Демон і Причепа

Розмір шрифту: - +

15 глава

Десь по обіді я почула, як великі дерев’яні двері зачинилися і старий замок заскреготів, неохоче повертаючись. Я пожвавішала, залишивши книжки в спокої. Загадковий третій поверх вже не здавався мені таким страшним, утім, він залишався неймовірно цікавим.

Я обережно визирнула з кімнати, пробіглася по коридору й піднялася нагору. На третьому поверсі ширяло важке повітря, наповнене пилом. Я пройшлася по коридору і наблизилася до спальні Викрадача. Її вірно охороняв рицар у поржавілих обладунках. Я показала йому язика й смикнула за ручку. Двері не піддалися. Схоже, Викрадач тепер буде краще ховати свої таємниці. Я безнадійно подивилася на інші загадкові кімнати. Як я і думала, усі вони виявилися зачиненими. Я смикнула останню ручку й мій погляд зупинився на величезному вікні, прихованому завісами. Я скрестила пальці й прослизнула через гардину. На мій подив на цьому вікні не було грат, а зовсім близько до нього розташувався скосий дах. Це міг бути мій шанс.

Я відчинила вікно і вилізла на підвіконня. Дах виявився трохи далі, ніж здалося на перший погляд, але Викрадач міг повернутися в будь-яку секунду і боятися було ніколи. Я схопилася за підвіконня, звісила ноги і через мить приземлилася на бруківку. Ноги зісковзнули, але я швидко вхопилася за цеглу, яка випирала з будинку, та зупинилася. Я поглянула униз. До землі було метрів двадцять. Штучне дихання мені точно не допоможе, якщо я звідси впаду. Я знервовано ковтнула слину і взялася за кам’яні виступи. Вони були слизькі, тому я вп’ялася в них нігтями й обережно почала рухатися вздовж даху. Було приємно знову знаходитися на вулиці, але з кожним кроком я розуміла, що навряд чи це шлях для втечі. Дах, схоже, огортав дім і ніякої можливості злізти донизу не було.

Я повернулася до початкової точки й підняла погляд. Зіскочити з підвіконня було легко, а ось про те, що доведеться лізти назад, я не подумала. Я зробила декілька спроб дотягнутися до вікна, але лише подряпалася. Врешті я розпачливо зітхнула й опустила руки. Колись я хотіла піти в школу акробатів, але мамі здалося, що це мені ніяк не знадобиться в житті. Бачила б вона мене тепер.

— Що ти там робиш?! - раптом почулося десь унизу. 

Я невпевнено поглянула на джерело звуку. На мене невдоволено дивився Викрадач, запхнувши руки у кишені свого довгого плащу. Все було і так очевидно, тому я вирішила нічого не придумувати і сказала прямо:

— Намагаюся втекти, але щось не дуже виходить.

— Давай злізай звідти! — наказав він суворо.

— Я не можу.

— Що означає, ти не можеш?

— Дістатися до вікна. Воно дуже високо.

Викрадач втомлено потер свого лоба:

- Ч-чому… чому я не замкнув тебе у підвалі, нагадай?

Я ніяково потиснула плечима:

- Бо ти надто гуманний?

Він задумливо захитав головою й повільно попрямував до будинку.

Я посміхнулася, чомусь відчуваючи якесь збудження від того, що мене знову будуть рятувати. Можливо, десь у глибині душі я сподівалася, що скоро Викрадачу набридне зі мною панькатися і він мене здихається… Я ковтнула слину. Я не це мала на увазі…

 

Хейван сперся ліктями на підвіконня і втомлено промовив:

— А знаєш, у мене є сильна спокуса залишити тебе тут.

Я підняла голову й винувато поглянула на нього:

- Просто… важко сидіти в чотирьох стінах стільки часу… я немов хомячок.

Він опустив брови, проте я помітила на його обличчі щось на кшталт… посмішки?

- Ну… ти заручниця, це твоя робота.

Ця фраза мала мене образити, проте я чомусь спершу хмикнула, а потім, несподівано для себе, засміялася! Раптом я второпала наскільки смішно те, що я постійно намагаюся вибратися із замку й кожен раз потрапляю у якусь халепу. А Викрадачу, людині, яка повинна мене лякати, постійно доводиться мене рятувати!

  • Як на мене… як на мене - ледве вимовила я, не перестаючи реготати - мене саме час звільнити!

Викрадач хмикнув, з цікавістю спостерігаючи за мною. Я врешті закінчила сміятися й з широкою посмішкою поглянула на ліс, який простягся довкола замку, окутуючи гори й річки. Він був немов неприступна стіна, яка захищала цей сторічний замок від навколишнього світу.

  • Тут дуже гарно - раптом вимовила я. - ніби у казці, знаєш? Навіть он та гора схожа на магічного дракона.
  • Так, він охороняє таємниці. - Раптом мовив Викрадач, несподівано підтримавши розмову.

Я озирнулася з усімішкою поглянувши на нього.

  • Чиї таємниці?
  • Мої - задумливо відповів Хейван. -  Там, на цій горі, є величезний старий дуб. Йому років 500, не менше. За ним захований вхід до печери. То був мій таємний сховок у дитинстві.

Я вражено подивилася на нього. Він… розповідає мені щось особисте? Просто так? Я прикусила губу й спитала обережно аби його не налякати:

  • І часто тобі доводилося там ховатися?

На мій подив Хейван відповів, ніби захоплений своїми спогадами:

  • Кожного разу, коли мені намагалися говорити, що робити.

Я підкинула брови й збуджено закивала:

  • Оо, як я тебе розумію. Для мене сховком став Києв.

В 15 років я потрапила в аварію, вдарилася головою, от тут, — я підняла волосся й гордовито продемонструвала йому уражене місце. Він примружився, розглядаючи моє чоло.

— Теж мені аварія, у тебе навіть шраму не залишилося.

Я ображено стисла губи і просвердлила його суворим поглядом.

— Гей, я, між іншим, навіть втратила пам’ять! Це було дуже серйозно! І мама просто схибилася на контролі! Ми переїхали з міста, в якому жили і вона почала контролювати кожен мій крок!



Ольга Соломахіна

Відредаговано: 14.09.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись