Дід, що живе біля вітряка

Розмір шрифту: - +

І

 

Я любив дорогу, коли був малим. Одна така проходила повз наше село. Вела кудись туди, далеко за обрій. Залишала позаду куці хатки.

У нас невелике було село, красиве. І всі, як це зазвичай буває у маленьких селах, один одного знали. У нас в селі жили добрі люди. Добріших людей ніде не було на світі, я можу вас запевнити.

І навіть та баба-ропуха, як її охрестили діти, і та була втіленням доброти і смиренності.

Кричала вона на нас – це було. І з палицею бігала, сиплючи нам вслід всі які тільки знала прокляття – і це було. А коли не привітаєшся – вона як зиркне на тебе, та так, що мимоволі аж холонеш. І таке було. Я тоді думав, що вона, певно, відьма. Вдень звичайна бабця, а вночі спускається до себе в підвал, де в неї на поличках баночки із настоянками, жмутки засушених пахучих трав. А посередині стоїть казанок, в якому вона варить свої зілля.

І лукаво посміхаються її примружені очі, коли стара розмішує дерев’яною ложкою щось там у казанку, а воно зловісно булькотить безперестанку і випускає густу зеленкувату пару. І вся згорблена постать відьми, огорнута в чорні одіяння, освітлена тьмяним світлом воскових свічок, лякає і змушує страх прокрадатись у самісіньку душу.

Та все ж вона була доброї душі людина. Характер в неї просто такий. Не любила вона, коли вечорами ми в неї яблука в садку крали, от і злилась.

Вечори в селі – це щось особливе. Зазвичай, саме надвечір вся навколишня малеча оживає.

У вечірніх сутінках, коли повітрям розливається перегук цвіркунів, що засіли в траві, коли з лісу відкликається сич, коли десь у когось у дворі гавкотить невгамовний пес, і повітрям розлітається запах смаженої картоплі, тоді найкращий час, щоб погратися у якісь страшилки.

Коли стає все темніше, і ти вже ледь розрізняєш свого замурзаного друга навпроти, коли тобі холодно, і босі ноги поринають у прохолоду трав, а запах літнього вечора, такий незрівнянно чистий, додає тобі нових сил – саме тоді найбільше хочеться, щоб час просто зупинився.

Хоча ти знав, що все одно вернешся додому, а завтра на тебе чекає такий самий вечір.

А ще любили ми лежати на траві, огорнуті нічною темрявою. Дивитись на зоряне небо, спостерігати за мерехтінням зірок. Лежати і мріяти. Тоді приходить блаженне відчуття свободи. І тобі просто хочеться засміятися від щастя. Такого чистого, непорочного щастя, викликаного лише мерехтінням далеких зірок і тишею навколишньої ночі.

Так…

Прекрасні хвилини. Ми не знали, як назвати те, що ми відчуваємо. Не знали ми, і що це значить. Ми були нетямущими дітьми. Ми просто були.

Мали ми ще одну розвагу, особливу. Вечорами, вдосталь набігавшись і насміявшись, ми бігли на горб.

Горб був особливим місцем у житті сільської малечі. Він був найвищою точкою нашого села, метрів п’ятдесят мав, не менше. Горб стояв на окраїні, за кількасот метрів від останньої занепалої хатини, в якій давно вже ніхто не жив. До горба вела тоненька, поросла травою стежечка.

Я часто приходив туди, коли був малим. Любив посидіти на самоті. На горбу росла одна-єдина осика. До неї притулилась похила лавка, яку колись давно поставив хтось невідомий. Я всідався на ту лавку і довго-довго дивився в поле, що розстелилось перед моїми очима, спостерігав за тим, як величезне коло сонця повільно опускається за горизонт, а потім і зовсім зникає. І землю накривають вечірні сутінки.

Поле було порожнім. Його перетинала лише одна дорога. Вона вела до старого вітряка, що одиноко стояв серед лугу.

Багато років вже ніхто не користувався тим вітряком. Таким він був вже коли я народився. Лише його крила спокійно, мирно крутилися, поскрипуючи, ніби згадували давню звичку.

У маленькому кам’яному будиночку, що притулився до вітряка, жив дід. Певно, у нього не було імені, бо всі завжди називали його просто дід. Дивним від був, древнім, як і сам будинок, в якому він жив. І як вітряк, що,подібно дідку, повільно доживав свого віку.

Старий жив один. В селі він з’являвся рідко. Лише для того, щоб купити продукти чи свіжу газету.

Потім його стареча згорблена постать повільно крокувала назад, додому через поле.

Я часто помічав, як дід сидить на горбу сам. Я помічав його ще здалеку і одразу ж повертав назад. Мені чомусь ніколи не хотілося з ним зустрічатись. Надто дивним він був, відлюдькуватим.

Але слухати його було суцільним задоволенням.

Дід розказував казки. Майже кожного вечора ми збиралися на горбу під осикою.

«Діду, розкажи казку!» - кричали ми. Він всміхався. Тепло, лагідно. Повільно опускався на лавку, декілька секунд дивився в поле, ніби набирався з нього сил. Ніби це поле нашіптувало йому казки, а він переказував їх нам.

Ми всідались на траві навколо нього, замовкав останній тихий сміх і своїми зосередженими поглядами ми показували, що готові слухати.

І дід починав своє довге сказання. Він розказував про лісовиків - вартових лісів, про відьом. Були мавки і чаклуни, водяники і вовкулаки. А часом він розказував про ельфів і гномів, про тролів і навіть про драконів.



Rosie

#822 в Різне
#627 в Фентезі

У тексті є: казка, таємниче

Відредаговано: 23.03.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись