Діалоги з Монстром

Розмір шрифту: - +

Діалог десятий

Молодий лейтенант, тікаючи з оглядової, встиг загорнути ноутбук у свій кітель, рятуючи його від пилу - так люди хапають улюблені речі, вибігаючи з дому під час стихійних лих. Тепер цей хворобливо-худорлявий розумник, наче зрячий серед сліпців, сів на підлогу, відкрив ноутбук і повідомив здивовано:

- Він там. І він один!

Камера спостереження у блоці один працювала. На моніторі було видно, що пил у приміщенні осів. Посеред кімнати, склавши руки на грудях, стояв прибулець, наче чогось очікував.

- Чому він там один? - генерал Смехов схилився, крекчачи від болю вхопився за поперек, подивився у маленький монітор ноутбука і вибухнув криком, - Де решта?!

Лейтенант розгубився - хто інші, які інші? Хлопець сподівався, що його будуть хвалити за те, що він забезпечує зв'язок із камерами стеження. А ні.

Генерал Смехов вже роздавав накази:

- Полковник! Де ви? Мать вашу! Обшукати коридори!

Полковник Нарченко відсалютував, приклавши руку, як серед військових говориться, до «порожньої голови» - кашкет він загубив - і поспіхом зник, міркуючи що у такий момент потрібно бути подалі від начальства.

 

- У нього теж є свій криптоніт, - тихо сказав Ловрашов.

Його почули.

Смехов скоса глянув на професора. Невролог стояв, спершись на стіну, очі дивилися у протилежну стіну коридора, не кліпаючи.

Генерал Губенко почухав лоба, струсив пил з кітеля. Голос Ловрашова вивів його з заціпеніння яке викликало усвідомлення ймовірної небезпеки.

- І що це - у нас є цей криптоніт? - знизивши голос, немов боячись злякати хистку пам’ять професора, запитав Губенко.

- Його можна поранити мармуром, - дивуючись своїй забудькуватості, прошепотів професор і додав, - А ще беладона якось погано на нього впливає. Так, так, - злегка підвищив голос невролог, - то була саме беладона! - І заговорив швидко, наче боявся що знову усе збуде: - Ренлі хлюпнув концентрат йому в обличчя, і Апсу осліп. Він, звичайно, і без очей бачить. Ледь не задушив професора! Але це ж можна не тільки засліпити, а змусити якось випити, і він не зможе дихати! - несподівано вигукнув театрально: - О Боже! Він мене вб'є!

- Не вб'є! Не дозволимо, - самовдоволено посміхнувся генерал Смехов, наче вже переміг прибульця. - Ми цього супергада тепер вмить пов’яжемо. Юрченко, де твої монстри? - знову закричав Смехов, і із злостивою іронією запитав у Ловрашова, - Пане професоре, а яким чином діє той мармур? Закидати його брилами і полити зверху беладоною? – Генерал вхопився за голову, - нісенітниця яка. Юрченко!

Юрченко був надто зосереджений, щоб відповісти генералу. Повторюючи «Зараз, зараз», він набирав потрібну команду на своєму планшеті.

У блоці один відкрилися верхні люки і звідти випали дивні істоти. Апсу, здивувався, відступив до стіни.

Істоти - напіввовки, напівведмеді, напівлюди - оточили прибульця. Їх було шестеро, і коли вони випростовувались на задніх лапах, їх ріст сягав майже двох метрів. Мутанти готувалися до атаки і падали на передні кінцівки, наче вовки, адже з чотирьох лап стрибок сильніший. Сіре хутро, на загривку особливо густе, піднялося дибки. Істоти гарчали і підвивали. Апсу, нерухомо стояв біля стіни, дивився на мутантів.

- На європейській базі із мармуру робили кулі. Американські солдати доктора Ренлі теж були озброєні автоматами, зарядженими мармуровими кулями, - продовжував згадувати Ловрашов. Професор підійшов до Смехова, зазирнув у монітор ноутбука, який тримав на колінах комп’ютерник. - Він їх підкорює. На женевській базі шоломи солдат запилювали речовиною із саркофага, і Апсу не міг впливати на тих вояків. У нас такої речовини немає.

- Він дурень, ваш прибулець, йому горло розірвуть! Розгубився? Наляканий?! - Смехов почав нервово гризти ніготь.

- Не нападають, - шепотів комп'ютерник, - вони не нападають.

- Чому вони не нападають?! - немов відлуння, вигукнув Юрченко. - Чому?

- Едрен батон, - з гіркотою посміхнувся Губенко. - Все не те, все не так. От якого біса ми привезли сюди цю чупакабру патлату?!

- Двох чупакабр, - виправив Смехов, - двох, мать твою, мерзенних чупакабр. Чому Нарченко не повідомляє? Втекла друга потвора? І Бена, мать його, Смітта витягла. Ех Надійко, Надіє, не бачити нам наших тарілочок, як власної дупи.

- Підкорив, - захоплено мовив Ловрашов.

Мутанти зупинилися за півметра від Апсу, схилили голови і оточили прибульця, готові захищати його. Здавалося, вони розмовляють із Апсу, але подумки, як це властиво звірам.

Смехов, з обуренням і гнівом подивившись на Юрченко, гаркнув:

- І це твої славнозвісні монстри?! Чому вони не нападають?

Юрченко не знав що відповісти, розводив руками, ковтаючи повітря, наче риба, яку викинули із води.

- Спаліть блок один до біса, - Смехов махнув рукою в бік загерметизованої двері блоку для досліджень особливо небезпечних істот.

- Не вбивайте моїх підопічних! – заблагав Юрченко. - Ми ще їх навіть не вивчили! Це непорозуміння! Божевілля! Вони унікальні!

- Ми цей блок не відчинемо, - крізь зуби говорив генерал Смехов. - здохнуть усі, разом із прибульцем. Необхідно знищити його, поки він ще якесь паскудство на наші голови не придумав. Професоре ти що не розумієш?! Якщо двері відкрити, він твоїх звіряток на нас нацькує як псів. От кляте падло!

- Я не можу дозволити вам таке марнотратство. Це біологічний матеріал, час і зусилля цілої лабораторії, - Юрченко намагався надати голосу твердості, стискав кулаки і зводив брови. Та голос тремтів, і руки дрижали.

- Йди ти, професоре, - відмахнувся від товстуна генерал, кинувши недбале запевнення, - виростите нових.

- Але пане генерале! - верещав Юрченко.

Губенко, поклавши величезну руку на м’яке плече професора, мовив, наче філософ чергову істину:



Марк Алл

Відредаговано: 21.02.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись