Бомж.Ua

Розмір шрифту: - +

Глава 2 Назарій

Останнім часом Назарій жив у дивному передчутті наближення змін. На душі, ні з того ні з сього, ставало якось радісно, а потім трохи сумно. Можливо тому, що там, де ми знаходимо щось хороше, доводиться щось хороше і залишити.

Вважайте це шостим почуттям, але зміни не змусили себе довго чекати. Обставини, між тим, були досить печальні. Справа в тому, що сімейство Яримбашів (тобто родина Назарія) отримало у спадок від померлої маминої тітки трьохкімнатну квартиру у великому місті. А коли батьки від'їхали туди на пару днів, щоб підписати необхідні документи, роздивитися спадок та залагодити ще якісь формальності, тато цілком випадково зустрів свого армійського товариша, який запропонував йому роботу. Пропозиція, очевидно, була більш як заманливою, адже батько без вагань погодився, звільнився з "посади" водія сільського автобусу, і менш ніж за тиждень вся сім'я переїхала до міста К. Навіть будинок не встигли продати.

Зараз, їдучи в коричневій «четвірці» (основні речі перевезли вантажівкою), Назарій по-черзі роздивлявся своїх рідних, намагаючись вгадати, що вони зараз відчувають. Невже тільки він зараз хвилюється?

Тато був зосереджений. Ну гаразд, він же за кермом. Мама розмовляла по мобільному з подругою - тіткою Галею: інколи сміялася, інколи просто слухала. Теж не рахується. Залишається тільки Софійка. Шестирічна сестричка сиділа рівно, руки тримала на колінах. Немов напружена, наче хвилюється... Та тільки очі були геть сонними, час від часу надовго закривалися, що здавалося зовсім неприродним, враховуючи положення її тіла. Напевно дівчинці було цікаво, вона не хотіла пропустити щось важливе, але, як завжди, дорога діяла на малечу немов снодійне. В автобусі, в електричці та будь-де вона завжди міцно спала. Назарій навіть інколи заздрив їй, адже будь-яка подорож, навіть найвиснажливіша, проходила для Марічки як одна мить.

У всіх, схоже, все нормально, тільки він чомусь збентежений. Щоб відволіктися, хлопець почав дивитися в вікно. Вони переїжджали до промислового міста, тому часто перед очима поставали велетні – доменні печі, фабрики та заводи. На одному з них мав працювати і тато. Він, до речі, по-своєму зустрічав зміни. Без жодних вагань зголив вуса, які носив майже десять років. Здається навіть трохи схуд за цей короткий час, і став виглядати ніби молодшим. Як і раніше, тато залишився кремезним чолов’ягою, але зараз зайвий жирок поступився чомусь подібному до м’язів.

«Четвірка» з’їхала з головної дороги у провулок за маленькою церквою. Поки дісталися потрібного будинку, довелося ще декілька разів повертати то вліво, то вправо. Здається, пішки, навпростець можна було дістатися до будинку втричі швидше, ніж на машині.

- Немов в лабіринт заїхали, - вирвалось у батька.

- Коли опиняєшся в лабіринті, - повчально відказала Софійка, - треба завжди триматися лівої сторони. Тоді ніколи не заблукаєш, і колись знайдеш вихід.

- Включила умняка, - прокоментувала мама.

Машину заповнив веселий сміх, навіть дівчинка не образилася, а сміялася разом з усіма.

Сіра дев’ятиповерхівка нічим не вирізнялася серед інших будинків. Хіба що на першому поверсі, як раз біля їхнього під’їзду, на стіні кріпився яскраво-жовтий газовий лічильник. Якщо швидко на нього глянути, то може здатися, що це скриня для листів, одна із тих, які висять у кожному відділенні Укрпошти.

Сім’я вийшла з машини, батько відкрив просторий багажник «четвірки» і почав роздавати сумки з речами своїй родині. Навіть Софійка не пішла з порожніми руками. Їй дісталися два пакети – великі, роздуті і незручні, але легкі навіть для шестирічної дівчинки. Сам батько взяв найтяжчі і найбільші сумки. «На другий поверх!» - весело скомандував він, і сім’я попрямувала до свого нового житла.

Назарій помітив хлопців першим. Четверо, всі в майже однакових шкіряних куртках, з піднятими, на один манер, комірами догори. Один - лисий, з червоними неначе запаленими очима, решта чорняві, немов брати схожі один на одного. Компанія йшла десь по своїх справах, але зараз зупинилася пропускаючи, завантажених речами Яримбашів. Марічка із мамою вже встигли заскочити до під’їзду, тато йшов трохи попереду, Назарій йшов останнім, і четверо хлопців якось занадто відверто розглядали його впритул, коли він проходив повз них.

- Цой, - сказав лисий .

- Цой жив, - кинув хтось із «братів» Назарію в спину.

Він озирнувся і побачив, що хлопці не рушили з місця. Тримаючи руки в кишенях, вони мовчки проводжали сім’ю Яримбашів поглядами. Не було в їхніх очах ні насмішки, ні нахабства, тільки якась незбагненна спокійна впевненість. Аж біля самісіньких дверей під’їзду Назарій почув їхні кроки. Дивна компанія пішла геть, але не з його життя.

 

Звісно, Назарій зрозумів зміст дивних, на перший погляд, фраз. Хоч сам хлопець народився через багато років після трагічної загибелі рок-легенди, все ж знав хто такий Віктор Цой. І хоч не захоплювався його творчістю, чув декілька пісень групи "Кіно" і бачив плакати в батьковому гаражі. Назарій пішов у маму: розкосими очима, чорною неслухняною шевелюрою і смуглявою шкірою. Їй, як вважав хлопець, це все личило набагато більше, придаючи східного загадкового шарму. Сам же був невдоволений своєю зовнішністю, хоча не знав, що з ним би не погодилась більша частина дівчат з колишньої школи. Схожий на Цоя? Що ж, не так уже й погано. Навіть дуже не погано, сказав би батько, який захоплювався рок-н-ролом 70-х 80-х років.



Сергей Величко

Відредаговано: 30.12.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись