Демон і Причепа

Розмір шрифту: - +

Глава 9

Ми йшли вздовж лісу. Сонце вже майже ковзнуло за горизонт і в хащі було трохи моторошно… тим паче з дивним типом, який викрадає дівчат. У руках він тримав ліхтарик, який вправно освітлював нам шлях. Я трохи нахилила голову, розглядаючи яскраву доріжку зі світла, і розгублено запитала:

— Чому ти не користуєшся ліхтарями в замку, якщо знаєш, що воно таке?

— Я користуюся,– відповів Викрадач, не відводячи погляду від шляху. Я поглянула на нього ще більш збентежено:

— У тебе немає в замку ліхтариків.

— Є, просто тобі я їх не даю. Від тебе й так вдень купа безладу, не хочу, щоби ти вешталася по маєтку ще й уночі.

Я обурено фиркнула. Викрадач ніяк це не відмітив, непорушно крокуючи далі. Це розізлило мене ще більше і я спробувала вихопити ліхтарик, але він вправно відсунув руку та ще й підкреслив мою невдачу нахабним цоканням язика.

Я склала руки на грудях і втупилася в його обличчя, яке ледве виднілося в темряві.

— Якщо нам треба провести наступні півгодини разом, може, спробуємо поговорити?

Він насупився:

— Не думаю, що це необхідно. Тиша мене влаштовує.

Я закусила губу і спробувала ще раз:

— А мене не дуже. Можна я хоча б спитаю дещо?

Викрадач хмикнув із якоюсь неприємною іронією.

— Ну спробуй.

Я знервовано потерла руки:

— Ті книги… у бібліотеці… там безліч дивної літератури… навіщо вона тобі?

Викрадач насупився, на мить зупинивши погляд на моєму обличчі.

— Ні, давай інше запитання.

Я набрала повітря в легені:

— Ну гаразд… Навіщо тобі, щоби я їх перекладала?

Викрадач скривився.

— Це ж майже те саме.

Я підскочила на місці і вказала на нього пальцем:

— Тоді, може, саме час мені повідомити загадкову місію, через яку ти мене тримаєш у своєму таємничому замку?

Він, схоже, не зрозумів іронію й лише сухо кинув:

— Думаю, ти ще не готова.

Я розчаровано видихнула повітря.

— Ти ж не збираєшся відповідати на мої запитання?

Він невимушено кивнув і додав із задоволенням:

— Так, вибач, але ти так смішно намагаєшся… Я не втримався.

Я ображено стиснула губи. Викрадач і справді міг знущатися наді мною скільки йому заманеться, а я нічого не могла з цим зробити. Я підняла очі догори і змучено простогнала:

— Яка ж я дурна. Могла просити, що завгодно, а забажала свою валізу.

Він без особливої цікавості потиснув плечима:

— Не турбуйся, у тебе просто не було вибору.

— Чого це?

Він поглянув на мене так, ніби це очевидно, і витиснув із себе цілий монолог:

— Ти дівчина, — Викрадач обвів мене з ніг до голови оцінюючим поглядом і додав, — як я припускаю методом дедукції, — я розгублено подивилася на себе. За ці десять хвилин він вже втретє прихитрився мене образити! — Ти вже декілька днів ходиш у одному одязі, іноді навіть вештаєшся в старих сукнях. –Короткий рум’янець промайнув на моїх щоках. Викрадач невимушено додав: — Так, у них я тебе також бачив. Звичайно, ти не можеш думати ні про що, окрім свого одягу. — він помовчав секунду, а потім доповнив: — Ну й безперечно, найважливіший аргумент: я б все одно не погодився відповідати на твої запитання.

Я відчула, як гнів знову починає вирувати усередині й несподівано для себе буркнула:

— Знаєш, а ти так боїшся інших людей, що сховався в замку й навіть не обідаєш із єдиною живою істотою, якій доводиться тебе терпіти!

Я сторопіла, раптом згадавши, що в будь-який момент він може мене прикінчити. Але, як не дивно, Викрадач зовсім не змінився в обличчі й навіть не відзначив мене поглядом.

— А ти, схоже, занадто боїшся залишитися в тиші й тому постійно коливаєш повітря.

Я скривилася:

— Це називається людське спілкування. Схоже, ти вже забув, що воно таке.

Викрадач хмикнув:

— Спілкування хіба не відбувається за згодою обох сторін?

— Ох, вибачте містере відлюдько. Я вас дратую?

— Ну чому ж, коли ти мовчиш, усе виглядає не так вже й погано.

Я нашорошилася і вирішила далі йти мовчки. Нас огорнула тиша. Навколо лунало лише дихання лісу й наші швидкі кроки. Я ображено поглядала на невимушене обличчя мого Викрадача й намагалася хоча б трошки зрозуміти, що коїться в його голові. Але він був непроникний, як якась кам’яна брила! Сухе листя шаруділо під ногами. Дерева стояли так близько один до одного, що іноді здавалося, що це цільна стіна. Увесь ліс був огорнутий мороком і лише тоненька доріжка світла ліхтарика освітлювала наш шлях. Від цієї похмурої атмосфери мені стало лячно й у мене з’явилося непереборне бажання хоча б про щось поговорити.

— Як ми це пояснимо, якщо нас впіймають?

Він підняв очі до неба і втомлено протягнув:

— Ох, а якими чудовими здавалися ті декілька хвилин, доки ти ображалася.

— Я… я не… — я надулася, немов справжня повітряна кулька, й, заморозивши свої слова, холодно відрізала. — Мені все одно. Я можу сказати, що ти мене викрав і покінчимо з усім.

— Я не впевнений, що ти цього хочеш, — незворушно промовив Викрадач і трохи відхилив пальто. У світлі ліхтарика промайнула руків’я рушниці. Я ковтнула, напружено втупившись у неї, і спотикнулася.

— Буду поводитися тихо.

Він коротко кивнув.

 

Ми йшли вздовж пагорбу. Внизу лежало селище. Маленькі будиночки мирно дрімали, загасивши світло. Я дивилася на побиту дорогу, по якій вешталася, на гострі кути різнокольорових дахів і по тілу розтікався сум і мерзенне відчуття безвиході. Це так дивно — бути в ув’язненні. От зараз, йду по цьому схилу, але не можу розвернутися й піти назад, впасти й покотитися донизу, не можу закричати. Раніше я, звісно, таке не часто робила, проте тепер у мене є заборони й цінність таких речей неабияк виросла. Я потерла руки, намагаючись позбавитися неприємних думок, і раптом помітила велику двоповерхову будівлю, яка звеличувалася в підніжжя пагорбу. Я радісно вигукнула й кинулася до неї. Викрадач впевнено покрокував за мною.



Ольга Соломахіна

Відредаговано: 14.09.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись