Чотири кроки до початку (шерлокіана)

Розмір шрифту: - +

ІІІ. 22. На старих дачах дуже багато щурів

На старих дачах дуже багато щурів

- У вас з Віталіною… це серйозно? - запитав Вілен Макарович, коли Кирило вирулив на Набережну.
- Дуже серйозно! - запевнив той.
- Це добре! - професор посовався на сидінні, наче йому було незручно сидіти.
Невелику валізу, яку він відмовився покласти в багажник, він поставив на підлогу між ніг.
«Ти диви, він за племінницю побивається! - із злістю подумав Кирило. - А те, що відправив на той світ одного хлопця і майже відправив - іншого, то його не обходить! До речі! Він же не знає, що Ромчик живий! От зараз я його й порадую!»
- Гарна машина, так? - Кирило лагідно поплескав по рулю. - Вам подобається?
- Подобається. У неї такий незвичний… дизайн! 
- В машинах це називається тюнінг.
- Дякую, буду знати, - професор знову посовався. - Давно вона у вас?
- Не дуже.
- Купили?
- Ні, взяв покататися у друга. Він захворів.
- Захворів?! - Вілен Макарович почав головою. - Який жаль! Мабуть, такий же молодий, як і ви…
- Та чого жаль, він же не помер! - реготнув Кирило. - Ромчик здоровий, як кінь, скоро одужає!
- Не помер?! - професор рвучко повернувся до Кирила, але швидко схаменувся і відвернувся до вікна.
- Ні, не помер, - з тиском повторив Холмогоров. - І не помре. Куди далі? Ми зараз з’їдемо з моста.
- Зверніть на дачі, - Вілен Макарович продовжив розсіяно вивчати пейзаж за вікном. - Далі я покажу.
- Гаразд.
Кирило не боявся. План професора навряд чи змінився з останнього вбивства. Він знову планує підкинути в машину талій, до речі, не завадило б з’ясувати, звідки він його взяв. І зробить це під час цієї поїздки. Потім, за планом, Кирило трішки покатається в машині з отрутою та й «двине коні» через декілька тижнів, а може й днів. Доза повинна бути не дуже великою, щоб професор сам не отруївся за ті півгодини, що вони їдуть разом в машині. 
Але їх подорож, здається, добігає кінця, а з мотивом все ще нічого неясно. Як же його розкрутити на зізнання? На звістку, що Ромчик, його остання жертва, вижив, професор аж підскочив, але нічого так і не сказав. Як ще може його розговорити?
- Зупиніть тут, ми приїхали, - сказав Вілен Макарович.
Кирило слухняно зупинився навпроти невеликого дерев’яного будиночку. Вони давно вже заїхали на територію дачного кооперативу, який будувався, мабуть, ще в середині минулого сторіччя, і деякий час блукали його вузенькими вуличками.
- Дякую! - Вілен Макарович вийшов з машини, акуратно тримаючи валізу. Він помітно вагався. - Може ви…
- Можна я у вас води вип’ю? - практично одночасно з ним спитав Кирило.
- Взагалі-то, я хотів запропонувати вам чай, - чемно сказав професор.
- Був би дуже вдячний! - з полегшенням зітхнув Кирило.
Здається, виникла додаткова можливість для розмови.
Вони зайшли на стареньку літню веранду, і Вілен Макарович включив електрочайник. - Вибачте, але вікна ще заклеєні з зими і не відчиняються. Я перший раз тут в цьому сезоні. Привіз цінний вантаж! - він посміхнувся і продемонстрував валізу.
- А що там?
- Щуряча отрута.
- Щуряча?! - щиро здивувався Кирило. - Тобто, я хотів сказати, отрута?
- Після зими на старих дачах дуже багато щурів, - сказав професор. - І не тільки на дачах! - з несподіваною злістю закінчив він.
Кирило в цей момент був зайнятий тим, що балансував на старому табуреті, який небезпечно хитався під ним. Може тому він пропустив той момент, коли професор опинився за його спиною, а коли нарешті второпав, що спускати з отруйника очей не слід, отримав міцний удар по голові і відключився.  



Тетяна Юр'єва

Відредаговано: 30.11.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись