Бомж.Ua

Розмір шрифту: - +

Глава 3 "Республіки прокажених"

Ми їхали по бездоріжжю. Ілля нервував, лаяв депутатів та чиновників, що крали гроші, виділені на ремонт доріг. Та я здогадувався, що насправді справа в іншому. Хлопець боявся, хоч всім своїм видом намагався це приховати. Річ у тому, що наш шлях пролягав на Донеччину.

Якщо ти хочеш служити країні – ти повинен бачити її зсередини, якщо хочеш бути слугою народу – повинен спілкуватися з ним. Ми їхали на Схід. Тому що це невід’ємна частина України. В цьому нас запевняли під час війни з екранів телевізорів. І в цьому ми зневірилися при досягненні так званого «миру». У підсвідомості людей, немов глибокий рів на сухій землі, прорізалася межа, що відділяла Схід від України в цілому, і від кожного з нас.

Декілька разів нас зупиняли військові. Ілля показував посвідчення народного депутата. Шикарна машина та пред’явлений документ робили свою справу – жодних питань не виникало. Одного разу молодий лейтенант запитав, чи перевозимо ми якусь зброю. Ілля запевнив, що нічого такого при собі не маємо. Після того військовий посміхнувся та сказав, що вона б нам не завадила, якщо ми справді їдемо до «республік прокажених».

Орест разом із дівчатами зостався в місті. Марію я також не взяв із собою. Тепер вона займала посаду домоправителя в заміському будинку Іллі. Не для того щоб роздавати стусани підлеглим. Вона слідкувала за дотриманням прав людини. Кожен працівник отримував зарплатню, не піддавався жодному насиллю – ні фізичному, ні моральному. А також мав право на один або декілька вихідних, залежно від характеру своєї роботи. В загалі, не заборонялося і звільнення, але колишнім відпозичникам йти було нікуди.

В дорозі ми пробули два дні. Спочатку доїхали до Решетиловки, завернули направо в напрямку Кобеляки, після того - через Дніпро на Донецьк. Маршрут нам підказав Вадим – один із колишніх відпозичників Іллі, що раніше працював далекобійником.

Покружлявши по Донецьку та заїжджаючи у ближні містечка та села, ми все більше переконувалися в тому, що страшні та небезпечні «прокажені» - це старі та, в більшості випадків, немічні люди. Дітей ми бачили зовсім небагато – напевно лише тих, кого батьки були не в змозі взяти з собою на заробітки, і залишили на піклування дідусям та бабусям. Тут не було відпозичників через відсутність багатіїв. Територія, що постраждала від бойових дій, зруйновані будівлі, дуже часто без газу, світла і опалення взимку не відновлювалися урядом. Звичайно: дуже зручно придумати казку про терористів, дикунів та головорізів, щоб не витрачати гроші на напівстерту з лиця землі територію і кинути напризволяще її мешканців.

«А моя країна – суцільна руїна» - часто згадувалися мені слова з пісні Кузьми. Тільки тепер вона не ходить в «кєпках і спортивних штанах», а босоніж йде по гострому камінню. Дуже шкода, що своєчасно ми як слід не прислухалися до його пісень. Можливо, зараз було би все по-іншому. «І в ній живуть на повну ногу лиш одні депутати». Хоча зараз вони живуть на повні дві ноги, бо мають своїх відпозичників, тобто законних рабів.

Часто ми зупинялися та розпитували перехожих. Було нерозумно питати, як їм живеться, адже і так все ставало зрозуміло, варто лише зазирнути в їхні очі, подивитися на змучені та схудлі обличчя, побачити потертий та залатаний одяг. Слова тут були зайвими, але ми все одно розпитували, а Ілля знімав усе на мобільний. Поки що не відомо як саме, та ми хотіли розкрити, затуманені українськими ЗМІ, очі наших співвітчизників.

«Прокажені» не мали змоги кудись виїхати звідси, і звісно боялися, що нашпиговані брехливими чутками люди не приймуть їх на своїй землі. Дехто не хотів від’їжджати, тому що провів тут усе життя, і немов корінням приріс до рідного, хоч і розтрощенного дому. Хтось вважав, що вже пізно щось змінювати, а хтось боявся,переїхавши, стати відпозичником. Жахливі умови, що перетворюють життя на виживання, для більшості все ж вважалися кращими за рабство.

Траплялися люди, які запитували в нас, скільки разів на добу годують відпозичників, чи є шибки у вікнах в їхніх оселях, чи не мерзнуть вони взимку, і чи випадає їм хоч інколи користуватися гарячою водою. Ілля відповідав, що згідно закону України, наймач має годувати відпозичника тричі на день та забезпечити йому умови для пристойного існування. Дотримування закону весь час підтверджували засоби масової інформації на прикладі таких як Петро, Семен та Олена, що «стали немов рідними для своїх наймачів». Можливо, десь і існувало таке чудо, але в більшості випадків життя відпозичника переходило у власність чужої людини, часто дуже деспотичної, нахабної і жадібної.

Існували служби, що мали відстежувати та контролювати умови, в яких опинявся кожен відпозичник. На це виділялися величезні гроші, але звісно ніхто всерйоз не займався даним питанням. Були поодинокі випадки, невідомо - сфабриковані чи правдиві, коли наймачі каралися високими штрафами за порушення прав відпозичника та утримання його в недозволено поганих умовах. Все це освітлювалося в новинах, чи то з метою показати, як служби відпрацьовують виділені на них гроші, чи може переконати людей в тому що уряд «дбає про свій народ, і робить усе для полегшення його життя». Мовляв, не бійтеся, не опирайтеся, стати рабом - найбільше благо: не треба платити за житло і, взагалі, можна більше ні через що не перейматися.

Люди, між іншим, охоче водили нас по своїх зруйнованих оселях. Багатьом домівками служили підвали. В чомусь «прокажені» були схожими на мене. Я теж взимку жив у підвалах, носив лахміття і харчувався чим прийдеться, бо не хотів бути рабом. Ілля давав їм гроші. Звісно, всім роздати не вийшло б. Але багатьом стареньким, в яких поряд нікого не залишилося ми все ж трохи допомогли матеріально. Часто вони плакали та відмовлялися брати гроші.



Сергей Величко

Відредаговано: 30.12.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись