Цикл підліткових жахів

Розмір шрифту: - +

Дзеркало

ДЗЕРКАЛО

 

Я прокидаюся глибокої ночі. Не знаю, що саме мене пробуджує: відчуття чиєїсь присутності у кімнаті чи власний некерований страх. Я вмикаю настільну лампу і потираю очі.

У кімнаті все, як зазвичай: стільці, стіл, шафа й телевізор на своїх місцях. На поличках пиляться книги та численні диски з фільмами та музикою. Фіранки прикривають вікно. Але щось явно не так.

Погляд падає на сторонній предмет, якого раніше тут не було. Я підводжуся з ліжка й підходжу ближче. Предмет висотою з мене і прикритий темним брудним покривалом. Цікаво, це мій старший брат Павло так зі мною пожартував? Більше на думку ніхто не спадає. То ж не п’ятирічний Вадик це зробив?

Я стягую покривало й кидаю його на підлогу. Переді мною височіє старовинне дзеркало у позолоченій рамі з химерним декором. Воно має прямокутну форму й чітко зображений візерунок по кутиках у вигляді смуг. У напівтемряві досить важко розібрати, що там конкретно вирізьблено.

Дивлюся на своє відображення у дзеркалі. Худе дівчисько з коротко стриженим волоссям. А я майже очікувала побачити там чудовисько… Це все винувата моя бурхлива дитяча фантазія. Я схиляюся за покривалом, щоб повісити його назад, як раптом завмираю на місці. Моє відображення зникло.

Я з острахом кручу головою, розглядаючи кімнату. Впевнившись, що таки сама, повертаюся до дзеркала і простягаю руку, щоб торкнутися прохолодної поверхні. У ту ж мить відсмикую її назад. Пальці входять у скло!

Моє серце готове вискочити з грудей, але я завжди грішила надмірною цікавістю, а тому повільно роблю крок уперед та заходжу у дзеркало. По той бік я виходжу до своєї кімнати. Точно своєї, зуб даю! Лише щось не дає спокою. Наче стіл не там стояв, а ліжко чомусь посунулося у протилежний бік… Але врешті-решт я втомлено падаю на простирадла та заплющую очі.

 

Приходжу до тями, коли вже наступає ранок. Я намагаюся пригадати події вчорашньої ночі й оглядаюся на дзеркало. Воно стоїть там, де я його запам’ятала. Поруч лежить червоне брудне покривало. Я схоплюю його і накидаю на дзеркало. Одягнувшись, спускаюся донизу на кухню.

Досить незвично рухатися будинком, який є точною копією мого, тільки все знаходиться навпаки: сходи зліва, а не справа, вітальня теж зліва, парадний вхід не там, де був. Здається, це називається задзеркаллям. Повз мене пробігає Вадик із літаком у руці. Відколи це він грається такими іграшками? Вадик щось радісно репетує, виписуючи тим літаком піруети. Я проводжаю його стривоженим поглядом і помічаю, що його волосся зі світлого перетворилося на темне.

На кухні Павло готує сніданок, начепивши на себе мамин фартух. Один лише цей факт змушує мене затремтіти. Брат ніколи не готує, він перший зрання вистрибує з дому, щоби нічого не робити, і тільки мама завжди готує їжу на всю сім’ю.

— А де батьки? — обережно питаю, сідаючи на стілець і міцно хапаючись за нього, наче він може зненацька перевернутися.

Брат дивиться на мене, як на прибульця.

— Ти з якого дерева впала? На роботі, звісно.

Я червонію чи то через свою некмітливість, чи то через зустріч із незнайомцем. Тому що брат насправді має обличчя невідомої мені людини.

«Павло» подає млинці і сметану.

— Їж, поки гарячі.

Я швидко налягаю на їжу, сподіваючись, що в цьому вимірі мене ніхто не бажає отруїти.

— Паш, — обережно ризикую озватися тремтячим голосом, — а це ти поставив дзеркало в мою кімнату?

Він здивовано поглядає на мене.

— Дзеркало?

— Ну, таке велике і старе, — я кидаю виделку на тарілку, показуючи розміри предмета.

Він чухає потилицю.

— Нема мені чим зайнятися. То батьки, певне.

Дивно, що він не почав наді мною сміятися. Він витирає руки та скидає фартух.

— Ну все, мені потрібно на роботу.

Від цих слів раптом стає дуже моторошно.

— Ні! — лементую, але миттєво закриваю собі рот долонями.

— Ти чого? З яких пір ти боїшся залишатися вдома без дорослих?

Та як можу я пояснити причину свого страху? Тим, що мені здається, наче я вже не я? «Павло» розвертається і йде у передпокій взуватися. Я тихо спостерігаю за ним. Він бере до рук дипломат і дивиться на мене.

— Не бешкетуй і приглянь за Вадиком. Батьки будуть в обід, я ж сьогодні затримаюся. Та що це сьогодні з тобою таке? Сама не своя! Ці канікули щось погано на тебе впливають.

Я шмигаю носом. Мій справжній брат не вдягає костюмів та не має дипломатів. Мій справжній брат носить спортивний одяг і працює на будівництві.

— Не спали будинок, — з цими словами він виходить надвір і зачиняє за собою двері.

Я притуляюся до стіни. Мені тринадцять, я знаходжуся у величезному будинку вдвох із п’ятилітнім братом, і я — в задзеркаллі.



Оксана Кириченко (Aillin Ai)

Відредаговано: 13.01.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись