Будні добровільної потраплянки

Розмір шрифту: - +

Розділ 8. Нові горизонти

Розділ 8

Нові горизонти

 

Наступний ранок після від’їзду Тадеуша я зустріла у пригніченому настрої. Інформації про «білих плащів» ніякої. Шпигуни намагалися з’ясувати, де вони збираються, та що замислили проти нас.

Бездіяльність давила на мене. Я ніколи не вміла просто сидіти та чекати, мені завжди треба було діяти. Тому, поки в суспільному житті та політичних інтригах затишшя, я вирішила зайнятися особистими справами.

А справ було багацько, оскільки відтоді, як отримала титул та землі, я занедбала свою вотчину. Не цікавилася справами свого маленького графства, розташованого недалеко від столиці. Тож, зараз, вирішила виправити цю помилку, та все-таки познайомитися зі своїми володіннями, адже дохід зі своїх земель я отримувала регулярно.

Тому наступного дня, зранку, вирушила вивчати свій наділ. Надававши розпоряджень слугам, поснідала, зібралася та вийшла на сіру вулицю. Там мене вже чекав слуга з осідланою кобилою. Знайома з поїздки в Галенію тварина, привітала мене радісним іржанням. Я погладила її по голові. Вскочила в сідло, забрала повід в слуги та неквапливо рушила до міської брами.

 

За годину після того, як моя темна фігура відокремилася від міського муру кам’яної столиці, я вже наближалася до кордону своїх володінь. Судячи з мапи та інформації отриманої з виданих мені паперів, маєток розташовувався неподалік від цього кордону, поруч з невеличким поселенням.

Проїхавши ще трошки лісовим шляхом, опинилася на узліссі. Попереду білими краплинами хат на зеленувато-червоному полотні лісу простиралося село. Ще трохи, і я вже під’їжджаю до поселення. Справа починалася висока огорожа з іржавого металу, глибоко вкопана в землю. Місцями стовпчики підмило водою, й паркан похилився, небезпечно нависнувши над широкою ґрунтовою дорогою.

Я прив’язала кобилу до залізних прутиків огорожі та далі рушила пішки. Вирішила для початку обійти свої володіння та познайомитися з місцевими мешканцями. Через десять хвилин ходьби тим шляхом я зустріла невисокого товстого чолов’ягу. Він неквапливо плентався дорогою.

- Гей, пане, — покликала я чоловіка. Той дивно на мене подивився. Мабуть, звик до провінційної грубої форми спілкування: - Не підкажете, як знайти керуючого маєтком? – поцікавилася я у місцевого.

- Так, той, в домі графа він і сидить. Оселився там, років з десять тому, коли молодого графа, того, вбили, а землі наші перейшли королю. Тоді-то він туди й перебрався, а до того був сільським старостою.

- Добре… добре… - перервала я говіркого чолов’ягу. – Дякую, все інше я в нього особисто розпитаю.

Я хотіла вже було йти, коли мій співрозмовник раптом зрозумів з ким балакав: - Так ви графиня… Та сама… котрій пожалували наші землі. – здивовано спитав чоловік. Я стверджувально кивнула та поцікавилася: - А ви, вибачайте, хто?

Я сільський лікар. Один тут на усю округу. – пояснив він та ми попрощалися.

Я рушила далі попід огорожею та скоро вийшла до воріт. Точніше до дерев’яшки, котра їх замінювала. В пройомі, де мали бути стулки, валялася товста колода, перегороджуючи шлях, наче шлагбаум. Я доволі легко перелізла звалений в непідхожому місці шматок дерева та почимчикувала високим запущеним різнотрав’ям до будівлі що виднілася трохи в стороні.

Підійшовши до облізлої будівлі, я зазирнула у вікно: не душі, купа мотлоху та уламків меблів, шматків тканини, і все вкрите сірим пилом, що накопичувався роками. Я почимчикувала далі. Обігнувши будинок, побачила свіжопобілену сторожку. Хатку, імовірно, переробили з будиночка для слуг. Постукавши в охайно пофарбовані темно-коричневим двері, почула дозвіл і увійшла в середину.

У світлій кімнаті середніх розмірів перебували двоє: худорлявий чоловік та молода русоволоса дівчина. Чоловік сидів за столом розбираючи папери, а дівчина читала сидячі на диванчику у кутку кімнати. Почувши, що я зайшла, вони обернулися.

- Доброго дня пан і пані. – твердим владним тоном привіталася я.

- Доброго дня, пані ем…

- Графиня Аннета Черниська — представилася я сміливій дівчині, що вирішила першою привітатися, та водночас і чоловікові, що сидів в півоберта до мене.

- То ви та сама … - почала було дівчина.

- Доню не треба. – перервав її чоловік.

- Нічого страшного. – заспокоїла я керуючого та підійшла ближче до дівчини: - Так, я і є та, котрій пожалували ці землі, та котру називають «темною панною». А тепер, поговоримо про справи. – звернулася вже до керуючого: - Здогадуєтеся, навіщо я сюди приїхала?

- Мабуть, щоб оглянути свої володіння. – зробив чоловік припущення. Я кивнула та почала висловлюватися з цього приводу:

- І знаєте що я тут побачила?

- Ні. – похитав головою керуючий.

- А я вам розповім… розруха, запустіння, та ще й недостатньо робітників…

- Можете не продовжувати. – стомлено махнув рукою чоловік.

- Та я все одно продовжу! – жорстко промовила: - Так от, Ви маєте розв’язати цю проблему якнайшвидше. Найміть робітників для відбудови маєтку. Знайдіть садівника, прислугу… До речі, з заростей за закинутим будинком може вийти прегарний парк. А ще, поставте, нарешті, ворота!

- Я вас зрозумів, все зроблю. От тільки садівник…

- А що садівник?

- В запої. І ніхто не може його звідти вивести.

- Так звільніть його та знайдіть іншого! – обурилася я такій м’якості керуючого.

- Та ніхто не піде. У всих поля, городи…

- Шукайте..! – кинула я закінчуючи розмову.

Я покинула обшарпаний маєток та вирішила пройтися селом, подивитися, як живуть люди. Тільки-но я вийшла за імпровізовані ворота, зустрілася зі знайомим лікарем. Він вже повертався від пацієнта.



Альбіна Чернявська

Відредаговано: 06.05.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись