Червона країна

Розмір шрифту: - +

Революційна хвиля

                                                                              ІІ.
     Багато  людей  повиходило  на  вулиці  після  інциденту  на  площі  у Червенці. У столиці  почалися  погроми. Сотні людей  у  масках-балаклавах  синього, блакитного, зеленого  та  чорного кольорів вийшли  на  вулиці, вони  нападали  на  гвардійські  патрулі  та невеличкі  революційні  загони  самооборони  міста, але  іноді  під гарячу  руку  потрапляла  муніципальна  та  приватна  власність. Згодом, вже  всі  сторони грали не по правилах: громили  маленькі  крамнички, будинки. Підпалили кілька вулиць. У консулаті навіть почалася  невелика  паніка. Для захисту уряду та деяких адміністративних будівель були стягнуті гвардійці та  жандарми з усіх окраїн Червоної країни. 
    Події  розвивалися  неймовірно  динамічно  і   через  кілька  днів   протистояння  вже  стало  очевидним,  що  сторін  конфлікту  було далеко  не  дві,  а  куди  більше —  кожен  хотів   отримати   щось  для  себе  "із  цього  неподобства",  як  казав  голова  таємної  поліції. Він  сприймав  останні  події, як  образу,  адже  вони  викривали  усю  його  бездіяльність. Вже  на  другий  день  до  столиці  прибула  свіжа  жандармська  дивізія  і  перебіг  подій  почав  змінюватися. Вже  у  перший  день  її  "бойового хрещення" натовп  був  частково розігнаний, було  звільнено  п'ять   із  семи  захоплених  вулиць, проте  головна  площа  міста, а  також  Перша  вулиця  і  вулиця  Героїв були  все  ще  у  руках  бунтівників. Лише  урядовий  квартал, набитий  жандармами  був  острівцем  безпеки  для  міністрів  і  решти  чиновників.
     Про  Першу  вулицю  варто  згадати  окремо.  Своїй  назві  вона  завдячувала  аж  ніяк  не  нумерації  вулиць  по  місту,  а  своїй  історії.  Річ  у  тім,  що  Червенець  був  одним  з  найстарших  міст  у  світі, а  Перша  вулиця —  була  першою  вулицею  цього  прадавнього  міста.  Вона  була,  звісно,  меншою  за  своїми  розмірами,  ніж  ті,  що  були  добудовані   вже  пізніше. Особливістю  цієї  вулиці,  як  і  стародавньої  червонянської  архітектури  було  те,  що  сама  вулиця  йшла  вузьким  кільцем,  огинаючи  місце,  де  колись  була  цитадель  Червенця, а нині —  центр  цього  чудового  міста  із  його  найбагатшими  кварталами. Із  вікон  дережаблів,  коли  піднімався  дуже  високо — це  кільце  виділялося  на  тлі  решти  міста. Колись,  усі  вулиці  древнього  Червенця  йшли  кільцями: одне  за  одним,  але  до  Другої  Червоної  Республіки (як  іноді  називали  Червону  країну)  дожила  лише  ця  найперша  вулиця. Туди,  наче  стікалася  вся  енергія  Червенця, а  тому  і  не  дивно,  що  і  зараз  вона  була  найбільш  жвавим  місцем  на  всю  столицю.
      На  третій  день  хаосу,  що  дебоширив  вулицями  стародавнього  жандарми  та  гвардія  спіймали  близько  двадцяти  людей, що  грабували  покинуті  райони  та  підпалювали  те, що  не  могли  забрати. Дивно, але  "зверху"  прийшла  команда  відпустити  молодиків.. "Верхом"  був  міністр  оборони.  Всі  знали,  що  він  був  не  чистим  на  руку  і  що  від  армії  червонян  за  його  каденції  не  залишилося  майже  нічого. Хоча  міністр  оборони  офіційно  і  не  міг  вказувати  жандармам, але  не  послухати  міністра  оборони.. Хто  ж  на  таке  насмілиться? Він  злий, як  чорт! Кажуть,  у  його  справи  навіть   сам   консул  не  лізе.                        Червонокраїнський  народ  не  був, звісно, особливим, проте історично  так  склалося, що  народ  хліборобів  в  оточенні   народів,  які  дуже  полюбляли  хліб  постійно  бився  за  своє  існування, а  це загартовує, так  чи  інакше. І  у  ці  складні   та  невизначені  для  нього  часи  принцип  наростаючого  опору  спрацював  якнайкраще. Разом з полками гвардії та жандармів до центру  подій — Червенця  сходились  і  звичайні  громадяни, вони замінювали  собою  постраждалих  або  полонених  друзів  та однодумців. Вони  самоорганізовувались  та  навіть  робили примітивну, але  зброю, будували  лінії  оборони. В  таких  умовах гвардія  та  жандарми  не  могли  продовжувати  наступу. Комісар червенської  жандармерії  віддав  наказ  своїм  військам  зупинитися і  блокувати  бунтарів  на  територіях, що  були  ними  захоплені. Гвардія  теж  зупинилась. Цей  час  невизначеності  дій  був використаний  революційними  силами  для  закріплення  та побудови  справжньої  лінії  оборони. Вона  була  багатоступеневою, дуже  добре  зорганізованою  та  облаштованою. І  хоча  сама  по собі  вона  не  могла  відбивати  атаки  жандармських  сил  та  гвардії  консула, вона  хоча  б  виключала  з  бою  жандармську  та  потужну  гвардійську  кінноту, а  пішим  поліціянтам  було  надзвичайно  важко  карапкатись  на  загородження.                                                                     У  місті,  охопленому   страхом  і   димом,  досі  було   одне   місце,  де  все  було,  як  завжди.  Консул  йшов  впевненою  ходою  до  зали  засідань  уряду  Червоної  країни,  що  знаходився тепер  для  зручності  посеред  консульского   палацу — у  Рожевій  Залі. Це  було великих  розмірів  приміщення  зі  стінами  із  рожевого  мармуру, з  лакованими  кедровими  столами, величезними  люстрами  із  рожевого  сапфіру  та  вікнами  із  мозаїкою  з  рожевого  кварцу. На  стінах  та  лакованому  буковому  паркеті (підлога  у  решті  кімнат  та  зал  була  покрита  дубовим  паркетом)  було  безліч  візерунків  та  національних  орнаментів, що  представляли  усі  регіони  величезної  Червоної  країни. 
    Після  того  як  усі  прибули  і  всілися, міністри  прокашлялися, а  їх  секретарі  принесли  їм  усі  папери  консул  нарешті  почав:                                                                                                            
— Вони  висунули  свої  умови.  Під  "вони"  я  маю  на  увазі  Раду  Революційних  Сил,  звісно. — Залом  покотилося  шепотіння. Міністр  оборони  зухвало  глянув  з-під  брів  на  консула,  його  і  без  того  неприємне  обличчя  спотворила  зла,  надмінна  усмішка. Він  вирішив  першим  з-поміж  усіх  зробити  заяву:
— Це  та  "рада",  котру  очолює  наш  кузен ? Ця  амбітна  свинюка  не  оцінила  довіри,  яку  ми  йому  висловили,  призначивши  його  першим  заступником  міністра  культури.
— Та  освіти! — Невпевнено  закинув  міністр  культури  та  освіти.
— Зрадник  він! — Закричали  десь  на  далекому  кінці   Рожевої  Зали.  Почалося  загальне  бубоніння  і  перешіптування.
— Браття,  браття! Нумо, заспокойтеся! — Почав  був  консул. Бубоніння  не  припинялося. — Я  сказав  тиша! — Присутні  заспокоїлись, після  чого  почали  звітувати  по  своїх  відомствах.  Кожен  такий  звіт,  не  залежно  від  очолюваного  відомства, будь  це  міністр  екології,  культури  та  освіти,  транспорту  та  торгівлі,  енергетики  та  палива — усі  вони  у  підсумку  робили  один  висновок:"варто  збільшити  кількість  жандармських  загонів  у  центрі   міста!". Після  тривалих  вмовлянь  міністр  фінансів  навіть  погодився  виділити  грошей  для  підвищення  платні  жандармам  та  гвардійцям. Загалом, у  цій  залі  зараз  не  було протиріч, адже  по-перше, усім  присутнім  загрожувала  одна  небезпека, а  по-друге, вони  були  однієї  крові  і  тепер,  у  разі  чого  їм  доведеться  ділити  не  тільки  гроші, але  й  стусани  порівну.
    Щоб  зрозуміти  особливості  політичного  життя  Червоної  країни  варто  знати,  що  всі  його  великі  гравці  так  чи  інакше  були  родичами,  а  надто  міністри, котрі  доводилися  одне  одному  двоюрідними, чи  навіть  рідними  братами. Кровного  рідства  із  присутніми  не  мав  хіба  голова  розвідки,  котрому  підпорядковувався  директор  таємної  поліції,  військова  розвідка,  департамент  контр-розвідки  та  ще  декілька  відомств,  чиє  існування  було  таємницею  для  більшості. Ця  людина  походила  із  набагато  давнішої  родини, але  усі  старші  сини  цього  сімейства  займали  високі  керівні  посади  у  розвідці  чи  то  Червоної  країни, чи  то  Зеленої  імперії,  чи  ще  бозна-де. Звісно,  навіть  із  таким  родоводом  нинішній  голова  розвідки  не  потрапив  би  до  Рожевої  Зали,  якби  не  його  дружина — сестра  самого  канцлера (другої  людини  у  Червоній  країні).                                                                                                                         



Володимир Торончук

Відредаговано: 16.07.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись