Бурштинова ящірка

Розмір шрифту: - +

Частина 19

Олександра

День у Олександри видався насиченим. Спочатку вона організувала доставку матеріалу і техніки на вказані ділянки, потім займалась погодженням доставки обідів і вечері для працівників. Зелена рептилія час від часу з’являлась, спостерігаючи за процесом. Ось і зараз, коли майже всі повечеряли та розійшлись, ящірка знову ледь чутно помандрувала з одного плеча жінки на інше.

- Прийшла проконтролювати, чи гарно я нагодувала твоїх добровольців? - втомлено посміхнулась Саша, нарешті присівши з тарілкою каші і шматком шашлику, на імпровізовану лаву з поваленої колоди. Думати як завтра вона вставатиме, якщо болітиме голова, жінка не хотіла.

- Звичайно. І можу сказати – я задоволена. Ти непогано справляєшся.

- Стараюсь. Оце ще потрібно буде когось підрядити на прибирання території… – задумливо кивнула Олександра, жуючи та оглядаючи доволі таки засмічену після вечері галявину. Кілька завбачливо розміщених по периметру сміттєвих пакетів не допомогли, папір, виделки, пакети і купа всілякого іншого дрібного непотребу, на кшталт недопалків, всеодно полишились на траві.

- Так, свинство - то ваша друга риса, – скривилась ящірка.

- Ні, то не правда. Просто той, хто масові заходи організовує, той і прибирає.

- Але ж то не привід кидати сміття просто під ноги! – невдоволено ляснула хвостом рептилія.

- Не привід… - жінка скрушно зітхнула. - Я теж не розумію. Ані тих, кому важко донести свій непотріб до смітника, ані дивної логіки тих, хто вивозить мішки зі сміттям в ліс, поле, просто подалі від своїх очей, вважаючи такі дії нормальними.

- То звична вада людей. Чинити так як зручно, не простежуючи зв'язок між власними діями і негативними наслідками. Спочатку воно кидає в річку мішок з простроченим добривом, а потім бідкається чого то в нього врізали дуба кури, які з тієї річки п’ють.

- Якщо в нього самого, то ще хоч якась справедливість, а якщо воно «розумне» і кинуло того мішка нижче за течією? – кивнула Олександра. - Як з тим боротись, я не розумію.

- В своєму лісі, я з тим борюсь своїми методами.

- Якими? Ганяєш недопалками? Як молодь біля нашого клубу?

- Ні, я поважаю різноманітність.

- Тобто?

- Ніщо так гарно не перепрограмує мозок людини, як страх. А тому саме ним я і користуюсь, – хмикнула смарагдова мармиза. - Недопалок в даному випадку то малувато, аби перелякати таких невігласів, а от страхіття зі сміття розміром з коня… - хижо всміхнулась Мукантагара, - Такого цілком вистачить для пробудження відповідної мотивації.

- Ого. Сподіваюсь ти не збираєшся найближчі кілька днів таке демонструвати? Бо ми тоді всіх добровольців розгубимо. Сміттєвий монстр може і привчить не смітити, але точно не сприятиме веселій праці. А між тим зараз настрій в людей навдивовижу гарний.

- Але ж гармидер вже є!

- Його ми самі приберемо і роз’яснювальну роботу проведемо. Тим паче, що найближчий тиждень буде тут ще достатньо сміття. Та я вже домовилась про лафет для вивозу всіх тих залишків. А допомагати прибирати… Он дітей можна завтра залучити, дивись скільки їх тут. – кивнула головою Саша, роздумуючи як то власними силами вирішити наявну пролему, не користуючись допомогою ящірки. Було бажання довести критичній рептилії, що люди і самі, без додатковитй підсрачників, можуть робити розумні речі.

- Так, діти є. Парочка вже мене намагалась спіймати.

- І як? – мимоволі зацікавилась Олександра, згадавши, що сама дитиною кого тільки не ловила, і вже точно спробувала б спіймати занадто нелякливу ящірку.

- Сама як думаєш?

- Підозрюю, вони були розчаровані, - розсміялась Саша.

- Добрий вечір, – почувся поряд здивований дитячий голос. Олександра повернулась.

Перед нею стояла дівчинка років 12, в резинових чоботях, джинсах, темно-зеленій куртці і зацікавлено роздивлялась рептилію на плечі жінки. - У вас ручна ящірка? Справжня?

- Справжня, але не надто ручна.

- А чому ви з нею розмовляєте?

- Бо вона цікаве живе створіння, що мене непогано розуміє, - посміхнулась жінка.

- А ви теж їхали копати бурштин, а садовите ліс? - дівча зацікавлено оглядало співрозмовницю.

- Ні, я ці роботи організувала. – мотнула головою директор фонду, наколюючи шматок м’яса на виделку.

- Мабуть все окрім вечері.

- Чому? – Саша від здивування навіть перестала жувати.

- Бо вам останній дали їсти, - пояснило дівча.

- А-а-а… Гм, ну так то звична картина. Поки всіх нагодуєш… - розвела руками Олександра, зрозумівши логіку дитини. - А ще ж і прибрати потрібно.

- Хочете допоможу? А ви мені за це дасте свою ящірку потримати? Вона в вас дуже гарна. І нагадує казки про бурштинового духа, що дорослі тихцем іноді розповідають, – запропонувала малеча.

- Допомозі буду рада, а от моя подруга сама вирішує йти комусь на руки чи ні, – знизала плечима Саша. – Сподобаєшся – піде, ні – я за нею не ганятимусь чагарниками, - жінка доїла і віднесла пластикову тарілку до смітника польової кухні. Дістала дві пари рукавичок, одну з яких простягла дівчинці. - Збирати сміття краще в них.

- Дівча кисло скривилось.

- Я не змушую. Але шансів, що ти сподобаєшся ящірці, буде значно більше.

- Ну добре, – дитина непевне хмикнула, явно вирішивши, що жіночка так набиває ціну, але взялась до справи. За двадцять хвилин все сміття було зібране, пакети зав’язані, і навіть закинуті до лафету (допоміг один з копачів). Саша пішла, налила собі і своїй помічниці гарячого чаю і, всівшись знову на колоду, простягла їй спочатку пластиковий стаканчик з чаєм, а потім руку, на якій сиділа мов приклеєна рептилія.



Оксана Усенко

Відредаговано: 31.05.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись