Бузкова мрія. Пиши Свою Буденність

Розмір шрифту: - +

Бузкова пташка

 

Логічним було б припустити, що після безсонної ночі прокинутись вчасно у мене не вийде.

Але ж ні! Іще будильник не дограв свою мелодію, як я сиділа на краю ліжка. Бадьора, як ніколи!

Через мрійливо-фіолетові портьєри у кімнату не просочувалося ані промінчика, хоча на дворі вже давно встало сонечко. Я обернулася до чоловіка. Любий! Спить собі так солодко, сховавшись від вранішньої прохолоди під тонким пледом.

«Не буду його будити! Нічка в нього теж видалась так собі…»

Навпомацки дістала із шафи спортивний костюм, куплений на розпродажу фірмового одягу близько чотирьох років тому. За цей час я майже забула, що колір мені не до вподоби, а фасон візуально робить ноги коротшими…

«Нічого не розуміє та вчорашня візитерка! До речі, де вона? Щось не чути…» - міркую на шляху до ванної кімнати.

«Тутечки я, тутечки! Доброго ранку! – щебече бузкова пташка. - Прикольно тут у тебе! Так… архаїчно¹».

І як я могла сподіватися, що вночі то був сон?

«Не знаю, - додає і сміється, - напевно ти занадто звикла до своєї закостенілої буденності?! І в казки не віриш…»

«А що в них вірити, коли в мене навіть діти в них… вже не… вірять…» Я застигла перед дзеркалом ванної, мов вкопана. У ньому відображалося моє обличчя… із копною блакитного волосся…

Очі мало не повилазили із орбіт, а нижня щелепа плавно сповзла донизу. Я не змогла видавити із себе ані слова…

«От бачиш, яка розумниця - і не зойкнула!» - лунає задоволений голос із свідомості.

«Ти… ти… ти що накоїла?! – шиплю подумки, розглядаючи худорляве свіже лице. Пухлі уста дедалі сильніше стискаються від гніву, зуби скрегочуть, очі горять… Здається, тепер я точно збожеволіла, бо беззвучно кричу на своє ж відображення: – Ти хоч розумієш, наскільки невчасний твій експеримент? Мені ж саме зараз стільки всього треба встигнути!»

«Ой… Та тобі завжди щось треба встигнути! І це не мій експеримент», - спокійнісінько відмовляє опонентка та – мені не почулося? – щось жує…

«Ти що, блін, робиш?» - кричу.

«Ну, звісно ж, їм! Ти і так це зрозуміла, нащо питати? Не розмінюйся на дурниці, запитуй тільки те, що справді важливо. Чи ти хочеш пропустити прогулянку?»

«Та яка тепер, в біса, прогулянка?! Ану, хутко, повертай мене у моє тіло!»

«Я ж кажу – не можу. Це залежить не лише від мене…»

«А від кого ще?»

«Ну, звісно ж, від тебе».

«Що-о-о?» - мої брови злетіли, наче яструбині крила, а розширені ніздрі перетворили гарненький носик на потворний загострений дзьоб.

«Все-все, тихесенько… - заспокоює краля. - Це залежить від нас обох. В однаковій мірі. Ти пообіцяла – і ти тут, тобто там. А я у тебе».

«Ти… де-е-е?»

«О, Господи! Не гальмуй! Я у твоєму тілі, а ти у моєму… З цього і їжак зрозуміє, хто із нас у чиїй реальності! Я ж тобі з самого початку сказала, що у тебе – прикольно! А як тобі мій інтер’єрчик?»

І тільки зараз мої зшаленіли очі почали помічати, що все довкола зовсім не таке, як удома. Довелось навіть вийти із ванної, щоб оглянути квартиру і… впевнитись, що я все ж таки сповна розуму. Планування і високі стелі «сталінки», певно, то єдине, що лишилося незмінним. Але все інше…

«Ти на прогулянку ще збираєшся? – вирвала мене із оглядин чужої домівки Інша Уляна. І додала: - Домівка не чужа, вона така сама твоя, як і моя. Просто ми облаштували її по-різному».

«Збираюсь… певно… А коли я зможу додому повернутись?»

«Ти вже дома!»

«Та до себе додому! Не дратуй мене!»

До мене долинула тиха, майже байдужа, відповідь: «Я не знаю!» А після короткої паузи, мелодійний наспів: «Я не знаю, що робити… Я не знаю, що казати… Де знайти чарівні квіти, щоб тобі подарувати… Щоб тебе причарувати – на секунду, на хвилину…»² 

_______________________________________________________________________ 

1 – «Архаїчний» - той, що вийшов із загального вжитку, застарілий.

2 – гурт «Тартак» – пісня «Я не знаю».



Lena Kindness

Відредаговано: 27.10.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись