Бурштинова ящірка

Розмір шрифту: - +

Частина 10

Олександра

- Мамо, і у що ти знову вляпалась? - скрушно зітхнув син Олександри. Тридцятирічний русявий хлопець всівся у крісло підсуваючи ближче тарілку з млинцями. Жінка поставила поряд мед і травяний чай з мелісою. Син в неї був хороший, розумний, от тільки сердився, коли вона його намагалась долучити до реалізації своїх ідей. Просто брати гроші в дитини вона не воліла, йому ще власне життя влаштувати потрібно, а от більшість її проектів заробити, він чомусь завжди критикував. Критикував, сварився, проте допомагав. От і зараз Саша збиралась зайнятись дуже цікавою справою. Корисною як для людей так і для природи рідного краю. І то дрібниці, що поштовхом стало якесь не зовсім звичне створіння. Головне - мотивація з’явилась і ідея правильна, а хто її подав, то вже неважливо.

Та для того, щоб розуміти з чого почати, потрібна була невеличка консультація. І Олександра не знала нікого хто б краще міг допомогти з цим питанням, аніж рідний син. Тільки з якого ж боку почати розповідати?

- Мишко, ну не сварись. Я просто нещодавно продала тут три камінчики… – Олександра ще кілька днів тому поділилась, що непогано заробила, коли мимохідь завітала до сина на роботу, але Мишко замість порадіти, чомусь почав переживати. Та тоді його кудись терміново викликали і вони до путя не поспілкувались.

- Так, давай-но в цій частині детальніше будь ласка. Що то були за камінчики? – сірі очі підозріло подивились на матір.

- Та мене тут попросили…

- Попросили продати дорогоцінні камені? Бо я сумніваюсь, що поштучно ти вагон крейди продала чи шматки рожевого мармуру. Ні, ти звичайно можеш, прокурорів та банкірів, що після твоєї агітації з азартом дітлахів вантажать в свої джипи брили граніту для альпійських гірок, я до віку не забуду, але ту красу в дамській сумочці ти б у Київ не привезла. То що цього разу?

- Ну так, дорогоцінні. Синку, та тут такі гроші на рівному місці, - схоже починати було потрібно з іншого, подумала жінка, бо оцей критичний прищур явно нічого доброго не віщував. Вона поспішила розкрити гарну сторону ситуації. - Ти уявляєш мені за один дали 600, за інший 350 а за ще один майже 800 доларів! І просили ще приходити якщо така краса знайдеться! Це ж 1750, а моя третина! Я заробила за одну поїздку до Києва 583 долари! Тепер можу поїхати до Індії, як хотіла!

- Мамо, Індія то звичайно добре, але що то за камені? А раптом вони крадені? Може за них когось вбили? Раптом до тебе завтра прийдуть?

- Та ні, точно не крадені, – відмахнулась Олександра з чистою душею. - Тай я ж покупцям паспортні данні не залишала.

- Потрібні їм твої дані. – махнув рукою хлопець. – Добре, що не догнали та по макітрі не тюкнули, забираючи сплачене. З двома тисячами баксів в метро та маршрутках кататись то просто «геніальна» ідея.

- Та не з двома ж мільйонами, – знизали плечима Саша. – Якщо вони такі гроші змогли легко заплатити, то нащо їм бігати їх відбирати? Явно ж не останні копійчини мені віддали. Там люди взагалі як ці камінчики побачили, так забігали, роздивлялись їх з усіх боків, заплатили мені швидко і ще в гості закликали.

- Ой, мамо… - страждально закотив очі син, явно не погоджуючись з її логікою. Та потім роздумливо зауважив, – Взагалі, якщо все так як ти говориш, то ти скоріш за все гарно продешевила. Та то таке, несуттєве. Скажи мені краще в кого це дома завалялись такі цікаві камінці? І чому цей хтось, сам їх не продав?

- Ой, та… ти її не знаєш, знайома одна, – трохи знітилась Саша, знаючи як її син ставиться до всього потойбічно-фантастичного. Обсміє і попросить розповісти правду. А що вона йому може вигадати правдивого?

- Нічогенька така знайома! Знаєш, нормальні люди третину таких грошей просто так не віддають. Тож тут точно щось не чисто. Мама, хто знову на тобі в’їхати до раю збирається? Я ще не відійшов від твоєї минулої авантюри з допомогою односельчанці!

- Та синку, нічого страшного. Ну чого ти ото так кіпішуєш?

- Бо знаю яка ти довірлива. Он сусідам страшно до Донецьку було їхати і ти як дурна з їх родичкою возилась, втрапивши ледь не в детективну історію!

- Та ну тебе. Треба було і не розповідати, – відмахнулась Саша, на що син тільки скривився. Взагалі-то Олександра тоді і сама трохи злякалась. Адже взялась просто супроводжувати жіночку, щоб забрати з окупованого Донецьку стареньку тітку, а виявили ту тітку мертвою і зайнялись організацією похорон. А після слів у морзі про те, що бабцю банально отруїли, так взагалі ледь не знепритомніла – адже вони в тій квартирі чай пили… Щоправда чаювали вони до того, як з’явився дальній родич, котрий мешкав по сусідству, працював на нову владу і «ввічливо» запропонував їм бігти не озираючись і навіть не мріяти про права на нерухомість. Питання чого так швидко померла бабця, яка бажала виїхати та обіцяла племінниці за заповітом залишити житло, вже більше ніхто не піднімав. Жити всім хотілось.

- А що б змінилось? Ти ж моїх порад геть не слухаєш! Всім допомогти спішиш, а люди на тобі нахабно їздять! От хто цього разу твоїми руками жар вирішив позагрібати? – продовжував вичитувати син. От в кого він в неї такий правильний, обережний? Те не роби, се не роби, тут закон забороняє, так нормальні люди не роблять, там боятись потрібно, те небезпечно. А що цікавого в тому, щоб жити як всі і труситись листом осики від найменшого непорозуміння? Жити, обмеживши себе лише домом і городом? Який сенс в цьому?



Оксана Усенко

Відредаговано: 31.05.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись