Чотири кроки до початку (шерлокіана)

Розмір шрифту: - +

3. Підозріла «мазда»

Київ 2017-й рік


- Куди поділися всі тарілки? - Сашко роздратовано гримів посудом на кухні.
Я проігнорував питання, маючи більш цікаве заняття: слідкувати у вікно за чорною «маздою», яку вже не перший раз бачив у нашому дворі.
- Кирило, я тебе питаю! Агов, пацан!
- Йди но сюди.
- Що? - Сашко теж підійшов до вікна.
- Бачиш машину?
- І що?
- В ній вже двадцять хвилин сидить наш сусід з першого поверху.
- І що?
- Я бачу це не вперше.
- І що?
Я роздратувався:
- У тебе є інші припущення, крім твого «і що»? Поміркуй, ця «мазда» приїжджає завжди вдень, стоїть тут хвилин тридцять. Сусід, до речі, ніде не працює, він інвалід. І що вони роблять там цілих півгодини?
Сашко знизав плечима. Він очевидно не схвалював моєї цікавості до чужих справ. Але все ж таки спитав:
- А ти сам що думаєш?
- Я думаю, що діло тут нечисто. Інвалід не бідує. Можливо, йому привозять «товар»? Я бачив якось, він підійшов до дверей, не встигнувши покласти у кишеню жменю маленьких пакетів. А що в наш час фасують в маленькі пакети а потім розпродають з рук?
- Та все, що завгодно! 
Він явно «не доганяв». Хоча я майже прямим текстом сказав йому, що в нашому домі - дилер, який продає наркотики місцевій шпані. Можливо, я б теж не був таким прозорливим, але декілька днів тому я вже бачив подібні пакети. На власній роботі.
Вже більше року я працював у хімічній лабораторії. Я хотів не просто підробляти, як і всі студенти, а саме - роботу по спеціальності. І я її отримав. Мене все влаштовувало, і я був у шефа на гарному рахунку. Тиждень тому я випадково затримався трохи довше, ніж завжди - синтез тривав більше часу, ніж я розрахував. І побачив, як Василь, найближчий помічник шефа, фасує наш кінцевий продукт в такі самі пакетики. 
- Це зразки для клієнта, - швидко сказав він, побачивши мене.
- Добре, - знизав я плечима якомога байдуже. - Взагалі-то, я вже збирався додому.
І от тепер я розмірковував, чи варто ділитися з Сашком цією інформацією. Вирішив, що ні.   
- Мені вже час в університет. А потім - на роботу.
- Гей, пацан! То куди ти подів всі тарілки?
- До вечора!
На роботі я нервувався, все валилося з рук. Кожен з лаборантів робив тільки один інгредієнт майбутнього кінцевого продукту, і ще тиждень тому я вважав це цілком нормальним розподілом обов’язків. Сьогодні ж це вдавалося мені вкрай підозрілим, бо я нарешті второпав, що гадки не маю, а що то таке - наш кінцевий продукт. Через годину мене спіткала чергова геніальна ідея: я вирішив поцупити зразки, щоб спокійно покопирсатися в них в університетській лабораторії. Але на повірку ідея виявилася ідіотською, як сказав би Сашко, бо за цією спробою мене застукав шеф.  
- Щось шукаєш, Кирило?
- Так… цеє…
Це не ідея - ідіотська, а я - незграбний ідіот!
- Виносити зразки назовні заборонено, - суворо сказав шеф. -  Ми - комерційна структура, і клієнт хоче отримати унікальне добриво.
Ага, добриво, як же…
Але я звик доводити справи до кінця. Тому, кому шеф пішов, все ж таки примудрився заховати в кишеню одну порцію того «добрива».
Картина ставала все яснішою, але мені потрібно було з кимось все обговорити. І цим кимсь звичайно мав стати Сашко. 
«Приходь о восьмій в кав’ярню на Узвозі, якщо тобі зручно», - відправив я повідомлення у Телеграм. Відповіді не отримав. Або він дуже заклопотаний, або ще сердитий на мене за ті кляті тарілки! Я почекав ще півгодини, порція «добрива» пропалювала кишеню, і відправив друге повідомлення: «Якщо незручно, приходь все одно». Відповіді не було, але я знав, що він прийде.
Нарешті мій робочий день закінчився, і я мерщій побіг на Узвіз. Сашкові подобалася стара кав’ярня навпроти Замкової Гори, і я сподівався, що він прийде, незважаючи на вранішню майже сварку. 
Він прийшов.
- Що знову трапилося таке, про що не можна поговорити вдома?
- Можна, але мені тут подобається більше. Тобі також.
- Дурко! - фиркнув він. - Важко було зізнатися, що тарілки гепнув ти? Пацан!
Ми взяли по пиву, і я коротко розказав йому все. Цього разу - дійсно все. Про свої підозри, про ідентичні пакети, та показав «добриво».
- Це міняє діло! - погодився Сашко. - Якщо б ти все розповів вранці, може я був би більш уважний до тої «мазди».
- Добре, добре! Вважай, я зробив висновки.
Він накинув на мене поблажливим поглядом, в якому я завжди читав оте «пацан», і від якого неймовірно дратувався.
- Ти віриш мені чи ні?! 
- Чи вірю я, що ти встряв у халепу? О так, звичайно!
- Ти допоможеш?
Ми давно вже вийшли з кав’ярні та йшли вниз до Подолу. Я зупинився навпроти музею Булгакова і вхопив його за плече.
- Хочеш замутити власне розслідування? - Сашко акуратно вивільнився з моєї хватки.
- Потрібно ж з’ясувати, що відбувається!
- Значить, хочеш, - констатував він.
- Ти допоможеш? - повторив я.
- Думаю, що так… - Сашко зосереджено здвинув брови. - Бо один ти наробиш  справ… Шерлок! - раптово єхидно додав він.
- Кепкуєш?! - може ображатися було і не на часі, але я все одно образився.
- Якщо незручно, приходь все одно! - передражнив він, - Треба було ще написати «може бути небезпечно»!



Тетяна Юр'єва

Відредаговано: 11.11.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись