Час гори

Розмір шрифту: - +

Глава 10. Непередбачуване

Ми з Бо лежали в кімнаті після святкової вечері, трималися за животи й не могли заснути. Ми так переїли, наче боялися, що наші шлунки більше ніколи не отримають їжі. Бо стогнав:

— Дію, я не можу. Зроби щось.

— Я тебе силою не годував. Піди до тата, він має інструменти. І досвід хірурга, — я заплющив очі і хмикнув, уявляючи вираз обличчя малого. 

Ліжко зарипіло, і я відчув, як він, важко дихаючи, повернувся до мене:

— Та знаю, але мій живіт лопне... Дію, скажи.

— Що?

— Я ніколи не був у горах. 

Я розплющив очі й подивився на Бо — було помітно, що він переймається. Та що там він. Я й сам не вірив, що ми їдемо. Не заспокоювала навіть фізична присутність квитків, що лежали на моїх журналах. Якусь мить я помовчав, а потім усміхнувся:

— Неодмінно.

Бо лише хитнув головою і почав масажувати живіт. Здавалося, він ніколи більше й крихти до рота не візьме.

Я вимкнув настільну лампу, і кімната запала в пітьму. З-за дверей лунав голос із телевізора, батьки ще не вкладалися. Мій телефон, що лежав на столі, завібрував і освітив кімнату — я розхвилювався, коли побачив сповіщення. Писала Іларія. Клацнув і пробіг очима по екрану. Жодних тобі «Привіт, Дію! З днем народження!» — натомість лаконічне посилання. Я перейшов — і завмер.

Ось чого Іларія казилася. 

«При сходженні на гору Смотрич загинув турист».

Мої очі бігли по екрану телефону, наче полювали на здобич.

«12 грудня о 16:45 до Служби порятунку “101” надійшло повідомлення про те, що під час сходження на гору Смотрич заблукав мешканець Черкас, який, незважаючи на настання темної пори доби, вирішив самостійно піднятися на вершину гори (висота — 1898 м). Молодий хлопець із друзями зупинився в селі Дземброня Верховинського району. До пошуків туриста залучено 12 осіб на 3 одиницях техніки». Новина не закінчувалася, і я зрозумів, що буде далі.

 «Близько 15:00 наступного дня у районі гори Смотрич виявлено тіло туриста, що заблукав. Гірські рятувальники, що прибули на місце, на ношах транспортували тіло до автомобіля працівників поліції. Причина смерті: переохолодження». 

Я повернувся в месенджер. Спрацював індикатор набору повідомлення. Іларія написала: «Побачив? Ось що буває, коли вдаєш героя. Я знала Сашку, він ходив зі мною на курси англійської два роки тому. Саме цю новину я шукала тоді коло бочки, щоб показати тобі. Так що бережи Бо... Добраніч. І...». Я відчув холод, кінцівки затверділи, я уявив ніч і силует гори. 

«З днем народження». 

Я вичавив із  себе «дякую», вибиваючи його пальцями по екрану телефону. На сусідньому ліжку засопів малий, та сон не брав мене до третьої ночі.

***

Я прокинувся о восьмій тридцять. Брат спав із відкритим ротом. Щоб не розбудити його, я тихо одягнувся і вийшов з кімнати.

Мама поралася на кухні — чистила буряк. Її руки були червоні, ніби від крові. 

— Доброго ранку, ма, — привітався я й позіхнув. — Що там, борщ? Тато на роботі?

— Доброго ранку, так. Скоро будемо снідати. Малий ще спить? 

— Жодних ознак життя. 

Мама зиркнула на мене, але стрималася й повкидала овочі до каструлі. 

У вікна вливалося світло нового дня. По небу пливли сірі хмари, які пожирали одна одну й куйовдилися, змінюючи форми. Широка лісова посадка за нашим городом і викопаним ставком вкрилася бруньками. Природа вражала, мама щось казала, та я не слухав уявляючи дерева.

— Ти мене чуєш, Дію?

— А, так, вибач. Повтори, будь ласка.

— Ти записав телефон Олексія Васильовича? Як приїдете у Франківськ, він вас зустріне. Але треба, щоб ти його набрав.

— Так, записав. Тепер аби не проґавити поїзди. Ми ж спочатку до Києва, а потім у Франик, пересадка і все таке. Нічого, розберемося.

Мама уважно стежила за мною й хитала головою. Накрила борщ кришкою і сіла за стіл. 

— Добре. І, будь ласка, наглядай за Бо. Хто його знає, скільки клопотів у гірського патруля, а тут ще вас двоє. Але з іншого боку, Олексій би прямо сказав, якби ви там були зайві. Чи не сказав би... Одним словом, набереш його. У нього твій номер є.

Я кивнув. Відчинилися двері нашої кімнати. Розпатланий і заспаний Бо помахав нам і пішов у туалет. Умився, прийшов до нас і сів поруч з мамою. Його обличчя світилося:

— Завтра, Дію, завтра. Завтра їдемо!

***

Ми були в нашій кімнаті. Усі речі були спаковані. У будинку відчувалося напруження, мама здебільшого мовчала. Малий Бо мучився в очікуванні — терпіти спокійно він не міг. Коли брат учетверте потягся до рюкзака перевірити вміст, я не стримався: 



Анатолий Танцюра

Відредаговано: 13.01.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись