Давня мрія

Розмір шрифту: - +

Пересічна буденність

Несподіваний вранішній дзвінок перервав не тільки тишу, а й сон. Навпомацки знайшовши телефон, Христя тихенько встала й обережно вийшла зі спальні, – не розбудити б сплячого чоловіка розмовою.

– Слухаю. – сонним тихим голосом сказала в слухавку.

– Доброго ранку! – почулося з того кінця.

– Доброго ранку. – повторила й глянула на годинник на стіні. Початок дев’ятого лишень…

– В нас намічається ще одна зустріч із читачами в католицький сочельник і корпоратив наступного дня. Готуйся! – донеслося з трубки. – Запрошення дам при зустрічі завтра, нам же ж треба обговорити першу твою зустріч із читачами…

«О, це редактор…», – подумала, ще сонна Христя…

– Гаразд, я зрозуміла. До зустрічі!

Ще хвилини півтори дивлячись у пустоту, де годинник висів на стіні, ошелешена майбутніми заходами напередодні свята, Нового року, авторка книги, що розкручували почала поспішно збиратися за подарунка. Вона ще вчора собі пообіцяла, що за будь-яких обставин знайде час на покупки.

Швиденько привівши себе до ладу, випивши кави та одягнувшись, Христя залишила сніданок на столі та записку, прикріплену магнітом із сімейним фото, на холодильнику. Попереду її очікував насичений день пошуку подарунків для найближчих!

Ранок видався сонячним, сніг виблискував під промінням наче насип алмазів. Сонечко було не тільки яскравим, але й теплим – навіть мороз не відчувався. Бурульки капали, танучи під промінчиками. Складалося відчуття весняної капелі.

«Невже знову Новий рік буде без снігу?», – задумалась подарунків, проходячи повз падаючі краплі. Дорога була майже безсніжна, лиш залишки жовтої субстанції, – помісі снігу, солі та піску. Машини, швидко проїжджаючи стороною, розбризкували з-під своїх коліс цю помісь. Хідники, ще місцями, особливо в тіньовій своїй частині, були вкриті білим снігом. Але, після більш швидкісного пересування повз них машин, стали в цяточку.

Погода налаштовує на прогулянку, того на вулиці було багатолюдно. Мамочки з колясками гуляли по скверам., з дітками більш старшого віку – на ділянках. Школярі, студенти та просто молодь кидалися сніжками один в одного, в дерева, в проїжджаючі машини. Було дуже весело за ними спостерігати.

Виблискуючі на сонці, сніг осліплював перехожих, тож майже всі мружилися та були схожі на різнокольорових великих кротів. Але одиниці переходили на інший, тіньовий, бік вулиці – там-то була справжня морозна груднева зима. Там, де сонечко не потрапляло, було похмуро та сумно, холодно. А в ці, передсвяткові дні, так хотілося сонечка та тепла. Тим більше після стількох днів морозів і хурделиць.

Хоча, з іншого боку, хотілося справжньої сніжної зими. За останні роки снігу майже не було, про зиму нагадував лише календар, свята та, деколи, морози. А ось такого снігу, як цього року, вже давно ніхто не пам’ятав.

Найбільше раділи діти. Нарешті вони бачать сніг у своєму місті, у своєму дворі, а не в горах і зимових курортах. Можуть гратися в сніжки, а не лише дивитися на бої сніжками в кіно чи читати про це. Самостійно, з великим задоволенням і завзятістю, ліплять снігових баб і сніговиків, – самостійно вигадуючи їх зовнішній вигляд і просто пародіюючи тих, яких побачили на малюнках і в мультфільмах.

Не кажучи вже про санчата. Це ж розвага для дітей будь-якого віку. Від народження до сорока, а може навіть і більше, років! Катаються на всьому: санчатах, снігокатах, тарілках для катання. Ті, в кого цього немає, катаються просто, сідаючи на одяг чи пакети, навіть на портфелі й рюкзаки!

Сміх і радісні вигуки доносилися з різних боків міста – настільки щасливими були пересічні мешканці, що не соромилися своїх емоцій, можливо вперше в своєму житті. Такі моменти надихають на життя загалом. А коли нутро переповнюється щастям – ним хочеться поділитися з оточуючими, особливо з рідними.

Христя виходила з пакунками, повними подарунків, із магазину вже в сутінки. Магазин сяяв яскраво білими гірляндами, навколо дверей височіла арка з соснових гілок, прикрашена великими червоними і зелено-білими бантами. На ялинці, що була встановлена навпроти входу, запалилися різнокольорові вогники. Навколо, позойкуючи, бігали діти.

Вулиці були освічені, наче вдень, передсвятковою ілюмінацією. Все навколишнє наче кричало про свята, що наближаються. Неможливо було просто в стороні спостерігати за дійством.

Христя, викликавши таксі, поклала пакунки на найближчу лавочки, та, не голосно, майже про себе, почала підспівувати радіо, що транслювало новорічні та різдвяні піні різних часів.

– Що співаєш? – почулося збоку.

– Підспівую просто. – повернувши голову, побачила дівчинку, років шести. Хутряна шапочка, біленька пухнаста, з’їхала на бік, що виглядало дуже кумедно.

– Нєа! Просто ніхто не підспівує! – наче підозрюючи щось, примружилась кумедна дівчинка й захитала головою.

–  Справді? – зробила вигляд здивованої, перепитала Христя. – А коли хтось підспівує?

– Тю! Така велика й не знаєш?! – майже насміхаючись, фиркнула пухнаста всезнайка. – Коли щасливі, наприклад! Або коли свято! Зрозуміла?!



KrisTina

Відредаговано: 09.01.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись