Далі й далі в ліс

Розмір шрифту: - +

Роздiл 7, який допоможе дiзнатися трохи бiльше

Я мiг би зробити цей свiт трохи кращим, але кримiнальний кодекс…

 

Яскраво свiтило сонечко, весело щебетали пiстрявi пташечки, примостившись на деревах та кущах, дув легенький лiтнiй вiтерець, даючи таку потрiбну в цю обідню пору прохолоду, а компанiя з трьох пiдлiткiв примостилася на м'якiй зеленiй травичцi, час вiд часу струшуючи з себе нахабних лiсних мурашок. Це були Тая, Джек i Вел.

Цілком можливо, що зараз ви починаєте сумніватися у своїх математичних здібностях і ставите собі питання: так їх ніби ж четверо було? Справді, куди ж дiлась Нора? А вона сидить на самiй верхiвцi вишнi та насолоджується життям. Їсть ягоди тобто. Тая робить те саме, але на землi.

- I як можна їсти цю кислятину? – запитав, кривлячись, неначе середа на п'ятницю, Джек.

- Ага, -  з таким самим виразом обличчя, що й у свого друга, пiдтакнув Вел.

- Нiчого ви не розумiєте! А ти взагалi голодний сидиш, тому помовч там, – ображено кинула в Джека вишеньку  Нора, але хлопець встиг ухилитися.

«Ну от, таку ягiдку змарнувала! – побивалася Нора. Слово «змарнування» якимсь невiдомим чином наштовхнуло її на думку про витрачений дарма час. – Точно! Я ж досi не знаю, де саме знаходжуся, а годинник тікає! Мені ще необхідно до столиці дістатися, а звідти і до академії. Як би витягнути з цих суб’єктів потрібну iнформацiю?..»

- Гей! – почала Нора не дуже голосно. – Я справдi хочу знати, де саме знаходжуся.

- У Вiчному Лiсi, - гмикнув Вел.

- Це i дурню ясно! – почала дратуватися Нора. – Я ж запитую про своє точне мiсце перебування.

- А я б хотiв знати, про те, хто i чому тебе переслiдував, - спокiйно сказав Вел.

- Та не знаю я! – вигукнула Нора, аж пiдстрибнувши на гiлцi. Це було її помилкою, бо гiлка була тонка i висiла прямо над трьома, що ще не врубилися, яка пiдлянка на них чигає. Для них було великою несподiванкою, навіть не поворухнувшись, опинитись серед гiлля та листя, а ще бути придавленими Нориним суповим набором. Сама дiвчина швидко прийшла до тями та поспiшила вiдкотитися. Коли Нора встала на ноги, дивом не знайшовши на собi жодних свiжих подряпин, та подивилася на дiло рук своїх, вона не змогла стримати тихого «хi-хi», яке переросло в голосний смiх.

Вел перетворився на величезного шаблезубого тигра та кидався на свого безсумнiвно страшного ворога – гiлку, яка накрила всiх трьох, нiби клiтка. Хоч гiлка й була досить легкою, проте хтозна-чому не одразу пiддалася Велу. Коли ж вона, нарештi, перекинулась, то злегка прим'ятi, скуйовдженi, подряпанi та дуже злi Норинi друзi подивилися на дiвчину, як на вселенське зло, яке вони взяли за мету лiквiдувати.

- Менi здається, чи я й справдi вiдчуваю тонкий аромат смаженого? – запитав з пiдтекстом Джек, шкiрячись.

 «Щось я не помiчала ранiше в нього такого кровожерливого погляду.» - Нора нервово ковтнула слину.

«Ось, що жага помсти з добрими людьми робить!» - зiтхнув сумно Реалiст.

- Знаєш, Джек, а я теж вiдчуваю, - з серйозним виглядом принюхалась Тая, а Вел погрозливо загарчав.

«I вона туди ж?! А я сподiвалась, що Тая, якщо не захистить нас, то хоча б просто постоїть в сторонi, все ж два ворога краще, нiж три», - сказав сумно Оптимiст.

«Стривай, "сподiвалась"? То ти дiвчина?» – здивувався Песимiст.

Оптимiст… Оптимiстка ж скромно опустила очi додолу й кивнула, на що Реалiст з Песимiстом водночас присвиснули.

«I що в мене в головi дiється? Так, так, риторичне питання. Стоп, а й справдi смаженим смердить!»

Не встигла Нора так подумати, як її суперслух вловив потрiскування вогню та тупiт, але цi звуки були досить далеко, тож вона не надала їм особливого значення, зараз у неї була нагальнiша проблема.

- С-слухайте, - вона аж заїкатися почала від хвилювання, - а може, вирiшимо все мирним шляхом? – Вел загарчав сильнiше. – Все, все, я зрозумiла, бiльше на вас падати не буду… намагатимусь… Ой, вiдстань, тварино!.. Тає, Тає, допоможи! Будь ласочка! Ти ж добра людина! Тобто провидиця… Я чесно так бiльше не буду!.. А-а-а!

Вел нарештi наздогнав Нору та повалив на землю, нависнувши над дiвчиною i, страшно скалячи зуби, гарчав. Ще б йому не наздогнати, у нього ж чотири лапи, а у Нори всього двi… Так не чесно!

- Таєчко, люба моя, ну я тебе дуже прошу, допоможи менi, - канючила Нора в той час, як в її душi зароджувався страх. Нi, вона не вiрила, що Вел може завдати їй болю, але, погодьтеся, лежати на землi i вiдчувати, як потужнi лапи небезпечного звiра вдавлюють тебе в цю ж землю – почуття малоприємне, та ще й Вел дихав на неї, а подих у нього, точнiше у його звiра… Е-е-е… Ну, ви коли небуть вiдчували запах з роту собаки? Ну, коли вона на спецi вивалить язик i, важко дихаючи, робить «хе-хе, хе-хе». Вiдчували? Так от, у Вела з пащеки смердiло приблизно так само, єдина рiзниця полягала в тому, що зараз це було в тисячу разів гiрше, нiж у дворового пса. Нора поморщилась i спробувала докричатися до Таїної Жаби, бо Совiсть її, здається спала, повiсивши на дверях табличку «не будити». – Траярно, - перекрикуючи гарчання Вела почала Нора.



Настя Лайт

#135 в Фентезі
#54 в Різне
#15 в Гумор

У тексті є: магія, гумор, дружба

Відредаговано: 30.12.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись