук зойкнув від несподіванки. Ще спалах. Ще.

– Це сигнал! Прав туди! – закричав Ал.

– Чому ти так думаєш? – здивувався Канамук, – хто нас може тут чекати? Ми перегнали вістових ще вчора.

– Не знаю. Я просто відчуваю. Я маю довіритися своїй інтуїції. Направляй туди!

– Я ж не бачу нічого! Там кущі, купини!

– Ти жени, а я буду направляти!

– Ну як знаєш. Гей-хха! Біжіть, родимі. Ще трошки!

Ал озирнувся, побоюючись, що Вігол міг заснути, і його фіра промчить далі. Ні, слідує за ним. Добре, що ніч ясна і місяць майже повний. У лісі знову спалахнуло світло. Знову три рази поспіль. Ніякого сумніву – це сигнал. «Чим це так яскраво могли світити з лісу? Нічого, скоро дізнаємось». Темні силуети кущів проносилися повз, Ал обирав шлях за допомогою візору, не довіряючи втомленим очам, хоч зазвичай світла місяця було б йому цілком достатньо. Знову три спалахи. Цікаво, що в приладі нічного бачення ці спалахи не викликали жодного ефекту –  їх просто не було. А от Канамук бачив їх виразно. Стіна темних дерев наближалася, кущі ставали все вищими, гнати так стрімко далі ставало небезпечно. Звірознавець почав заспокоювати тварин, співуче вимовляючи магічну формулу. Потім обернувся і повторив заклинання, ледве встигнувши його закінчити, до того, як задні рукати врізалися в них.

Ліс наближався. Візор показав палаючі силуети, що рухалися їм назустріч з глибини лісу. Хто міг кликати їх, та ще й з таких густих хащів, звідки в принципі не можна було розгледіти їх на такий далекій звідси дорозі? Рукати перейшли на крок. Ал взяв до рук автомат і зняв його з запобіжника. Візор довелося повісити на груди. Але очі і без того вже розрізняли кілька істот, що виходили з-за дерев на узлісся. Одна з них стала в центрі галявини і завмерла, немов чекаючи на них. Рукати наблизилися до неї і без будь-якої команди зупинилися за декілька кроків.

– Добридень тобі, Але! – пролунав знайомий голос з темряви. – Радий бачити!

Світло з корчуватого навершя патериці осяяло галявину, і Ал побачив пооране зморшками обличчя, обрамлене довгим сивим волоссям.

– Здрастуй, Сибадале!

 

***

– Як ти нас знайшов? Як ти взагалі тут опинився?

Сибадал обходив візок і при тому робив якісь паси руками – рукати заспокоювалися, припиняли тремтіти.

– Канамук! Радий тебе бачити! Еге ж, хто б ще міг влаштувати таку гонитву! Ти добре впорався, хлопче. Йди відпочинь. Мої друзі поповнять твої сили, – маг махнув рукою в бік дерев, під якими зібралося вже з десяток неясних постатей. – І ти тут, Віголе! Який же я радий вас бачити! А де…

– Тут я, – прошепотів Сут з воза і повільно підняв голову над краєм борту.

– Ой, лихо! Як же ж тебе так!.. Тобі теж треба до наших чарівників. Ти зовсім недужий. Що з тобою?

– Туушить. Сила сстисскає холоффу...

– Йому зовсім погано останніми днями, – зауважив Ал, – щось відбувається, підозрюю, чорні холін направляють проти нього якісь підступи, знаючи, що він може розкрити їхні плани.

– Так і є, – кивнув старий.

Маг махнув рукою, і з лісу нечутно з’явилася четвірка струнких постатей у довгих білих балахонах з каптурами – мабуть його прислужники. Всі вони виявилися жінками-еліва. «А, то ось які ви – Тіні Служителів Древа». Жінки мовчки витягли Сута з воза і понесли в гущавину.

– Вони подбають про нього. Не хвилюйся. Ну а ти як, Але? І ти, Віголе?

– Та нічого, нормально... Ти такий спокійний. Не розумію. Думав, ти спершу кинешся розпитувати.

– До ранку нам нема чого поспішати. Тому зараз наші вмілі Тіні влаштують нам добру вечерю, ви відпочинете і докладно мені все розкажете.

– Сибадале! Є новини, з якими не можна зволікати!

– Ти про те, що тороки вже близько до Розлому?

– О! Он як... І як же ти про це дізнався?

– Ну, у еліва теж є таємниці і сюрпризи. Особливо у такого старого, як я. Є такі нитки сили, які непросто утримати...

Побачивши, як обличчя Ала набуває рис явного роздратування, Сибадал примирливо підняв руки:

– Гаразд, гаразд, звички важко перемогти. Звик я так спілкуватися. Ну, розумієш – старійшина, Корінь Древа. Елемент загадковості і таємничості в кожному слові... Все, з тобою не буду, – посміхнувся маг.



White Klay

Відредаговано: 25.07.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись