Цукерка

Розмір шрифту: - +

Цукерка

 

   — …шо будемо робити? — Белькiт вiддалився в протилежний бiк канапи порадитися з мовчазним шефом.

  Чолов’яга в смугастiй мантiї поклав люльку на повiтря й розчахнув свою широченну пащу так, що вона почала нагадувати сачок для метеликiв.

   — Дозвольте ще побелькотiти! — жалiбно заcкавчав Мандрівний.

  Та Мантія вперто тримав свого рота роззявленим, й Белькiт зiтхнув.

   — Будьте милосердним, шеф, у вас гострi зу… — несподiвано вiн замовк.

  Шеф, ковтнувши Мандрiвного, задоволено облизнувся. Кілька секунд він щось мурмотів, налагоджуючи баритон. З пащі шефа Мандрівний лунав мов з великого казана.

   — Я - демократ, тому інколи відпускаю голос й вуха погуляти.

  — Тепер зрозуміло, звідки ви все знаєте, — думка про мандрівні вуха, що можливо, блукали десь поряд в той час, коли я займалася своєю улюбленою справою, засмутила мене.

  — Анонімність – ілюзія минулого сторіччя, лялечко, — почав виправдовуватися Мантія, блимаючи різнокольоровим оком, — та перейдемо до справи, бо маємо обмаль часу. Ви в курсі, де цукерка?

   — Чесно кажучи, ні. Мені зараз не до цукерок, та можу підказати найближчий супермаркет.

  — Хо, ви вважаєте, її можна придбати в супермаркеті?—певно, мій погляд був надто щирим, бо Мантія щосили закшріб потилицю, — отакої, ви забули про цукерку в рожевому фантику?!..Яка ганьба!

  — Знаєте що… — як же мені набрид цей здоровань з смердючими п’ятами. Я ладна була шубовснути в воду, аби знову не зазирати в його дивні очі.

  — То зробіть це! — ляснув в долоні брудний чолов’яга, й перило раптом зникло, розтануло в повітрі, — або ж знайдіть цукерку!

  Прірва наблизилася до мене впритул й важко дихала в обличчя вологою. Міст без перил осиротів й став непривітним. Ноги почали дрижати. Важко крокувати в прірву. Важко залишати після себе дурну пам'ять. Звичайно, ніхто не пізнає мене в обличчя, та хіба не досить моїх вчинків? Людина йде, а вчинки залишаються. Їх не зітреш з історії людства, а мої вчинки – це брудні сліди на тілі людства. Ляля Че – хто ти без злої провокації?..

  Канапа знов перетворилася на повітря. Стояти над голодною прірвою було моторошно.

  — Могли б ви мені допомогти? — несподівано звернулася я до Мантії.

  — Я тут саме задля цього, лялечко.

  — Підштовхніть, будь-ласка…

  Чолов’яга кілька секунд розгублено блимав червоно-зеленим оком, й нарешті простягнув руку. Йому достатньо було полоскотати мене пальцем, що нагадував величезну рожеву сосиску. Однак замість цього він схопив з повітря люльку й нервово зацмокав.

  — З вами неможливо працювати. Ви невиправна дурепа! Та за цю цукерку кожний ладен був би віддати своє життя! А вам навіть не цікаво, де ваша власна! Чому ви її до сих пір не з’їли?!..

  — Ви мені теж неприємні! Хто ви – бог, чорт? Реал чи глюк? Що вам від мене потрібно, дайте, нарешті людині спокійно покінчити життя самогубством!..

  Мантія знервовано зачухав потилицю, від сили тертя з-під його нестрижених нігтів виточилися невеличкі червоні іскри й посипалися вогняною лупою на масний комірець непрасованої мантії. Здивуванню його не було меж.

  — Самозакохана ідіотка! — нарешті він зробив якийсь висновок, — так, важкий випадок. Зрештою, не хочете змінити своє життя, вмирайте на здоров’я! Повертайтеся спиною!

  — …змінити життя?

  — Е ні, повертайтеся спиною.

  — Ви сказали «змінити життя», чи мені почулося?

  — Казав…та ні, почулося!

  — Ні, ви казали. Я точно пам’ятаю: ви сказали «не хочете змінити життя, вмирайте на здоров’я!»

  — Щось не пригадую…

  — Ви глузуєте, з мене та ви… ви…

  — Доказуйте, хто я?

   Певно, я б таки зірвалася в ріку, обезсилена тупим діалогом з прибульцем, якби він вчасно не повернув перила на своє споконвічне місце. Якусь мить ми ображено споглядали величне місто, що в темряві запалило яскраві неонові свічки. Сотні пересічних вікон забруднили ніч святковим серпантином світла. Дніпро став темним й таємничим. Він очікував на моє рішення. Я скосилася на прибульця в мантії, що мовчки смалив свою люльку.

  — Розкажіть про цукерку… — попрохала меканням новонародженого ягняти.

  Мантія зробив могутню затяжку й не поспішаючи почав вивільняти з рота сотні невеличких сивих кілець.



A.K.

Відредаговано: 11.12.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись