Чума

Розмір шрифту: - +

Чума

Багряні дахи під рясним дощем, 
Мокрі стіни зарослі в плющі, 
Небо заграло сірим вогнем, 
В будинках мляво мигають вогні.

Примарне місто заснуло на мить, 
Вулиці міста сльозами умиті, 
Смертним сном життя тут спить, 
Розпачем й болем будинки залиті.

Сонце сховалось за мракою хмар, 
Ворона образ, відблиск страшний, 
Смужки диму пускає димар, 
Дім минув образ — доктор чумний.

Одна лише шибка пітьмою закрита, 
Самотнього дому, старого й пустого, 
Місячним світлом кімната залита, 
Щурі на підлозі шукають смачного.

Дім той у темряві й хворі сидить, 
Кашель лиш звідти злегка долинає, 
Вогонь у каміні — давно не горить, 
Докторів лячних, собой закликає.

Ліжко гниле в черв'яках потонуло, 
Стіни у сажі й бруді пропали, 
Дитя свою матір злегка пригорнуло, 
В хворобі страшній їх хвилини минали.

Матір неясно гляділа в вікно, 
Картини святих під ніс проклинала, 
Вона малечі цілувала чоло, 
Померає маля — це вона знала.

Плід смерті й жаху в кімнаті висів, 
На Муки й Біль він всіх прирікав, 
Матір з дитятком не пожалів, 
В очі із сміхом туман він кидав.

Дощ бив у шиби, колихав павутину, 
Блискавка била, й лякала маля,

Подушкою душить матір дитину, 
Не може дивитись на болюче життя.

"Засни тихим сном, відлети в небуття..." 
Мовила мати крізь сльози болючі, 
Жахливо пищало й тряслося маля, 
"Пропадуть ці болі жахливі й колючі..."

Дитина завмерла й впала на бік, 
Матір в тумані труп обіймає, 
Туги такої вна не знала за вік, 
Ще один доктор хату минає.

"За що це мені?! За які гріхи? 
Муж мій помер, сина... нема, 
Сім'я моя... далекі роки, 
Біль усю цю чума принесла!"

Минали години, ночі і дні, 
Матір жила, чумою закрита, 
Згадала роки свої молоді, 
Тіло її нерухоме пилюка покрила.

Врешті розірване серце й хвороба мутна, 
Матір стареньку зовсім достали, 
В тиші смертельній померла стара, 
Щури за нею з будинку втікали.

Ще довго малеча ходила і гралась, 
Повз закинутий дім про бігала, 
Сміху дитячому вона лякалась, 
Від матері голосу враз утікала.

Плач і хвороба будинок тримала, 
Крик звідти лунає, душі болять! 
Душі померлих не відпускала, 
Матері й сина там трупи лежать.

Лякалися люди, дім проклинали, 
Про господа добрість вони говорили, 
Зібралися люди, робили що знали, 
Дім той химерний за димом пустили.

Примарний той дім зник у вогні,

Сміх там лунав, і голос м'який, 
Чума вже пройшла, а може і ні... 
Чуми то був дім, темний такий...



Некромант

#431 в Фентезі

У тексті є: сум і страх

Відредаговано: 23.06.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись