Цукерка

Розмір шрифту: - +

Суперпровокаторка

Авторська передмова

     Друзі, головне дотерпіти до 5 сторінки, а там піде як по маслу. Хочте трешачку? Го сюди, любчики!   Роману більше 11 років. Не те що з нього труситиме порохом під час гортання сторінок, та зазначте - це дивно. Якого діда він не публікувався раніше, або не загримів у кошик в періоди рефлексій? В першому випадку було жаль, в другому – лінь.  Та хіба це не основні причини, чому ми досі не підірвали свою планету? Єдиною моєю потугою зрубити собі капелину слави, було відіслати свою дитинку, як їй виповнилося кілька місяців, на Коронацiю Слова під іншою назвою: «Чули про таку гру». З тих пір про неї ніхто нічого не чув.

     Повернемося до суті. Події 2007 року, відтворені в романі, ніколи не відбувалися, хоча б мали в деяких випадках з деякими людьми. Та, дещо тут є автобіографічним. Ну, як не втюхати потенційним фанам кавалок своєї сумної історії?.. Хіба всі ми не хочемо трошечки любові й повного контролю над чужою свідомістю?.. Кожного вівторка глави роману публікуватимуться в тому ж цнотливо-непристойному вигляді, в якому писалися понад десятиліття тому. Ну що, поїхали? Не дахом, ні, а в пошуках глибокого сенсу нісенітниць життя. На цьому я стуляю писок. Амінь.

А. К.

 

    Чули про таку гру? Влізаєш до юрби й вдаєш, ніби тебе не існує. Навколо тебе наймогутніша сила Всесвіту – людський натовп. Варто заволати: «лупи голомозих!!!» - і просунуте об’єднання мирних панібратів регресує в зграю цькувальників й задир. Якось ти не встигаєш вчасно вшитися…

  …тож моя божевільна історія починається, вірніше, закінчується на звичайному мості в звичайному мегаполісі, де провокація разом із мізковибуховими тягнучками, хмарою промислового смогу й втраченими амбіціями є звичайним явищем життя.

   Хспди, все перило згвалтоване написами «тут був (ла)…». Люди марять власним безсмертям і несамовито штрикають метал в надії полишити після себе кілька тупізмів до наступного косметичного ремонту.

   Де вони зараз ці Колі-Олі? А може… Я заглядаю в Дніпро, звідки невпинно струменить вологе повітря. Хто з цих невідомих зайд наважився зайти глибше?

    Хто використав перила як трамплін? Важка вода великої ріки зберігає страшні таємниці. Вона не така гостинна, як здається на перший погляд, тому я починаю дрижати.

   Роблю це вперше й востаннє. Маю на увазі, самогубство. Трохи нервую, бо ніколи не стрибала з таких висот. Поряд за спиною шмигають автівки, гра в «тебе не існує» продовжується.

   Я не поспішаю сягати в глибини вічного мороку, а з непідробною огидою до власної персони згадую останні події свого життя, що зумовили це несподіване рішення.

   Далі намацую шпильку в волоссі й старанно шкребу на перилі: «тут була Ляля Че …»

 

напередодні

 

  Одні підкорюють юрбу силіконовим тілом, другі нездійсненними цяцянками, треті солодкуватим тенорком з плюсовки – так, способів владарювання над сірими вистачає, та всі вони мають один недолік: рано чи пізно юрба пожирає своїх месій. Пощастить тому, хто відбудеться обстрілом яєць чи черевиків й не солодко буде бідоласі, якого забажають лінчувати чи розіп'яти.

   Гра з масами лоскоче нерви, в кров надходить дика порція адреналіну й людина-центр уваги отримує такий кайф, який не дасть слоняча порція ЛСД у вигляді марки з трипільським глечиком.

   Боги масового поклоніння не готові падати з своїх олімпів на брудну смердючу землю, тому доводять своє існування до абсурду, а натовп до сказу, тобто екстазу.

   Депільовано-засмаглі, щоб їх не забували, розпухають від силікону й незабаром почнуть обростати щетиною, щоб хоч в такий спосіб звернути на себе увагу, а енштейнівці вигадуватимуть нові теорії «дебілізму» - гра на публіку вимагає жертв.

   Цього можна уникнути, якщо діяти підпільно. Звичайно, зірки й політики не згодилися б владарювати над юрбою, кудись вглиб запхнувши своє его, що лізе з усіх шпарин, особливо нижніх, налаштоване будь за що засліпити не такі визначні я активною демонстрацією недоліків.

 Та знайшлися інші охочі до уваги, не такі самозакохи, втаємничено-розкріпачені – братство провокаторів, сірих кардиналів що теж бажали маніпулювати, але дуже не хотіли бути з’їденими, коли натовп втомиться віддавати свою енергію й почне вимагати відшкодування.

  Братство нагадувало розпорошену сітку фрілансів, що чаїлися навіть одне від одного й постійно змінювали свої атрибути й місця проживання. Хто основний, теж ніхто не знав, та й це було зайвим: вся суть існування провокаторів – встигнути першим на місце й з місця події.

 Замовлення надходило на мило, гроші на рахунок – повна віртуальність й позбавлення від зобов’язань.

  Та найважливіше: ти міг владарювати над натовпом як підпільний Наполеон, лише наодинці сам з собою поділяючи весь «позитив», отриманий від юрби. І якщо ти не залежав від схвального вигуку «молодець», ти цілком мав бути задоволений своїм таємним внеском в збурення життя.



A.K.

Відредаговано: 11.12.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись